Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 16)

— Нам потрібна певність. Хоч як би мені хотілося покластися на твоє відчуття, але необхідно якомога швидше з ним поговорити. А з тобою Езра розмовлятиме, судячи з того, як швидко він учора з’явився в ресторані.

— Це ще нічого не означає. Упевнена, Едріан йому розповів про тебе. Я зараз розберуся зі стелажем і зателефоную йому. Телефон уже працює. Роза когось там прислала, і його полагодили, а номер замку в мене точно десь був, — у голові. Раніше я постійно туди телефонувала, щоб поговорити з Езрою чи домовитися про зустріч, а номер так і не забула.

— Гаразд, тоді наберу Лоренса, скажу, що нормально доїхав, а потім зачекаю тебе на кухні.

Я занурила ганчірку в миску з водою, яка вже встигла охолонути. Еш, мабуть, помітив вираз мого обличчя, бо сунув туди кінчик пальця.

— Calor, — над мискою піднялася пара. — Упевнена, що я більше нічим не можу тобі допомогти? Ти тоді точно закінчиш швидше.

Я похитала головою.

— Ні, але дякую за теплу воду, — мені хотілося потягнути час, ми обоє це розуміли, але Еш ніколи не став би на мене тиснути.

 

***

 

Задзвенів дзвоник вхідних дверей магазину, а я саме взялася за чергову полицю. Я підвелася, бо чекала на Маель, яка прибирала сад. Але на мене уважно дивилися Езрині очі. Моя усмішка згасла. Шукаючи опору, я поклала обидві долоні на скляну вітрину, де лежало дорогоцінне каміння і кристали, які ми привезли із Гластонбері. Мабуть, надто оптимістично з мого боку було розкладати їх уже зараз.

— Добрий день, Езро, — дещо офіційно привіталася з ним я. Чому саме в цей момент Еме відійшла в іншу кімнату з молоденькою відьмою, яка вчора теж приходила до Рози? Тепер ми з ним залишилися наодинці. — Що можу для тебе зробити? — ясно, що купувати він нічого не збирався. Як маг Езра був невисокої думки про допоміжні засоби відьом і не розумів, навіщо деяким людям потрібна невелика допомога, щоб досягти чогось у житті. — В Еме зустріч, а Маель у саду.

— До них мені й не треба. Я хотів поговорити з тобою. Подумав, що в тебе, мабуть, виникли деякі питання, — він підійшов ближче до прилавка й зі свого боку теж поклав руки на скло. — Я тут, щоб відповісти на них.

Я глитнула. Наші пальці були надто близько одне до одного.

— Усі свої запитання я виклала тобі на папері два роки тому.

«Дуже дипломатично», — привітала я саму себе.

Якусь супердовгу мить він мовчав. Тоді стис руку в кулак.

— Я не про ці питання, їх ми обговорили перед твоїм від’їздом, і тут більше нічого додати. Я не відкрив жодного із твоїх листів, отож можеш забрати їх.

Я ще сильніше стисла губи.

— Спали. У них немає нічого, що я хотіла би пригадати.

Він ледь помітно кивнув.

— Добре. Припускаю, що тобі вже відомо, що Калеб — демон. Тобі не потрібно його боятися. Він на нашому боці.

— Демон на нашому боці? Гадаєш, я дурепа? А кращого пояснення вигадати не міг?

— Та я навіть не зобов’язаний тобі щось пояснювати, — мовив він, — але роблю це на згадку про нашу дружбу. Я сподівався, що ти подорослішала й ми можемо залишитися друзями.

А я ніколи не думала, що він зможе мене ще більше ранити, але для цього йому не знадобилося жодних зусиль. Якщо мені й потрібне було зайве підтвердження, що я завжди була для нього лише дитиною, якій потрібна допомога, то щойно я його отримала. У мене спалахнули щоки при спогаді, як часто я кидалася йому на шию. А він стоїчно терпів мої прояви симпатії. Я завжди була для нього розгорнутою книжкою, саме тому Езра не міг не знати, наскільки мене образили його слова.

— І чому цей демон тут? — глухо запитала я. — Ти все ж уклав союз із Регулюсом, просто зберігаєш це в таємниці? Братство вважає, що ти готовий принести людей у жертву, щоби зберегти Ложу та її багатства.

— А ти? Ти теж так гадаєш? — він ні на мить не зводив із мене погляду.

Я ненадовго замислилася.

— Якщо Регулюс такий жадібний, як про нього говорять, то його точно можна задобрити золотом і сріблом Ложі. Ці скарби не варті людських життів, які забере війна.

— А тобі не здається, що я давно б їх йому запропонував? — ошелешено запитав він. — Клянуся богинею, я кинув би їх до його ніг. Але вони йому не потрібні.

— А що тоді потрібне? — накинулася я на нього. — Чому Братство так стверджує?

— Ці чутки воно розпускає роками, щоб виставити мене та Ложу не вартими довіри й поставити під сумнів наші мотиви. Подумай головою, Ві. Та мені начхати на багатства Ложі. Регулюс може їх забирати. Усі до останнього коштовного камінчика. Але, як я вже сказав, вони йому не потрібні. Багатств у нього і своїх вистачає.

— Не знаю, чи можу тобі вірити, — зізналася я. — Я тебе більше не знаю.

— Розумію, і це моя вина, — наші погляди зустрілися, і я спробувала прочитати в його очах, чого він прийшов. — Може, сядемо? — він вказав на зручний диван, що стояв між полицями. На ньому раніше сиділи клієнтки, очікуючи, поки Еме чи Маель знайдуть на них час. Перше ніж поступитися, я на мить завагалася. Він прийшов поговорити, не можу ж я його прогнати.

— Звісно. Вип’єш щось? — мені просто необхідні були ці кілька хвилин за товстою важкою ширмою, щоб вигадати якусь стратегію. Я не очікувала, що доведеться самій вести з ним цю розмову, а покликати на допомогу Еша здавалося якось по-дитячому.

— Каву було б непогано. Чорну.

Звісно ж, ніби я не знаю. Я зникла за ширмою і притулилася до кухонної стіни. Я можу порозмовляти з ним цивілізовано. Мої сестри можуть справедливо сподіватися, що я докладу максимум зусиль, щоб відвернути катастрофу. Та однаково, готуючи каву, я не поспішала, до останнього сподіваючись, що Маель повернеться, або що Ешу набридне мене чекати, або на Пемпон раптово налетить торнадо. Нічого такого не відбулося. Я стиснула пальцями скроні. Заради Керідвен... мені цього не уникнути, так? Він не міг почекати, доки я підготуюся до розмови й сама йому зателефоную? Хоча коли взагалі Езра поводився так, як хотілося мені? Ніколи!

— Тобі допомогти? — долинуло з іншого боку ширми.

— Ні, — я вчепилася в бурштин, який висить на шкіряному шнурку в мене на шиї. Бурштин вважався сльозами призахідного сонця і мав потужні захисні властивості. Зараз його завдання — захистити мене від Езри та моїх почуттів. Тілом, заспокоюючи серце, розлилося тепло. Я взяла до рук дві філіжанки кави, і тепер не залишилося жодної підстави не вийти.

Езра сидів на дивані, схрестивши руки на стегнах і втупившись у підлогу. За ним на стіні висів старий гобелен, який зображав Єву, котра простягала Адамові яблуко з Дерева пізнання. У mémé було дещо своєрідне почуття гумору. На такому фоні Езра виглядав як утілення диявола, що спокусив Єву. Він відкинувся на спинку дивана, а його пальці почали смикати нитки вишитого покривала, накинутого, щоби приховати декілька дірок. Сумно, що невимушеність, яка панувала між нами раніше, десь випарувалася. Його філіжанку я поставила навпроти на низенький дерев’яний столик.

— Спасибі, — він узяв її і зробив ковток. — Мені завжди подобалася кава Маелі. Скучив за нею.

За кавою. Ну звісно!

— Уся річ в особливому рецепті. Вона перекладає зерна спеціями, — я опустилася на найдальший край дивана. Езрин погляд стежив за моїми рухами.

— Чоловік, який вас супроводжує, член Братства?

— Так, — чесно відповіла я. — Мені завжди здавалося, що Ложі відомо все і про кожного.

Брови Езри поповзли вгору.

— Туше.

Вираз мого обличчя не змінився.

— Еш — наймолодший член Братства. Його обрали буквально кілька місяців тому.

— Тоді, сподіваюся, у нього достатньо навичок, щоб вас захистити.

— Він не має нас захищати, — насупилась я. — Але зробив би це за потреби. І його звуть Еш Макміллан. Він приїхав із нами, бо я остаточно втратила свою силу.

— Твоя сила зникла? — на Езриному обличчі проступив явний шок. Як маг, він чудово усвідомлював, що це означало. — Повністю?

Я поглянула на нього так спокійно, наче мені байдуже.

— Їх спалила демонська гарячка, проте я досі жива, — упродовж останніх місяців, тижнів, днів я знову і знову вимальовувала собі нашу зустріч. У моїх мріях він або опускався на коліна, вимолюючи прощення, або ігнорував мене. Жодного разу ми не розмовляли настільки відсторонено. Але реальність була саме такою.

Він так пильно розглядав мене, наче хотів докопатися до суті кожної, навіть найменшої, зміни в мені. Хоча це, звісно, нісенітниця, але від цього погляду виникало відчуття, ніби він мене гладить.

— Відьмак мусив офіційно засвідчити мені свою повагу.

— Не будь таким снобом, — у мені спалахнули злість і обурення. Насамперед через його зарозумілий тон. — Еш — друг, — вступилася я. — Дуже хороший друг.

— Наскільки хороший?

Я закотила очі. Він не відступить, доки не отримає відповіді.

— Він був поряд, поки я хворіла. Не залишав мене. Він мене вилікував, без нього я померла б.

Езра кивнув. Якщо я сподівалася хоча б на іскру ревнощів, то мене чекало розчарування.

— На що він сподівається на знак вдячності? — байдужішого тону я від нього в житті не чула.

— Ні на що, — накинулася на нього. — Ти гадаєш, що в тебе є право заявитися сюди й розпитувати мене про це?

— Так, — коротко кинув він. — Я так вважаю. Тут заправляє Ложа, й те, що Братство саме зараз прислало вас сюди, змушує мене сильно замислитися. Невже віднедавна ви почали дозволяти використовувати себе? Твоїй бабусі це б не сподобалося.