М. Рио – Ніби ми злодії (страница 78)
Він простягає руку, і я її приймаю. Потиск. І ми рушаємо кожен власним шляхом.
Філіппа чекає на мене біля автівки.
— Відвезу тебе куди скажеш, — каже вона. — Лишень пообіцяй, що мені не доведеться хвилюватися.
— Ні, — відповідаю я. — Не доведеться. Хвилювань нам уже вистачило на ціле життя, тобі не здається?
— Радше на десять життів.
Я прихиляюся до автівки поряд із нею, і ми довго стоїмо, споглядаючи Холл. Герб Деллекера дивиться на нас зверху вниз у всій своїй оманливій величі.
Мені цікаво, чи Філіппа упізнає цитату. Колись цю репліку вимовляла саме вона — у ті безтурботні часи третього курсу, коли всі ми вважали себе непереможними.
— Ми ніколи цього не забудемо, — озивається вона. — І саме це — найгірше.
Я копаю землю носаком черевика.
— Є дещо, чого я все ж таки й досі не розумію.
— Що саме?
— Якщо ти весь цей час знала, то чому нікому нічого не розповіла?
— Господи, Олівере, хіба ж це не очевидно? — вона знизує плечима, коли я не відповідаю. — ...Ви всі були єдиною моєю родиною. Та я власноруч уколошкала б Річарда, якби вважала, що це вас захистить!
— Це я розумію, — кажу, а в голові крутиться думка про те, що, якби це й справді зробила вона, нам би цс точно минулося. І справді, це міг зробити будь-хто з нас. — Але я про себе, Піп. Чому ти
— Я знала тебе краще, ніж ти сам, — відповідає вона, і я чую в її голосі смуток десятирічної витримки. — Я страшенно боялася, що ти зробиш саме тс, що врешті-решт і зробив.
Моє мучеництво годі було назвати шляхетним. Я не наважуюся підвести очі на Філіппу, мені соромно за всі ті рани, що я завдав — наче той смертник з бомбою, примотаною до грудей, який, збираючись підірвати себе, не подумав про супутні збитки.
— Як Фредерік і Ґвендолін? — питаю я, квапливо хапаючись за легшу тему. — Геть забув запитати.
— Ґвендолін анітрохи не змінилася, — каже Філіппа з тінню усмішки, яка зникає, ледь з’явившись. — Хіба що, як мені здається, тепер вона тримає зі студентами певну дистанцію.
Я киваю, не коментуючи почуте.
— А Фредерік?
— Він ще викладає, але здав, — відповідає вона. — Йому це важко далося. Усім нам. Але інакше мене б не покликали на посаду режисерки, тож, мабуть, усе не так і погано.
— Мабуть, — порожньою луною озиваюся я. — А Каміло як?
Я не знаю, коли в них усе почалося, але підозрюю, що на День подяки на четвертому курсі. Це ж як ми були зайняті собою, що нічогісінько не помітили...
Вона усміхається — ледь-ледь, провинно.
— Він зовсім не змінився. Що два тижні, коли я повертаюся додому, питає про тебе.
Ми ненадовго замовкаємо, і я майже прощаю її. Що два тижні...
— Ти вийдеш за нього? — питаю я. — Уже стільки часу минуло...
— От і він так каже. Ти ж приїдеш на весілля? Мені ж треба, щоби хтось вів мене до вівтаря.
— Тільки якщо церемонію вестиме Голіншед.
Либонь, вона сподівалася якоїсь чіткішої обіцянки. Але цієї обіцянки вона не отримає. Джеймса немає, і я більше ні в чому на цім світі не впевнений.
Ми деякий час мовчки стоїмо пліч-о-пліч. Потім вона говорить:
— Уже пізно. Куди тебе відвезти? Ти ж знаєш, що можеш залишитися в нас?
— Ні, — кажу я. — Дякую. Хіба що підкинь до автовокзалу.
Ми сідаємо в автівку й мовчки вирушаємо.
У Чикаґо я не був десять років, і в мене йде доволі багато часу на те, щоб знайти будинок, адресу якого знехочу записала мені Філіппа. Це виявляється доволі скромний, але елегантний міський маєток, який свідчить про гроші, успіх і бажання, щоб власницю ніхто не турбував. Перш ніж постукати у двері, я довго стою на тротуарі, дивлюся на вікно спальні, де сяє м’яке біле світло. Минуло сім років відтоді, як я востаннє її бачив. Вона навідала мене один-єдиний раз, щоб сказати, що нікого я своїм вчинком не обдурив. Принаймні її — точно ні.
— Той клапоть у шафці, — сказала Мередіт тоді. — Він не від твоєї сорочки, тієї ночі ти був у іншій. Я це точно знаю.
Я вдихаю якнайглибше (власні легені й досі здаються якимись замалими) і стукаю. Стоячи на ґанку в теплих літніх сутінках, розмірковую, чи, бува, Філіппа її не попередила.
Коли Мередіт відчиняє двері, очі в неї вже мокрі. Вона навідліг дає мені ляпаса, і я покірно приймаю удар. Я заслуговую навіть на гірше. Видавши тихий звук зболеного задоволення, вона прочиняє двері достатньо широко, щоби впустити мене до будинку.
Мередіт така ж бездоганна, якою я її запам’ятав. Волосся в неї зараз коротше, але лише трішечки. Одяг вона тепер носить хіба що на дещицю не такий обтислий. Ми наливаємо собі вина, але не п’ємо. Вона сидить у кріслі у вітальні, а я — на канапі поруч, і ми розмовляємо. Кілька годин поспіль. У нас накопичилося десять років невисловленого.
— Пробач, — кажу я, коли западає пауза, достатньо довга задля того, щоб нарешті наважитися. — Знаю, я не маю права про це питати, але... те, що сталося у вас із Джеймсом на заняттях у Гвендолін, — воно колись траплялося поза сценою?
Вона киває, не дивлячись на мене.
— Дише один раз, одразу після того. Ми вважали, що кожен вирушив у власних справах, але потім я зайшла до музичної зали, а він був там. Я хотіла була відразу вий ти, але він мене схопив, і ми...
Я знаю, що тоді сталося, їй навіть не треба мені цього розповідати.
— Не знаю, що нас змусило так вчинити. Мені треба було зрозуміти, що між вами двома відбувалося, як це він так завиграшки тобою попихав. А інший спосіб мені на думку не спав, — каже вона. — Але все скінчилося, щойно розпочавшись. Ми почули, що хтось іде — певна річ, це була Філіппа, вона, мабуть, зрозуміла, що щось не так... І тоді ми ніби отямилися. Просто завмерли. І він спитав: «Про що ти думаєш?». А я тоді сказала: «Про те саме, що й ти». Нам навіть не було потреби промовляти твоє ім’я вголос... — вона супить брови й дивиться в червоне озеро вина в келиху. — Це був просто поцілунок, але, боже милий, як же було боляче...
— Я знаю, — кажу, не відчуваючи обурення. Хто з нас міг би сказати, що менший за інших грішник? Нами було так легко маніпулювати — збентеження зробило з нас справжній шедевр.
— Я вважала була, що на тому все й завершилося, — повідомляє Мередіт якимось непевним напруженим тоном. — Але тієї ночі, коли була вечірка на честь «Ліра», я зайшла до ванної поправити макіяж і відчула, що мене хтось обійняв за талію. Спочатку вирішила, що це ти, але то був він, геть п’яний... варнякав якусь маячню. Я його відштовхнула, спитала: «Джеймсе, та що з тобою таке?». А він відповів: «Ти не повіриш, якщо розповім». І знову мене потягнув до себе, але цього разу дуже жорстко. Боляче. Сказав: «Чи, можливо, тільки ти й зрозумієш, але нащо заперечувати? Що зроблено, те зроблено, тож відплата нам обом порівну». І цього було досить — я зрозуміла. Насилу від нього втекла. Вибралася із Замку й пішла до Колборна. Розповіла йому все, що могла. Не про пірс, не про той ранок... але все інше. І я хотіла тобі все розказати, просто там, за задником, але боялася, що ти утнеш якусь дурню, наприклад допоможеш йому втекти в антракті. Я ж навіть
Голос її зривається.
— Мередіт, вибач мені, — кажу я. — Я не подумав. Мене не хвилювало, що буде зі мною, але я мав подумати про те, що станеться з тобою.
Вона не дивиться на мене, натомість веде далі:
— Є одна річ, яку мені треба дізнатися. Просто зараз.
— Так, звісно.
Хай там як, я перед нею в боргу.
— Ми з тобою. Усе, що між нами було. Це було по-справжньому чи ти завжди все знав, і наші з тобою стосунки — то була просто твоя спроба врятувати Джеймса від в’язниці?
Вона пильно дивиться на мене цими своїми темно-зеленими очима, і мені стає зле.
— Боже, Мередіт, ні. Я гадки не мав, — кажу я їй. — Ти для мене була... справжньою. Іноді я думаю, що крім тебе нічого справжнього в мене взагалі не було.
Вона киває, ніби хоче мені вірити, але щось їй заважає.
А тоді питає:
— Ти був у нього закоханий?
— Так, — просто відповідаю я. Ми з Джеймсом піддали один одного тим нерозважливим пристрастям, що про них колись розповідала Ґвендолін: радість і гнів, жага й розпач. Тож хіба це так дивно — після всього? Мене це більше не ошелешує, не вражає, не змушує ніяковіти. — Так, був.
Але це не вся правда. Уся правда в тому, що я й
— 1 я знав. І він сам теж. Мені шкода.
Вона хитає головою, якийсь час дивиться в темне вікно.
— Знаєш, мені теж шкода. Його.