М. Рио – Ніби ми злодії (страница 76)

У нас за спиною заговорив Каміло, але я його майже не чув. Моя наступна репліка призначалася йому, та натомість я адресував її Джеймсові:

— Я знаю це.

Якийсь час він просто дивився на мене, аж тоді раптом підняв голову і рвучко потягнув мене до себе. Поцілунок був майже братерський, але не зовсім. Надто невагомий, надто зболений. Залою прошелестів пошепт подиву та збентеження. Серце в мене несамовито гупало, так щемило, що я вкусив Джеймса за губу. Я відчув, як йому перехопило подих, і відпустив його, поклавши назад на підлогу. Запала довга, надто довга тиша. Хай там якою мала бути репліка Каміло, він її забув, тому я заговорив поза своєю чергою:

— Зараз розкажу.

Хотів би вмерти я, коли закінчу.

Наступний рядок я забув. Та й не хотів пам’ятати. Каміло перервав мою промову, — можливо, намагався реабілітуватися за те, що схибив, — але його голос зривався й звучав невпевнено. Джеймс нерухомо лежав на підлозі, наче Едмундове життя його полишило, а того, що зосталося від його власного, було замало, щоб поворухнутися.

КАМІЛО: Якщо і далі розповідь сумна, —

Не треба. Я і так вже гірко плачу.

Я мовчав. Мені раптом відняло мову. Одна з другокурсниць, збагнувши, що ані Джеймс, ані я більше нічого не скажемо, квапливо вибігла на сцену і зруйнувала чари заціпеніння, що охопили всіх присутніх.

— Допоможіть!

Я дав Каміло з нею поговорити. Підраховувалися й звітувалися смерті. Час було виносити Джеймса, але ніхто з нас не поворухнувся, з гіркотою усвідомлюючи, що саме чекало на нас там, за лаштунками. Слуги й герольди вимовляли наші репліки боязкими, невпевненими голосами.

Вийшов Фредерік із мертвою Рен на руках. Він теж осів на підлогу і, попри всі зусилля, помер, розчавлений тягарем свого горя. Каміло — останній бастіон нашого світу, що руйнувався просто зараз, — завершив виставу, як міг, промовою, яку мав виголосити я.

КАМІЛО: Хоч ці події засмутили нас,

Твердими бути вимагає час.

Ми брати приклад з короля повинні

І в довголітті, і в довготерпінні.

Усі зірки згасли водночас. Світ занурився в пітьму. Пролунали перші повільні, невпевнені оплески. Я сидів, учепившись у Джеймса, поки світло знову не ввімкнулося, а тоді допоміг йому зіп’ястися на ноги. Рен і Фредерік звелися, геть-чисто живі мерці. Філіппа, Мередіт і Александр з’явилися з-за лаштунків, не наважуючись підняти очей. Ми незграбно вклонилися, дочекалися, поки світло знову згасне. Коли це сталося, ми вервечкою подалися за лаштунки. За нами впала завіса, ця важка хвиля оксамиту — відсікаючи м’який людський гомін, що долинав із зали. Там поволі оговтувалися, підводилися з крісел.

Над головами в нас ожило робоче освітлення. Студенти першого й другого курсів розступилися, угледівши незнайоме обличчя Колборна. Він повільно рушив зі свого місця за лінією декорації, дивлячись на Джеймса — так, наче нікого крім нього в цілому світі не було.

— Що ж, — промовив він, — досить уже Цієї вистави. Ви готові розповісти мені правду?

Джеймс біля мене поточився, розтулив губи, збираючись заговорити. Але перш ніж вій устиг вимовити бодай звук, я ступив уперед. Рішення вже було прийняте, прийняте тієї ж миті, коли воно сяйнуло мені, щойно народившись.

— Так, — промовив я. Колборн, не ймучи віри власним вухам, озирнувся до мене. — Так, я готовий.

СЦЕНА СЬОМА

Вогні й сирени. Надворі, під маревним небом, глядачі в найсвятковішому своєму вбранні, робітники сцени в чорному та актори в костюмах дивилися, як Волтон саджає мене на заднє сидіння автівки з написом «Поліцейське управління Броудвотера» на боці. Усі шепотілися, витріщалися, тицяли пальцями, але я бачив лише своїх однокурсників, які стояли, з’юрмившись, горнучись одне до одного, точнісінько як того дня на пірсі. Александрове обличчя повнилося таким смутком, що для подиву місця не залишилося. Філіппа була якоюсь розпачливо-спантеличеною. Обличчя Рен здавалося взагалі позбавленим будь-якого виразу. У погляді Мередіт було щось несамовите, але я не міг дібрати гожого слова, щоб визначити, що саме. Джеймс дивився з розпачем. А Річард стояв із ними поруч, такий реальний — дивно, що його ніхто, крім мене, не бачить; у його очах палало чорне полум’я, він чомусь і досі був незадоволений.

Я опустив очі й глянув на кайданки, що вже виблискували на моїх зап’ястках, відтак відкинувся на оббиту порепаною шкірою спинку сидіння. Колборн зачинив дверцята, і я щосили намагався не задихнутися в цьому затісному темному безгомінні.

Наступні сорок вісім годин минули в приміщенні для допитів — я стискав пластянки з ледь теплою водою і відповідав на запитання Колборна, Волтона й ще двох офіцерів, чиї прізвища я забув, щойно почув. Я переказав їм ту саму історію, яку Джеймс розповів мені, лише з потрібними корективами:

Річард розлютився через нашу з Мередіт зряду, я замахнувся багром, охоплений ревнощами і страхом. Про те, що відбувалося наступного ранку, мене не питали.

Подальші вистави «Ліра» скасували. Скориставшись малою, яку я намалював у Волтоновому записнику, Колборн провів п’ятьох полісменів з ліхтариками у підвал, і там вони зламали дверцята на моїй шафці за допомогою болторіза й лома. І отримали викривальні докази, всуціль вкриті моїми відбитками.

— А от тепер, — холодно звернувся до мене Колборн, — саме час викликати адвоката.

Ніякого адвоката в мене, певна річ, не було, тому мені його надали. У тому, що це вбивство, сумнівів не було, залишалося хіба що з’ясувати, як саме його кваліфікувати. Моя адвокатка пояснила: найкраще, що ми зараз можемо зробити, — це наполягати на перевищенні меж необхідного самозахисту замість убивства другого ступеня. Я кивнув і нічого не сказав. Від дзвінка рідним відмовився. Якщо вже мені й хотілося з кимось поговорити, то точно не з ними.

У понеділок уранці оголосили мій новий статус: затриманий на стадії досудового розслідування. Утім, до в’язниці поки що не відрядили. Я залишався в Броудвотері, тому що (як заявив Колборн), якби мене перевели до більшої установи з більшою кількістю в’язнів, до суду я навряд чи дожив би. Мені ж натомість здавалося, що він просто зволікає. Навіть після того, як я віддав йому власноруч написане зізнання, Колборн, схоже, так до кінця й не повірив мені. Урешті-решт, до ДИМу він тоді приїхав, щоб заарештувати Джеймса на підставі відомостей, які Надійшли від «анонімного джерела». Себто, я так розумію, від Мередіт.

Мабуть, через те, що Колборна й досі гризли сумніви, він дозволив мені таку кількість побачень. Першими прийшли Філіппа й Александр. Вони пліч-о-пліч опустилися на лавку по той бік ґрат.

— Господи, Олівере... — промовив Александр, щойно мене побачивши. — Що, в біса, ти тут робиш?!

— Просто... чекаю.

— Я не це мав на увазі.

— Ми розмовляли з твоєю адвокаткою, — втрутилася Філіппа. — Вона попросила мене виступити в суді, свідком захисту, який має дати тобі характеристику.

— А мене — ні, — докинув Александр, кутики його вуст смикнулися в сумовитій усмішці. — Через проблеми з наркотою.

— Ого... — я глянув на філіппу. — То як, виступиш?

Вона схрестила руки на грудях, щільно обхопивши себе за плечі.

— Не знаю. Я тебе ще не пробачила.

Я провів пальцем по одному з прутів ґрат, що розділяли нас.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж гадки не маєш, так? Не уявляєш навіть, що ти накоїв... — Філіппа похитала головою, очі в неї були розлючені й невблаганні. І голос, коли вона знову заговорила, пролунав так само. — Мій батько за ґратами, відколи мені виповнилося тринадцять. Тебе там просто живцем з’їдять.

Я не наважувався глянути на неї.

— Але чому? — спитав Александр. — Чому ти це зробив?

Я знав, що він питає не про те, чому я вбив Річарда. А тому зіщулився на своєму тапчані, обмірковуючи запитання.

— Це яку «Ромео і Джульєтті», —урешті-решт сказав я.

Філіппа нетерпляче фиркнула й спитала:

— Це ти зараз про що?

— «Ромео і Джульєтта», — повторив я, нарешті наважившись глянути на них. Александр сидів, важко спираючись на стіну. Філіппа розлючено дивилася на мене. — Ви змінили б фінал, якби у вас була така можливість? Що, якби Бенволіо вийшов уперед і сказав: «Це я вбив Тібальта. Це зробив я»?..

Філіппа похнюпилася, запустила розчепірені пальці у волосся.

— Ти дурень, Олівере, — сказала вона.

Із цим годі було сперечатися.

Вони приходили ще кілька разів. Просто побалакати. Розповісти мені, що відбувається в Деллекері. Повідомити, коли про те, що сталося, дізналася моя родина. Філіппа виявилася єдиною, хто наважився поспілкуватися з моєю матір’ю телефоном. Мені самому на це забракло духу. Ані батько, ані Керолайн зі мною не зв’язувалися; утім, ні на що інше я й не сподівався. Якось уранці біля поліційного відділка Колборн побачив Лію; вона ридала й жбурляла каміння в стіну. (З Огайо вона втекла поночі, так само, як і я колись.) Він привів її до мене на побачення, але сестра розмовляти зі мною не стала. Просто сиділа на лаві, дивилася на мене й кусала нижню губу до крові. Я намагався перепросити в неї цілісінький день, але це було намарно, й увечері Колборн посадовив її на автобус додому. Волтон, запевнив він мене, зателефонував моїм батькам і повідомив, куди поділася їхня донька.

Мередіт я не бачив аж до суду, хіба чув дещо про неї від Ллександра з Філіппою, а ще від своєї адвокатки. Мабуть, мені належало знемагати від бажання все пояснити, але що саме я їй сказав би? Відповідь вона вже отримала — на те останнє запитання, яке тоді поставила. Але я часто про неї думав. Частіше, ніж про Фредеріка, Ґвендолін, Коліна або декана Голіншеда. Про Рен я зовсім не міг думати. І авжеж, єдиним, кого я насправді хотів бачити, був Джеймс.