М. Рио – Ніби ми злодії (страница 77)

Він прийшов за кілька днів по тому, як мене затримали. Я сподівався, що він з’явиться раніше, але, як пояснив

Александр, це був перший день, коли він узагалі спромігся зішкребти себе з підлоги.

Коли він прийшов, я спав горілиць на своєму вузькому ліжку, поринувши в те химерне непозбувне заціпеніння, що так і не минулося ще з часів антракту «Ліра». Відтак відчув чиюсь присутність там, зовні, і повільно сів. Джеймс сидів просто на підлозі перед ґратами, блідий і якийсь ефемерний, наче ганчір’яна лялька, пошита на живу нитку з клаптів світла, споминів та ілюзій.

Я зісковзнув із койки — охоплений раптовою, несподіваною слабкістю — і сів до нього обличчям.

— Я не можу тобі дозволити таке вчинити, — сказав він. — Я не приходив раніше, бо не знав, що робити.

— Ні, — швидко відповів я. Адже я теж зіграв свою роль у цих подіях, правда? Я пішов за Мередіт нагору, не подумавши, що може статися, коли про це дізнається Річард. Я переконав Джеймса залишити Річарда у воді, коли нікому іншому

це не вдавалося. Я сумлінно припустився належної кількості трагічних помилок і не бажав виправдання.

— Будь ласка, Джеймсе, — попросив я. — Не руйнуй те, що я зробив.

Його голос був хрипким і зболеним.

— Олівере, я не розумію, — сказав він. — Чому?

— Ти знаєш чому.

Вдавати, буцімто ми обидва цього не знаємо, мені набридло.

(Не думаю, що він мені пробачив. Після того як винесли вирок, він спершу часто мене навідував. Щоразу просив дозволити йому все виправити. І щоразу я відмовлявся. Тоді вже я зрозумів, що виживу у в’язниці, тихо вестиму зворотний відлік днів, аж доки не спокутую всіх своїх гріхів. Але його душа була м’якшою і занурилася в гріх по маківку — я сумнівався, що він би тут вижив. Мою відмову він сприймав щоразу болісніше. Востаннє Джеймс прийшов за шість років після суду: до того я не бачив його шість місяців. Він здавався старшим, хворим, виснаженим.

— Олівере, благаю, — промовив він. — Я більше так не можу.

Я знову відмовився. Він потягнувся до моєї руки, що лежала на столі, поцілував її і розвернувся, щоб піти геть. Я спитав, куди він тепер, і він сказав:

— До пекла. До Дель Норте. Нікуди. Не знаю.

Судовий процес виявився милосердно коротким. Філіппу, Джеймса й Александра тягали свідчити, а Мередіт відмовилася сказати бодай слово — ані на мій захист, ані проти мене. На всі запитання вона давала одну й ту саму безглузду відповідь: «Я не пам’ятаю». Щоразу, коли я бачив її, моя рішучість давала тріщину. На інші знайомі обличчя я намагався взагалі не дивитися. Батьки Рен і Річарда. Дія і мама — з набряклими, заплаканими обличчями, такі далекі. Коли настала моя черга зробити заяву, я зачитав своє письмове зізнання без жодних емоцій, нічого не додаючи, — наче це був іще один монолог, який я вивчив напам’ять. Наприкінці всі, здавалося, чекали на вибачення, але тут я нічим не міг їм зарадити. Що я міг сказати? «А цю, пітьмою зроджену, личину // Я заберу — мені належить він»[124].

Ми зійшлися на вбивстві другого ступеня (з додатковим терміном за перешкоджання правосуддю), перш ніж присяжні винесли свій вердикт. Автобус відвіз мене за кілька кілометрів на південь у глибину штату. Я здав одяг та особисті речі й почав відбувати десятирічний термін того ж дня, коли в Деллекері завершився навчальний рік.

Колборнове обличчя було останнім знайомим, яке я побачив, перш ніж почалося моє ув’язнення.

— Знаєш, іще не пізно, — сказав тоді він. — Якщо є інша версія подій, яку ти захочеш мені розповісти...

Хоч як це було дивно, я раптом захотів віддячити йому за те, що він відмовлявся мені вірити.

— Сам я людина досить-таки порядна, — визнав я, — а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, самолюбний. У мене напохваті більше гріхів, ніж думок, щоб їх обміркувати, уяви, щоб їх втілити, часу, щоб їх здійснити. І навіщо тільки такі людці, як я, повзають між небом і землею? Усі ми пройдисвіти несосвітенні. Не йми віри нікому з нас[125].

ЕПІЛОГ

Завершуючи свою розповідь, я відчуваю, що з мене ніби витекло життя — наче впродовж кількох останніх годин я спливав кров’ю, а не словами.

— Я все сказав. І рота я віднині // Вже не відкрию[126], — кажу я Колборнові.

Я відвертаюся від вікна Вежі й, намагаючись не дивитися йому в очі, повз нього йду до сходів. Слідом за мною він у шанобливій тиші спускається до бібліотеки. Там на нас чекає Філіппа, вона сидить на канапі, на колінах — розгорнута «Зимова казка». Вона піднімає голову, і в скельцях її окулярів відбивається надвечірнє світло. Коли я бачу Філіппу, на серці в мене трохи легшає.

— Ось вже й день, — звертається вона до Колборна. — Та, певне, ви подробніше хотіли б // Дізнатися про есе[127].

— Ну, від Олівера мені нічого більше й не треба, — озивається він. — Він підтвердив деякі мої давні підозри.

— І що, вам тепер спокійніше спатиметься, коли однією таємницею поменшало?

— Щиро кажучи, не знаю. Я гадав, якесь логічне завершення зробить усе це... стерпнішим. Але тепер уже в цьому не певен...

Я неквапом відходжу на інший кінець кімнати, дивлюся на довге чорне підпалене місце на килимі. Тепер, розповівши все Колборнові, почуваюся якимось розгубленим. У мене більше не залишилося нічого свого, навіть таємниць.

Мене гукають на ім’я, примушуючи озирнутися.

— Олівере, ти не проти ще одного, останнього запитання? — питає Колборн.

— Можете питати, — кажу я. — Але не обіцяю, що відповім.— Справедливо, — він кидає погляд на Філіппу, потім знову дивиться на мене. — Що ти робитимеш далі? Мені просто цікаво. Що тепер?

Відповідь настільки очевидна, що я здивований, чому йому це не спало на думку. Спершу я вагаюся, мені не хочеться ділитися ще й цим. Аж тоді я зустрічаюся поглядом із Філіппою і розумію, що їй теж цікаво.

— Ну, взагалі-то я маю поїхати до сестри — ви ж пам’ятаєте Лію? Вона вчиться в аспірантурі в Чикаго, — кажу я. — Я не звинувачуватиму інших членів родини, якщо вони не захочуть мене бачити. Але найдужче — ви маєте це знати, — найдужче у світі я хочу зустрітися з Джеймсом.

І тоді відбувається щось дивне. Я сподівався побачити на їхніх обличчях обурення, але його немає. Натомість Колборн озирається на Філіппу, у його розширених очах — тривога. Філіппа виструнчується на своїй канапі й застережно здіймає руку, не даючи йому заговорити.

— Піп? — питаю я. — Що сталося?

Вона повільно підводиться, розгладжуючи невидимі брижі на джинсах.

— Є дещо, чого я тобі не розповіла.

Я сковтую, тамуючи нестримне бажання кинутися геть із кімнати й ніколи не дізнатися, що саме вона зараз збирається сказати. Але натомість залишаюся на місці — страх того, що незнання виявиться ще гіршим, просто паралізує мене.

— Я боялася, що, якщо розповім тобі, поки ти там, ти не захочеш виходити, — каже вона. — Тому чекала.

— Що саме розповіси? — питаю я. — Що саме?

— Ох, Олівере... — видихає Філіппа; її голос зараз — наче віддалене відлуння себе самого. — Мені так шкода. Джеймса більше немає.

Світ іде мені з-під ніг. Рука насліпо хапається за полицю поруч, шукаючи бодай якогось опертя. Я роздивляюся підпалину на килимі, намагаюся почути стукіт власного серця — і не чую анічогісінько.

— Коли?.. — оце й усе, що мені вдається видушити.

— Чотири роки тому, — стиха каже вона. — Уже чотири роки.

Колборн стоїть, похнюпившись. Чому? Йому що, соромно, що він витягнув із мене цю історію, хоча весь цей час знав, а я — ні?

— Як це сталося? — питаю я.

— Повільно. Це все провина, Олівере, — каже вона. — Провина його вбивала. Як гадаєш, чому він припинив тебе навідувати?

У її голосі чути розпач, але жалощів до неї в мені немає. Для них просто не залишилося місця. І для гніву також. Є лише катастрофічне відчуття втрати. Філіппа веде далі, але я її майже не чую.

— Ти ж знаєш, яким він був. Якщо ми відчували все вдвічі сильніше, то він —учетверо.

— Що він із собою зробив? — питаю я.

Голос у неї тихий-тихий. Ледь чутний.

— Втопився, — каже вона. — Він втопився. Господи, Оліве-ре, мені так шкода! Я хотіла тобі розповісти, коли це сталося, але так боялася, що ти можеш щось утнути... — і зараз вона боїться цього не менше, я це бачу. — Мені так шкода...

Я розчавлений. Спустошений.

Раптом мені здається, що в кімнаті нас четверо. Уперше за десять років я дивлюся на крісло, яке завжди було Річардовим, і бачу, що воно не порожнює. От він, Річард, сидить на своєму місці, відкинувшись на спинку, зі своєю лев’ячою зарозумілістю. Він дивиться на мене з тонкою, наче бритва, посмішкою, і я розумію, що це саме воно — denouement, удар у відповідь, остаточний фінал, на який він чекав. Річард затримується рівно настільки, щоб я встиг помітити тріумфальний блиск у його напівзаплющених очах; аж тоді зникає.

— Ну що ж... — вимовляю я, зібравшись на силі. — Тепер я знаю.

Більше не кажу ані слова аж до нашого прощання з Колборному Холлі. День добіг кінця, і, поки ми повертаємося лісом, настає ніч, щоб закоркувати нас у темряві. Небо сьогодні беззоряне.

— Олівере, — каже Колборн, коли ми знову опиняємось у затінку Холла. — Мені прикро, що сьогодні все так завершилося.

— Є чимало всього, через що мені теж прикро.

— Якщо я можу для тебе щось зробити... Ну, ти знаєш, як мене знайти, — він дивиться на мене не так, як дивився до того, і я розумію, що він нарешті пробачив мене — тепер, коли дізнався правду.