М. Рио – Ніби ми злодії (страница 79)
Так боляче про це говорити. У мене починають нити зуби. Я розтуляю рота, але замість слів із вуст зривається якийсь схлип, придушене ридання, і горе, що його досі стримував шок, раптом накриває мене нестримною хвилею. Я згинаюся навпіл, і той химерний, якийсь хворобливий сміх, що застряг у горлі ще десять років тому, нарешті виривається назовні. Мередіт схоплюється, впускає на підлогу келих, але не зважає на дзенькіт розбитого скла, Вона знову й знову повторює моє ім’я, каже ще щось, але я майже її не чую.
Ніщо так не знесилює, як горе. За чверть години я вичавлений цілком і повністю, горло зірване й болить, розпашіле обличчя липке від сліз. Я лежу на підлозі, не пам’ятаючи, як я тут опинився, а Мередіт сидить поруч, заколисуючи мою голову, наче це щось тендітне й невимовно дороге, здатне розбитися будь-якої миті. Минає ще пів години, протягом яких я не кажу ані слова, і тоді вона допомагає мені звестися й веде до ліжка.
Ми лежимо поруч у похмурій тиші. Усе, про що я можу думати, — це Макбет — у моїй уяві в нього Джеймсове обличчя, — який кричить:
Менше з тим, уранці я прокидаюся, кліпаючи набряклими повіками, а за вікном сходить сонце і заливає променями кімнату. Серед ночі Мередіт перекотилася й тепер спить, пригорнувшись щокою до мого плеча, а волосся віялом розсипалося в неї за спиною.
Хоча вголос ми про це не говоримо, але якось саме собою зрозуміло, що я залишусь у Мередіт на невизначений час. У професійному житті навколо неї ціла юрба люду, а в особистому вона самотня й заповнює довгі години книжками, словами й вином. Упродовж тижня ми знову розігруємо Різдво в Нью-Йорку, але цього разу обережніше. Я сідаю на канапу з кухлем чаю біля ліктя й книжкою на колінах, інколи читаю, іноді просто витріщаюся на сторінки. Спочатку вона вмощується навпроти. Потім поруч. Аж тоді лягає головою мені на коліна, і я починаю пестити її волосся.
Коли я пояснюю все це Лії, важко зрозуміти, що вона відчуває: засмучення чи полегшення.
Мені телефонує Александр, ми домовляємося зустрітися й випити наступного разу, коли він буде в місті. Отримати звістку від Рен я не сподіваюся — Мередіт розповіла, що вона в Лондоні, пише п’єси й живе самітницею, уникаючи зовнішнього світу. Про Джеймса ми більше не говоримо. І я знаю: хан би що трапилося, цю тему ми вже не зачіпатимемо.
Телефонує Філіппа, просить до телефону мене. Каже, що дещо надіслала мені поштою. За два дні я отримую цей пакунок — простий брунатний конверт, усередині якого лежить ще один — білий, менший. У мене на мить зупиняється серце, коли я бачу на ньому напис Джеймсовим почерком. Я ховаю конверт під диванну подушку й вирішую розпечатати, коли Мередіт поїде.
Наступного тижня в неї зйомки у Лос-Анджелесі, Вона кладе на тумбочку новий ключ, цілує мене й залишає досипати в нашому — хоча, мабуть, я почав так вважати трохи передчасно — ліжку. Знову прокинувшись, я витягаю Джсймсового листа.
Зараз мені вже більше відомо про те, що саме тоді сталося. Він полишив маленьку квартиру, яку винаймав на околиці Берклі, поїхав на північ і втопився в крижаній воді біля архіпелагу Сан-Хуан[129]. У покинутій на причалі порому автівці він залишив ключі, пляшечку з-під ксанаксу[130] і два майже однакові конверти.
Перший був не підписаний і не запечатаний, у ньому лежала коротка, написана від руки прощальна записка, без жодних пояснень чи зізнань. (Принаймні він ушанував моє останнє прохання.) На другому конверті він написав лише одне слово:
ОЛІВЕРОВІ
Я відкриваю його незграбними пальцями. Одинадцять віршованих рядків посеред аркуша. Почерк Джеймсів, але якийсь нерівний, наче писали поспіхом, ще й ручкою, в якій майже не залишилося чорнила. Текст я впізнаю — уривчастий, мозаїчний монолог, зібраний із фрагментів однієї з початкових сцен «Перікла»:
Я перечитую текст тричі, розмірковуючи про те, чому це раптом Джеймс обрав такий дивний, незрозумілий фрагмент для свого послання мені, аж тоді згадую, що востаннє чув ці слова, коли він декламував їх, лежачи напідпитку на піску якогось пляжу в Дель-Норте, вдаючи, наче його викинуло припливом. Я надто добре усвідомлюю власну відчайдушну потребу знайти якесь приховане послання в цій маячні, і коли мій здогад починає набувати обрисів, мене поймають підозри, я просто боюся сподіватися. Лле сенс цього тексту і його, нехай яку невелику, роль у нашій історії просто неможливо не брати до уваги, усе це надто значущо й вагомо для такого скрупульозного шекспірознавця, як Джеймс.
Коли бездіяльність стає геть нестерпною, я кваплюся вгору сходами до кабінету, у голові бринять рядки, що мали б стати останніми Перікловими словами — якби лише він не попросив про
Комп’ютер на столі оживає, щойно я торкаюся миші, і минає ціла нескінченна хвилина, перш ніж я поринаю в Інтернет, шукаючи все, що можна знайти про смерть Джеймса Ферроу в похмуре середзим’я 2004 року. Ковтаю п’ять, шість, десять старих статей, і всі вони товкмачать одне й те саме. Він утопився в останній день грудня, і, попри те, що місцева влада кілька днів обшукувала крижану воду в радіусі кількох кілометрів, його тіла так і не знайшли.
ПРИМІТКИ АВТОРКИ
Під час роботи над цією книжкою я звірялася з такою кількістю різних видань повних збірок творів Шекспіра та окремих п’єс, що перерахувати тут їх усіх просто неможливо — тоді бібліографія стане довшою за саму історію. Утім, декілька томів варті згадки (і моєї вічної подяки). Збірка творів
Також я маю зізнатися, що порпалася в шекспірівському доробку із запаморочливим захватом. Актори-четвертокурсники спілкуються якимось піджин-інглішем, настільки насиченим шекспірівськими словами, цитатами й висловами, що його цілком можна було б назвати новим (і, поза всякими сумнівами, неабияк претензійним) діалектом. Оскільки це природний і некерований феномен, у деяких випадках цитати, запозичені в Барда, — для чіткого розуміння вони виділені курсивом, байдуже, віршовані чи прозові, — наведені не дослівно. Такою є творча свобода мови. Заради цілей, які переслідує саме ця історія, тексти Шекспіра та його співавторів (хай ким би вони були) завжди пропускаються крізь мовлення персонажів та/або думки Олівера, тому й зазнають незначних змін.
Химерні особливості ранньоанглійської орфографії також упорядковані заради сучасного читача, а розділові знаки я розставила так, як мені здалося найзручніше для виголошення вголос під час читання на сцені. Як зауважує в п’ятій дії Джеймс, «коми розставляли редактори». Але, попри незначну різницю в тлумаченнях, кожен рядок у романі «Ніби ми злодії» написаний з метою висловити повагу до Вільяма Шекспіра — у якого дуже багато наклепників, недоброзичливців і критиканів.
ПОДЯКИ
Я дуже зобов’язана Аріель Датц, яка пішла на неабиякий ризик, зв’язавшись із дуже юною письменницею, не дала їй припуститися помилок і провела крізь увесь процес видання з незмінним терпінням та невичерпним ентузіазмом. Дякую Крістін Коппраш, яка сміялася з найжахливіших моїх жартів і створила справжнє диво з мого безладного рукопису, керуючись дивовижною інтуїцією та глибоким розумінням мистецтва оповідача. Я вдячна всім у видавництві «Флетайрон Букс» — відданість цих людей роботі, креативність і любов до якісних книжок справді надихають. Дякую Крісові Перріс-Лему, без допомоги якого ця книжка загрузла б іще на стадії підбору матеріалу. Дякую колегам по Кінґс-Колледжу, які довели мою впевненість у тому, що існують люди, настільки одержимі, що здатні вести розмову, обмінюючись цитатами з Шекспіра. Спасибі Маргарет, яка вислуховувала всі мої скарги. Дякую моїм першим читачам (Медісон, Кріссі й Софі), яких я підкуповувала вином і отримувала від них справді неоціненну допомогу. Я вдячна друзям із Чеппл-Гілла (Бейлі, Кері й родині Сімпсонів) за їхню постійну доброзичливість, навіть попри мою болісну невпевненість у власних силах. Викладачам, режисерам та професорам (Наталі Декл, Брукові Лінефскі, Креґові Кейблу, Рею Дулі, Джеффу Корнеллу та Фарі Карім-Купер), які заохочували та плекали моє захоплення Шекспіром. Моїй бабусі, яка з дитинства виховувала в мені любов до літератури і дозволила випити в неї весь чай і майже весь лікер, поки я працювала над рукописом у куточку її бібліотеки. І моїм батькам, які возили мене по нескінченних репетиціях, передивилися безліч по-справжньому жахливих п’єс, прочитали стос таких самих огидних чернеток і жодного разу не засудили мене за моє непрактичне захоплення.