М. Рио – Ніби ми злодії (страница 80)
ПІСЛЯМОВА ПЕРЕКЛАДАЧКИ
У «Ніби ми злодії» герої не просто вивчають шекспірівський доробок — вони знають тексти Барда напам’ять, вони буквально дихають ними. Шекспір потроху всотується в їхню плоть і кров, і ролі, які вони грають, поступово перетворюються на їхній
Тому одним із найголовніших і найцікавіших завдань під час перекладу було якомога природніше інтегрувати шекспірівські цитати до тексту — так, щоби вони не виглядали штучними і вшитими на живу нитку.
Найпростіше було з тими творами, переклад яких українською існує в єдиному варіанті. А от у випадку «Гамлета», «Ромео і Джульєтти» і, авжеж, «Короля Ліра» довелося обирати, ретельно проаналізувавши всі переваги й недоліки кожного з наявних наразі перекладів та зваживши всі «за» і «проти». Про що саме йдеться, спробую коротко пояснити на прикладі «Короля Ліра», цитатою з якого названий роман.
Перший повний українськомовний переклад трагедії зробив Пантелеймон Куліш ще у 1880-х; як на мене, послуговуватися цитатами з нього було б недоречно через те, якими архаїчними вони б здалися сучасному читачеві. Те саме стосується й перекладу Панаса Мирного, зробленого ще в 1897 році, але вперше виданого лише в 1970-му. Либонь, краще за самого Панаса Мирного охарактеризувати його важко; у листі до Михайла Старицького він самокритично зазначав: «Мені тільки одно здається, та я й сам на собі звідав, що як не лицюй Шекспіра, а він на нашій мові якось чудно бринить, ні живої речі, а тим більше живих людей».
Неймовірно цікавим є переклад Василя Барки, вперше опублікований 1969 року в Мюнхені, — але цікавим перш за все для фахівців-філологів, а не для широкого кола читачів. Блискучий представник модерністської перекладацької школи щедро насичує текст власними неологізмами, експериментуючи з мовою, — але ця палиця з двома кінцями, бо сучасних читачів, багато з яких наразі лише відкривають для себе лексичні багатства рідної мови, Барчині «екзотизми» здатні неабияк ошелешити. От скажіть-но, хто така «обкравиця»? А «суціган»? А що означає «діло, спитами нудкуще»?
У 1940 році вийшов переклад «Короля Ліра», який нині вважається «класичним», — версія Максима Рильського, знаного практика й теоретика українського перекладу. Здавалося б, саме ним було б цілком логічно скористатися. Але не все так просто: «Король Лір» Рильського у багатьох сценах є не художнім перекладом Шекспіра, а радше «узагальнювальним переказом», у якому просто відсутні використані авторкою «Злодіїв» цитати. Сам Рильський у листах до друзів зізнавався, що «англійську мову майже не знає», а тому послуговувався зробленим спеціально для нього підрядником і декількома російськими перекладами. Крім того, неокласична перекладацька школа, представником якої був Рильський, наполягала на максимальній «ясності вислову», а тому перекладач «випрозорював» і «спрощував» барокову пишномовність оригіналу на власний розсуд.
Ще одним «переспівом» є версія «Короля Ліра» від Юрія Андруховича — дуже харизматична й талановита, але абсолютно непридатна для нашої мети, адже потрібні цитати в ній або просто відсутні, або, м’яко кажучи, трохи видозмінені.
Саме це й спонукало врешті зупинитися на «немедійному» й «не розкрученому» перекладі Олександра Грязнова.
Але «Ніби ми злодії» здатний запропонувати перекладачеві чимало цікавих завдань і у відриві від своєї «шекспірівської» складової. Як, наприклад, відшукати адекватні українські приклади «чорноротості» аж надміру гострого на язик Александра? Як передати драматургічну «стрімкість» діалогів? Як передати професійний театральний сленг, не вдаючись до розлогих приміток?
Словом, це був цікавий, наснажливий і карколомний квест, і я вдячна за нього.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ КНИЖКОВИХ КЛУБІВ
М. Л. Ріо
ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!
1. Ще на початку дії першої Олівер каже: «Ми робили паскудні речі, але так було треба... чи то принаймні тоді так здавалося. Зараз, багато років по тому, я вже цього не певен, але не знаю, чи зможу все це пояснити Колборнові» (с. 10). Зараз, коли ви вже прочитали роман, як гадаєте — що з тих «паскудних речей» справді треба було робити? Чого робити було не варто? Що саме могло змінити Оліверову думку за ці десять років?
2. Протягом роману студенти четвертого курсу грають у чотирьох п’єсах Шекспіра і взагалі постійно цитують його п’єси та сонети в повсякденному житті. У творах Шекспіра, а надто в трагедіях, чимало кохання, втрат, ревнощів, зради та насильства. Як ці теми проявляються за межами сцени? Якою мірою життя імітує мистецтво? Чи згодні ви з Олівером, що «Шекспір винен у всьому», чи, на вашу думку, він просто використовує Шекспіра як виправдання?
3. Як деллекерівська освітня модель впливає на поведінку студентів четвертого курсу? Олівер і Колборн припускають, що надмірно конкурентний характер навчання в академії спонукав студентів діяти емоційно, а іноді навіть застосовувати насильство. Чи це справді так? Наскільки це правда? Олівер зауважує, що «актори за своєю природою мінливі — алхімічні істоти, створені з легкозаймистих елементів: емоцій, его, заздрощів. Щойно нагрієш, перемішаєш — і можеш отримати золото. Або катастрофу» (с. 62). Як ви гадаєте, ці поведінкові реакції є вродженими чи набутими?
4. Як звичайний розподіл ролей між студентами четвертого курсу впливає на перебіг подій роману? Як призначення нетипових для персонажів ролей позначається на їхніх стосунках? Наскільки «психологічні маніпуляції» Ґвендолін відбиваються на вчинках студентів? Вона лише підсилює вже наявну напругу між ними чи створює конфлікт там, де його раніше не було? Як ви гадаєте, чому вона це робить?
5. Олівер постійно називає себе спостерігачем, свідком, тим, хто стоїть осторонь. Як ця роль впливає на нього як на оповідача? На с. 115 він каже: «Я мовчав. Просто стояв — не-зрушний і безпорадний.
6. «Бо хіть і вбивство — як вогонь і дим» — цей рядок із п’єси «Перікл, цар Тірський» у романі процитовано двічі, і в дії четвертій Олівер зауважує, що в його підсвідомості насильство і близькість «стали якимось чином взаємозамінними» (с. 332). Як у цьому романі переплітаються кохання, секс і насильство? Чи конче одне з них спричиняє інше? Чому в цієї конкретної групи людей це працює саме так?
7. Чи виправдане рішення студентів четвертого курсу не рятувати Річарда? Чи має хтось із них більше підстав для виправдання? Що могло б статися, якби вони його таки витяглії? Як би ви вчинили на їхньому місці?
8. Олівер каже Колборнові: «Чомусь усі завжди забувають про Філіппу. А потім завжди про це шкодують» (с. 100). Чому так, на вашу думку? Чому її так легко недооцінити і що саме робить її такою незамінною?
9. Протягом дії роману Олівер зізнається, що закоханий у Джеймса і Мередіт. Як ви гадаєте, чи однаково він їх кохає, чи це різні почуття? Чи кохає він когось із них більше, ніж іншого? Чи можливо, що він любить їх однаково чи одночасно?
10. Коли наступного ранку після вечірки трупи «Короля Ліра» Олівер заходить у Річардову кімнату, його охоплюють ностальгія і почуття провини, але водночас він стверджує, що «сумувати за Річардом — дурість» (с. 348). Чи справді він так вважає, і якщо так, то чому відчув докори сумління лише тепер, а не раніше?
11. Вислухавши Джеймсове зізнання, чи вважаєте ви, що вбивство Річарда було виправданим? Чи кваліфікували б ви це як самозахист? Як гадаєте, він розповів Оліверові всю правду чи щось лишилося за лаштунками?
12. Фінал роману можна витлумачити по-різному. Як ви гадаєте, що могло відбутися далі?