М. Рио – Ніби ми злодії (страница 70)

Джеймс розвернувся й зістрибнув з краю столу, так і не витягнувши руки з кишень. Приземлився він несподівано вправно як для того, хто видудлив менш ніж за годину пів літра горілки, а тоді рушив кімнатою, аж доки не зупинився Переді мною. Після вистави він не вмився — через світлу пудру й розмазану вздовж нижніх вій підводку здавалося, що його очі провалилися глибоко в очниці.

— На пару слів спустись до мене, брате![121] — промовив він, якось дивно, криво вишкірившись.

— Та без проблем, але, може, спершу зачинимо вікно?

— Замкніть // Ворота і сховаймося від бурі.

Я обійшов Джеймса, підступився до вікна й щільно зачинив його.

— Дивний у тебе настрій.

— Ця холодна ніч усіх нас зробить блазнями і божевільними.

— Припини. Я тебе не розумію.

Він зітхнув і промовив:

— Вони погрожують відшмагати мене за правду, а ти — за брехню. А інколи мене б’ють за мовчання.

— Що з тобою?

— Нездужаю я щось.

— Радше ти налигався.

— П’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет! — вперто промовив він. — О, ці затемнення — провісники майбутнього розбрату!.. Фа, соль, ля, мі...

Він знову видерся на стіл і сів, звісивши ноги. Таким п’яним я його зроду не бачив, і, не розуміючи, що робити, вирішив йому підіграти.

— Що нового, брате Едмунде? — запитав я. — Про що ти розмірковуєш?

— Я все думаю, брате, про події, які, як я читав, повинні відбутися услід за недавніми затемненнями, — озвався він. — Надходять моровиця, дорожнеча і загальна ворожнеча. Державу роздирають чвари, виникає недовіра, друзів шлють у вигнання, подружжя розходяться. Всього не перерахуєш.

— Ось чим ти займаєшся!

Він перестрибнув на кілька рядків уперед:

— Якщо здумаєш вийти, бери зброю.

— Зброю?

— Слухай, брате, я раджу для твоєї користі. Слово честі...

Я чекав на продовження репліки, але так і не дочекався. Він знову несподівано перестрибнув на інший фрагмент тексту:

— Я передав тобі те, що бачив і чув. Але це — ніщо у порівнянні з дійсністю.

Джеймс схопився зі столу, підбіг до вікна і знову розчахнув його.

— Тож скористайся ніччю і біжи! — він ухопився за підвіконня, так що аж кісточки пальців побіліли, висунувся якомога далі назовні, його погляд шалено стрибав серед голих кістяків дерев.

— В темряві з мечем

Він тут стояв, і шепотів Закляття,

І місяць закликав допомогти.

Я поклав руку Джеймсові на плече, побоюючись, що він може випасти, якщо занадто перехилиться вперед, і промовив:

— Де він тепер?

Кого саме він мав на увазі? Річарда? Він не просто грав — це було зрозуміло з того, як він дихав, як незмигно дивився...

Джеймс провів рукою по обличчю й видихнув:

— Погляньте, я в крові.

Він виставив чисту долоню, тицьнув її мені просто в обличчя. Я відштовхнув його руку, терпець мені уривався.

— Де він, негідник? — спитав я.

Він очманіло посміхнувся мені й відгукнувся луною:

— Де він, негідник? Там узагалі-то має бути пауза, еге ж? Кома перед уточненням. Але Шекспір її не ставив, усі коми потім розставляли його редактори. Де він, негідник? Він тут. Та не будіть. Він збожеволів.

— Ти мене лякаєш, — сказав я. — Припини це.

Він похитав головою, і його посмішка поволі згасла.

— Прошу тебе, іди, будь ласка, — промовив він.

— Джеймсе, просто поговори зі мною!

Він відштовхнув мене на крок.

— В цій справі я до твоїх послуг.

Зачепивши мене плечем, він швидко пройшов до дверей. Я помчав за ним, ухопив його за руку, змусив розвернутися до мене.

— Джеймсе! Стій!

— З'явився ворог. Вишикуйте військо... — тепер він уже кричав. Вільною рукою Джеймс із силою вгатив себе в голі груди, так що на них лишився яскравий червоний відбиток. Я спробував перехопити й інший його зап’ясток. — Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав.

— Джеймсе! — я смикнув його за руку. — Що ти маєш на увазі? Щось сталося?

— Навіть значно більше. // Час викриє усе... — він висмикнув у мене руку, розгладив сорочку, наче намагався витерти руки. — Потрібно трохи крові, щоб здавалось // Що тут був справжній бій...

— Ти п’яний. Верзеш якусь дурню, — наполягав я, бо в щось інше вірити не хотілося. — Просто заспокойся, і ми...

Він похмуро похитав головою.

— Буває, й більше

Себе п’яниці ріжуть для забави...

Він подався до сходів.

— Джеймсе! — я знову спробував його втримати, але він виявився прудкішим. Смикнувши рукою, Джеймс збив з найближчої полиці кілька свічок. Я вилаявся й відсахнувся.

— Вогні! Сюди! — вигукнув він. — Рятуйся, брате! Прощавай!

Він стрімко кинувся до сходів і зник. Я знову вилаявся, затоптав свічки. Куточок факсимільного видання ін-фоліо на нижній полиці встиг зайнятися. Я висмикнув його з-під інших книг і збив вогонь кутом килима. Переконавшись, що пожежа скасовується, я сів на п’яти, витер рукавом чоло, яке вже встигло вкритися потом навіть попри холодне березневе повітря, що ним тягнуло з вікна.

— Якого дідька. Якого грьобаного дідька!.. — пробурмотів я, спинаючись на непевні ноги.

Я підійшов до вікна, зачинив його, замкнув, а тоді роззирнувся й глянув на пляшку горілки на столі. Вона була на дві третини порожньою. Певна річ, трохи доклалися Мередіт, Рен, та й Філіппа також, але ж дівчата були майже тверезі!.. Джеймс ніколи не був любителем заливати собі очі. Його нудило після вечірки на честь «Цезаря», але... що «але»? Тоді він і половини цього не видудлив...

Його безладні уривчасті репліки й досі луною бриніли в кімнаті. Акторська балаканина, сказав я собі. Метод із домішками безумства. Не варто шукати в його словах жодного сенсу. Я підніс пляшку до губ. Горілка обпекла мені язика, але я вихилив її одним незугарним ковтком. У глибині горла зібралася водява слина, ніби мене самого мало от-от знудити.

Я поспіхом задмухав свічки, потім, стискаючи в руці пляшку, рушив униз шукати Джеймса. Витягну його надвір і триматиму там, допоки не протверезіє достатньо, щоб у його словах з’явився бодай якийсь сенс.

Біля узніжжя сходів я мало не врізався у Філіппу.

— А я саме зібралася нагору по горілку... — промовила вона. — Господи, ти що, сам-один усе вихилив?

Я похитав головою:

— Джеймс. Де він?