М. Рио – Ніби ми злодії (страница 75)

— Вона знала... — видихнув я, у голові знову і знову звучали лише ці два слова. — Вона знала?!

— Філіппа була така спокійна, наче саме на це й чекала. Навіть не стала ні про що питати, просто відвела до будинку і якось затягла нагору. Я так трусився, що їй довелося мене роздягати, але щойно вона відвела мене до ванної, а сама пішла, щоб спалити мій закривавлений одяг, мене почало нудити, я зблював і не міг зупинитися, аж поки...

Він різко затнувся і зробив у мій бік якийсь дивний жест, ніби я мав закінчити це речення за нього.

— Боже... — видихнув я. — Поки не прийшов я...

Напівсонний, роздягнений. Я. І він. Він, який скоцюрбився на підлозі, відчуваючи, як несамовито калатає серце.

— Ти мені не сказав... — доки ці слова не зірвалися в мене з губ, я не розумів, що саме це й було найпаскуднішим. — Чому ти мені не сказав?!

— Я не хотів, щоб ти знав, — відповів Джеймс. Він знову ступив до мене, і цього разу я не позадкував. — Філіппа — може, вона просто божевільна, не знаю... їй усе наче з гуски вода... Лле ти! Олівере, ти...

У Джеймса зірвався голос, і він знову зробив той самий химерний жест, але цю думку я не міг завершити за нього.

— Що «я», Джеймсе? Не розумію!

Він впустив руку й знову безпорадно, безнадійно знизав плечима.

— Я понад усе не хотів, щоб ти дивився на мене, як оце зараз.

Мабуть, на обличчі в мене був жах, але геть не з тієї причини, про яку він думав. Я дивився на нього в холодному світлі місяця — на нього, такого тендітного, такого крихкого, такого наляканого, і тисяча запитань, які з Різдва допікали мені щоразу, коли я зводив на нього погляд, танули, розчинялися, зникали, аж поки не залишилося тільки одне.

— Олівере?..

— Так, — озвався я, цим словом приймаючи відразу все.

Я не помітив, коли саме він заплакав, але зараз у нього на щоках блищали сльози. Він дивився на мене — недовірливо, розгублено...

— Усе гаразд, — сказав я чи то собі самому, чи то Джеймсові. Озирнувся на ДИМ і якось одразу заспокоївся, знову почувши в голові слова Гамлета: «Головне — бути готовим». — Усе буде гаразд, — повторив я, хоча саме щодо цього в мене й були найбільші сумніви. — Ми все залагодимо, а зараз маємо повертатися.

Я гадки не мав, що означало це «все» або який сенс воно мало, на думку Джеймса.

— Нам треба повертатися й поводитися, наче нічого не сталося. Сьогодні мусимо якось протриматися, а вже потім вирішимо, що робити. Гаразд?

Щось — чи то полегшення, чи то надія — нарешті осяяло його обличчя.

— Ти що...

— Так, — сказав я, і це була єдина можлива відповідь на всі запитання, що він міг мені поставити. — Гайда.

Я вже розвернувся був до ДИМу, коли Джеймс схопив мене за руку.

— Оліверс... — почав він, і цього разу моє ім’я прозвучало як запитання.

— Усе гаразд, — повторив я. — Усе потім. Ми все це владнаємо.

Він кивнув, опустив очі, але я відчув, що його пальці міцніше вчепилися в мою руку.

— Ходімо вже.

Ми помчали назад до театру, прослизнули в бічні двері й розділилися. Я пішов за лаштунки, а він — в інший бік, до туалету, змити всі ознаки свого розпачу. На коротку мить я всерйоз задумався про те, чи можливе ще взагалі якесь «гаразд» або щось на кшталт. Але саме в такий спосіб розбиває серце трагедія, подібна до нашої чи «Короля Ліра», — до останньої хвилини змушуючи вірити, що фінал ще може виявитися щасливим.

СЦЕНА ШОСТА

Друга половина вистави нестримно, стрімголов мчала вперед. Я був геть не при собі, як воно й належить Томові з Бедлама, але Фредерік і Глостер, мабуть, відчули якусь зміну, тому що до кінця четвертої дії вони вже почали якось підозріливо на мене позирати.

П’ята дія розпочалася з того, що Джеймс віддавав накази військам. Він говорив з добре помітним притиском — певно, йому, як і мені, кортіло якнайшвидше дограти виставу, усамітнитися разом зі мною у Вежі й вирішити, що робити далі. Він перекинувся кількома короткими фразами з Рен — враження було такс, що він геть її не бачив під час їхнього діалогу, і до Фредеріка звертався з тією ж холодною байдужістю. З’явився Каміло в супроводі Філіппи й Мередіт — вигляд в останньої був такий винуватий, що я повірив: вона й справді когось отруїла. Я чаївся в потемку в глибині сцени, чекаючи на свій вихід і фінал вистави. Філіппі стрімко стало зле, вона вхопилася за руку Каміло, щоби встояти на ногах.

ФІЛІППА: Мені погано!

МЕРЕДІТ (убік): Це і зрозуміло.

Я добре розбираюся в отрутах.

ДЖЕЙМС (до Каміло, кидаючи рукавичку):

Ось відповідь моя. Якщо хто-небудь

Насмілиться сказати, що я зрадник,

Він підло збреше. Протруби, герольде!

Він підвищив голос, щоб викликати мене зі сховку. На сцену вийшли герольди, зазвучали сурми. Філіппа впала, і зграйка другокурсників забрала її з кону.

ГЕРОЛЬД (читає): «Якщо серед дворян і офіцерів армії знайдеться бажаючий силою зброї довести, що Едмунд, який видає себе за графа Глостера, зрадник і обманщик, хай він виступить після третього сигналу труби. Супротивник готовий до зустрічі».

Я втягнув повітря крізь шалик, який ховав мені ніс і рота, щоб Едгар лишався невпізнанним, і ступив на сцену, поклавши руку на руків’я меча.

Я: Своє ім’я я втратив. Підлий наклеп

Його зганьбив. Та я такий же знатний, Як супротивник.

КАМІЛО: Хто твій супротивник?

Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?

ДЖЕЙМС: Він сам. ЕЦо скажеш?

Я виголосив перелік його гріхів, який він вислухав із зосередженою, цілком щирою увагою. Коли він заговорив, у голосі не було звичної люті, звичної зарозумілості. Його слова звучали задумливо, просякнуті смиренним усвідомленням власної облудності.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати, Мечем я їй дорогу прокладу. — Труби, сурмач!

Ми витягли мечі, вклонилися один одному. Розпочався останній двобій. Ми рухалися майже в унісон, мечі виблискували, леза спалахували під штучними зірками. Я почав брати гору, завдавати більше ударів, ніж отримував, відтісняючи Джеймса до вузького входу на Міст. На його чолі й у ямці під горлом виблискував піт, ноги рухалися дедалі незграбніше. Я загнав його глибоко у ворожий морок глядацької зали, і от нарешті відступати йому вже не було куди. Останній удар криці об крицю відізвався луною у вухах, і я встромив меч йому попід руку. Він схопився за моє плече, втягнув повітря, і його власний клинок зі дзенькотом упав на дзеркальну підлогу Моста. Я теж дав своєму мечу впасти, підхопив Джеймса однією рукою під спину, щоб підтримати, і, опустивши очі, побачив, що він дивиться кудись повз мене, у напівпотемок лівої куліси. Там, на самісінькому краєчку освітленого простору, стояла Ґвендолін, її обличчя здавалося позбавленим узагалі будь-якого виразу від глибочезного шоку. Біля неї я побачив декана Голінше-да, а поруч із ним — детектива Колборна, і значок на його стегні виблискував у світлі наших оптоволоконних зірок.

Джеймсові пальці вчепилися в мої руки. Я стиснув зуби й повільно опустив його на підлогу. В нас за спинами повели з авансцени в куліси Мередіт. Каміло дивився їй услід з потемнілим від тривоги обличчям.

МЕРЕДІТ: Багато що я знаю.

КАМІЛО: Прослідкуйте

За нею, бо розлючена вона.

Останній другокурсник пішов зі сцени. Я схилився над Джеймсом. Фіолетова стрічка, якими в нас зображували кров, виднілася в розщепленому комірці його сорочки, і я заходився витягати її, поки він говорив.

— Я все зробив, у чому звинуватив//Мене цей лицар... — промовив він. — Навіть значно більше. Час викриє усе... — він затремтів піді мною, і я поклав руку йому на груди, щоб угамувати цей трем. — Та хто ж ти є, // Мій переможець? — втомлена усмішка з’явилася на ного вустах. — Лицаре, відкрийся. // Зізнанням відповім я на зізнання.

— Не нижчий я Зі? кров'ю, аніж ти.

Якщо ж я вищий — гріх твій вдвічі тяжчий...

Я стягнув з обличчя шалик. Більше не було чим його розрадити.

— Мене зовуть Едгар, і я — твій брат.

Я озирнувся на лаштунки. І Іоруч із Колборном стояла Мередіт і щось шепотіла йому на вухо. Коли вона зрозуміла, що я на неї дивлюся, то стулила вуста й повільно похитала головою. Я знов озирнувся на Джеймса.

— Та боги справедливі, бо карають

Нас за гріхи плодами цих гріхів.

Джеймс розпачливо розсміявся, і я відчув, як щось глибоко всередині, між легенями, розкололося навпіл.

— Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав, — промовив він.