М. Рио – Ніби ми злодії (страница 74)

Я розчахнув двері до коридору й потягнув Джеймса за собою. Спершу мені спав на думку склад декорацій, але туди достеменно подалися б на перекур Александр і хтось із другого й третього курсів. Тоді подумав про підвал, але потрапити там у пастку не хотілося. Джеймс поставив ще два чи три запитання — усе це були варіації на тему «куди ми йдемо?», — але я не зважав, і його пульс під моїми пальцями дріботів усе швидше.

Моріжок за Холлом був широким і пласким — останнє відкрите місце, за яким уже був схил пагорба, що вів униз, до лісу. Справжнє небо в нас над головами було величезним і робило всі наші дзеркала й мерехкі вогники над сценою просто сміховинними — жалюгідною спробою Людини наслідувати Бога. Коли ми опинилися на достатній відстані від ДИМу і я був певен, що в темряві нас не побачать і, тим паче, не почують, то випустив Джеймсову руку й відштовхнув його. Він зашпортнувся, але втримався на ногах, відтак нервово озирнувся через плече на крутий схил пагорба за спиною.

— Олівере, у нас же вистава йде, — промовив він. — Що сталося?

— Я знайшов багор, — раптом мені захотілося, щоб зараз, як учора вночі, біснувався шпаркий вітрюган. Тиша світу під темним склепінням небес душила, була надто безмежною, просто нестерпною. — Я знайшов багор, захований у твоєму матраці.

У безжальному місячному сяйві його обличчя здавалося блідим, наче кістка.

— Я можу все пояснити.

— Серйозно? — спитав я. — Тому що мені, бач, треба відкривати четверту дію, тож у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб переконати мене, що це не те, що я думаю.

— Олівере... — почав він і відвернувся.

— Скажи мені, що ти цього не робив, — я наважився підступитися ближче, стишив голос до шепоту, побоюючись заговорити голосніше. — Скажи мені, що ти не вбивав Річарда.

Він заплющив очі, сковтнув і промовив:

— Я цього не хотів.

У грудях стиснувся сталевий кулак, вичавлюючи залишки повітря з легень. Кров, здавалося, вихолола і тепер повзла венами, наче морфін.

— Господи, Джеймсе... ні... — голос зірвався. Зламався навпіл. Звуку не залишилося.

— Присягаюся, я не хотів... ти мусиш зрозуміти... — він у розпачі ступив до мене. Я на непевних ногах позадкував на три кроки, туди, де Джеймс не міг мене дістатися. — Це був нещасний випадок, як ми й казали. Це був нещасний випадок! Олівере, будь ласка!

— Ні! Не наближайся, — сказав я, виштовхуючи із себе слова, на які бракувало повітря. — Тримайся на відстані. Розповідай, що саме тоді сталося.

Світ, здавалося, завмер, неначе дзиґа, яка знерухоміла на гострому кінчику. Над головами в нас безжально виблискували зірки, ніби друзки скла, розкидані по небу. Кожен нерв у моєму тілі перетворився на оголений дріт, що тремтів від подиху холодного березневого повітря. Джеймс виглядав ще холоднішим — крижана статуя, не мій друг, узагалі не людина.

— Після того як ти пішов нагору з Мередіт, Річарда ніби перемкнуло, — почав він. — Як на Гелловін, тільки гірше. Він вибіг із Замку... просто не тямив себе від люті. Ти б його бачив. Це було наче вибух наднової... — він повільно похитав головою, на обличчі змішалися благоговіння й жах. — Рен і я, ми сиділи за столом. Гадки не мали, що відбувається, а тоді він просто вигулькнув поруч, з таким виразом обличчя, наче просто розчавить будь-кого, хто трапиться йому на шляху. Він рушив до лісу — навіщо, гадки не маю, — і Рен спробувала його зупинити... — Джеймс затнувся, замружився, ніби спогад був надто близьким і надто болісним, нестерпно болісним. — Господи, Олівере... Річард схопив її, і, клянуся, мені здалося, що він її зараз просто зламає навпіл. Але він жбурнув Рен на траву через усе подвір’я. А тоді помчав у ліс, полишивши її ридати. То був якийсь жах. Я її заспокоював як міг, ми з Піп поклали її до ліжка. Але вона все плакала й товкмачила: «Знайдіть його, він собі зашкодить!». Ну, я й пішов...

Я розтулив рота, не ймучи віри почутому, але він не дав мені вимовити ані слова.

— Не треба казати, що я повівся як повний дурень, — сказав Джеймс. — Я це знаю. І тоді знав. Але все одно пішов.

— І ти його знайшов... — я вже бачив, до чого воно все йшло. Сварка. Погрози. Штовханина. І один сильний поштовх. Занадто сильний.

— Не відразу, — відповів Джеймс. — Я тинявся в темряві, наче останній ідіот, кликав його. Потім мені спало на думку, що він міг спуститися до причалу... — він знизав плечима, і цей рух був такий безсилий і безпорадний, що я відчув, як вузол у грудях послабшав, хоча й зовсім трішки. — Тоді я спустився пагорбом до озера, але його не побачив. Дістався до човнарні, просто щоб пересвідчитися, що він зопалу не утнув якоїсь дурниці — ну, у воду не стрибнув, чи що... А коли розвернувся, щоб іти назад, Річард стояв у мене за спиною. Він увесь цей час тягався за мною лісом назирці, наче в якійсь збоченій грі... — тепер Джеймс говорив швидше, немовби всі ті слова, які він тримав у собі кілька місяців, разом ринули назовні. — І я сказав: «От ти де... Ходімо назад, твоїй сестрі зовсім зле». А він мені... Ну, ти розумієш, що він міг мені сказати. Мовляв, «не тобі перейматися моєю сестрою». Л я йому: «Гаразд. Лле всі нервуються. Повертайся, ми все владнаємо». І він знову так на мене глянув... Господи, Олівере, мені цей погляд потім кілька тижнів снився... У нього в очах наче була вся ненависть цього світу. На тебе так колись дивилися?

На мить його, здавалося, охопив той самий знеможливий страх, а потім він похитав головою і повів далі:

— Тоді все й почалося. Він штовхав мене. Він... знущався... — Джеймсів голос знервовано злетів угору, Джеймс потер руки, переступив з ноги на ногу, наче не міг зігрітися. — І він не збирався зупинятися. Як тоді, на Гелловін, — мовляв, давай пограємось. Я не повівся, але від того стало тільки гірше. «Чому ти не даси мені здачі? Не хочеш руки бруднити? А давай-но пограємося, маленький принце, просто пограємося!..» Для нього це була просто гра, але я злякався... я намагався його вмовити, знову запропонував: давай ти повернешся до Замку, поговоримо з Рен... І з Мередіт поговоримо теж, усе владнаємо... І тоді він... він просто... він сказав...

Джеймс затнувся, його обличчя спалахнуло негарним густо-червоним рум’янцем, наче ті слова були настільки брудні, що він просто не годен був їх повторити.

— Джеймсе, що саме він сказав?

Він кинув на мене гострий погляд. Відхилив назад голову, його губи стиснулися в жорстку рівну лінію, очі були темні й бездонні. Схожість із Річардом була разюча; навіть голос був той самий, коли він заговорив:

— «Чому б вам з Олівером просто не визнати, що ви втрі-скалися один в одного, й не дати спокій моїм дівчатам?»

Я дивився на нього. Мені стиснуло горло, липкий холодний страх поволі розповзався кінцівками.

— А я сказав, — провадив далі Джеймс, уже своїм голосом: — «Не знаю, хто тебе переконав у зворотному, але Мередіт тобі не належить, а Рен — тим паче. Упийся хоч до смерті, якщо так кортить. Я йду». Але він мене не пустив.

— Тобто як це — «не пустив»?

— Йому хотілося битися. І він не збирався мене відпускати без бійки. Я спробував його обминути, але він мене схопив і жбурнув просто на двері човнарні. А вони ж крихкі, там усе вже геть спорохніло... Я проломив їх власним тілом, упав на купу якогось мотлоху, що лежав там на підлозі. Л він знову на мене накинувся, і я схопив те, що трапилося під руку... а це виявився багор.

Джеймс затнувся, притиснув долоню до очей, наче хотів стерти цей спогад. У нього тремтіли губи. Він узагалі весь сходив тремом із маківки до п’ят.

— І що потім? — Я не хотів про це питати, не хотів цього знати, не хотів більше чути ні слова.

— А тоді він засміявся, — кволо видихнув Джеймс із-під долоні. Я майже почув наживо цей звук, низький, грізний Річардів сміх, що бринів у темряві. — Він засміявся і спитав: «Hv ж бо, красунчику, ну ж бо, маленький принце, що, слабо?». І знову мене штовхнув. Штовхав аж до краю пірса, повторюючи: «Слабак! Слабак! Ти цього не зробиш!». Я озирнувся, а просто за мною вже була вода, і я міг думати тільки про те, що сталося тоді на Гелловін... Хто б йому цього разу завадив мене втопити? А він не затикався, товкмачив постійно: «Слабак, не зможеш, слабак, слабак, слабак...». І я... — його долоня зісковзнула, затулила рота, очі розширилися від жаху, наче він оце щойно зрозумів, що саме накоїв. — Я не хотів, — тихо застогнав Джеймс із-під долоні. — Не хотів... Але мені було так страшно... і я був такий розлючений...

Я вже бачив, як усе це могло статися. Рвучкий і несамовитий удар. Болючий ривок віддачі. Несподівано гарячі бризки крові в обличчя. Річард ніби у сповільненій зйомці валиться у воду. Нудотний сплеск — і ще нудотніша тиша.

— Олівере, я вважав, що він помер... — промовив Джеймс так тихо, що я заледве чув його. — Присягаюся, я вважав, що він уже мертвий. І не знав, що робити, просто... побіг. Певно, я тоді збожеволів на мить. Помчав до лісу і, мабуть, шастав би там цілу ніч... якби не налетів на Філіппу.

Я заціпенів, ошелешений, вражений.

— Що?!

Він якось розгублено кивнув, наче до пуття не пам’ятав, що було далі.

— Мабуть, вона почала хвилюватися, що я довго не повертаюся, пішла шукати мене... і ми просто зіткнулися. Це диво, що я її не поранив, у мене ж досі в руці був цей клятий багор — не знаю, навіщо його забрав.