М. Рио – Ніби ми злодії (страница 69)

Мляво вдаючи повагу до кампанії керівництва академії, спрямованої на боротьбу з надмірною пиятикою, ми купили вдвічі менше алкоголю, ніж зазвичай, а Філіппа та Колін дали всім потенційним гостям зрозуміти, що якщо в радіусі кілометра від Замку — чи то від Ллександра — опиняться якісь заборонені речовини, кара буде страшною.

Після вистави перевдягалися ми повільно, почасти через те, що костюми були складні (нас одягли в стилі неокласичного ампіру, у різні відтінки синього, сірого й бузкового), а почасти тому, що погано спали й зараз почувалися надто втомленими, щоб квапитися. Джеймс перевдягнувся швидше, ніж ми з Ллександром, повісив костюм на стійку й, не сказавши жодного слова, вийшов із гримувальні. Коли ми опинилися за за-цником, за Джеймсом уже й слід загув.

— Мабуть, подався до Замку.

— Гадаєш?

— А куди йому ще йти?

— Хтозна. Я вже нічого не загадую наперед.

Ніч була зимна, з неба шугав безжальний вітер. Ми закутались у куртки й швидко рушили до Замку, втягнувши голови в плечі. Вітер так ревів, що музику ми почули лише тоді, коли вже дісталися до самісіньких вхідних дверей. На відміну від минулої вечірки, надворі вогників не було — тільки з вікна кухні соталося тьмяне жовте світло. Нагорі в одному з вікон бібліотеки тремтіла свічка.

Ми увійшли й побачили, що в кухні народу небагато. Відкоркували тільки дві пляшки, більшість наїдків лишалися неторканими.

— Котра зараз? — спитав я.

— Та вже доволі пізно, — озвався Александр. — Узагалі-то народу мало б уже бути більше.

Ми вислухали тихі привітання невеличкої групи гостей, що зібралися біля кухонної стійки, а тоді з їдальні вийшли Рен і Філіппа. Вони перевдяглися для вечірки, але виглядали якимись на диво безбарвними: Філіппа була в чомусь гладенькому сріблясто-сірому, Рен —у блідому й холодному рожевому.

— Привіт, — промовила Філіппа, трохи підвищивши голос, щоб її було чути крізь гуркіт і шурхання музики, яка долинала із сусідньої кімнати. Мотив здавався недоречно бадьорим. — Випити хочете?

АЛЕКСАНДР: Можна й випити. Що там у нас є?

РЕН: Та небагато. Нагорі заникали трохи горілки.

Я: Мене влаштує. Хтось Джеймса бачив?

Всі враз похитали головами.

ФІЛІППА: Ми думали, він повернеться з вами.

Я: Еге ж. Ми теж так думали.

— Може, він знову пішов прогулятися, — припустила Рен. — Мабуть, йому потрібно трохи часу, щоб оговтатися після Едмунда, ти ж розумієш, про що я?

— Еге ж, — повторив я. — Мабуть.

Александр роззирнувся, витягнувши шию, щоб як годиться роздивитися присутніх, а тоді спитав:

— А де Колін?

— У їдальні, — відповіла Рен. — Перед гостями стелиться, на відміну від нас.

Філіппа торкнулася Александрового ліктя.

— Ходімо, — сказала вона, — він на тебе чекав.

Вони вдвох зникли в їдальні.

Рен глянула на мене й усміхнулася. Я не надто переконливо віддзеркалив її усмішку й запитав:

— Гадаю, Мередіт ти не бачила?

— Мені здається, вона має бути десь у саду.

— Не образишся, якщо я залишу тебе?

Вона кивнула.

— Усе гаразд.

Я неохоче полишив її і вислизнув назовні.

Мередіт знову сиділа на столі. Видовище було знайоме й неабияк нагадувало б сумнозвісну листопадову вечірку, якби не те, яким самотнім і безлюдним здавалося подвір’я. Вітер вився навколо мене, силкувався запустити пальці під сорочку та піджак, жбурляв шкірою жмені сиріт. Мередіт зіщулилася, притиснувши до тіла лікті й щільно стуливши коліна. Вона знову вбралася в чорне, але вигляд мала такий, наче зібралася на поминки, а не на вечірку. Її волосся нестримним рудим вихором майоріло навколо обличчя.

Поки я йшов подвір’ям, верховіття шурхотіло над головою, наповнюючи пітьму м’яким посвистом і стукотом. Музика в Замку то накульгувала, то була жвавою і ритмічною; час від часу її заглушував вітер, а тоді вона раптом долинала з-за дерев, наче димно-солодкі пахощі ароматичних паличок. Я сів на стіл поруч із Мередіт. Вона прибрала волосся з обличчя, і пасма заплуталися в неї між пальцями. Спершу в темряві було погано видно, але ніжна шкіра в неї під очима поблискувала, а під віями виднілися дрібні чорні цятки. Вона скидалася на Лахмітницю Енні[120]. Мередіт дихала якось коротко й уривчасто, втягуючи повітря носом, але за винятком цього здавалася спокійною. Відколи я вийшов із будинку, вона на мене навіть не глянула, і я не знав, потішить її мій дотик чи роздратує, тому теж сидів незрушно.

— Усе гаразд? — спитав я, коли вітер на мить ущух. Те саме запитання я поставив Джеймсу у Вежі місяць тому — і я вже знав відповідь.

— Нічого не гаразд.

— Я можу чимось допомогти? — я глянув на власні руки, що, мляві й безпорадні, лежали на колінах. — Я й досі... хочу допомогти.

Знову здійнявся вітер, кинув кілька її локонів мені в обличчя. Вони ковзнули мені по губах, залоскотали носа. Її парфуми на той час я вже добре знав — амбра й жасмин. Щось боляче стислося в грудях. Ще один порив вітру вщух, пасма Мередіт знову впали їй на плечі. Вона колупала край свого келиха короткими обкусаними нігтями, які намарно намагалася замаскувати винно-червоним лаком.

— Олівере, — промовила вона якимось напруженим, жалісливим голосом. — Мені треба тобі щось сказати.

Біль у грудях усе дужчав, рубець на душі погрожував розійтися.

— Гаразд, — сказав я.

Єдина сльозинка прокреслила акварельно-чорну доріжку її щокою. Мені кортіло стерти цю сльозу, поцілувати повіки Мередіт, взяти її за руки, зігріти їх. Натомість я чекав.

Вона раптом підняла голову, витерла очі й скоса глипнула на мене.

— Знаєш, а давай краще завтра поговоримо.

— Серйозно? — спитав я. — Я не...

Її долоня лягла мені на коліно.

— Завтра.

— Гаразд. Якщо ти впевнена.

— Я впевнена, — сказала вона. — Сьогодні давай спробуємо розважитися.

Біль ущух до якогось нудотного, марудного відчуття й ніби провалився кудись у живіт.

— Певна річ, — я вказав у куточок власного ока. — Може, ти хочеш?..

— Так. Дай-но зберу себе з уламків, а тоді знайду тебе, — вона простягла мені майже порожній келих. — Принесеш мені випити?

— Це допоможе?

— Принаймні не зашкодить.

Мередіт зісковзнула зі столу, на мить затримавши руку в мене на коліні. Я провів її поглядом, поки вона йшла через подвір’я. Вітер, що знову здійнявся, куйовдив їй волосся, воно шлейфом розвівалося за нею. Коли Мередіт зникла в будинку, коліщатка в моїй голові нарешті почали обертатися, хоч спершу й повільно. І Що ж такого жахливого вона збиралася мені сказати, що це примусило заплакати навіть її, цю мармурову статую?

Я й раніше мучив себе запитанням: чи не стало вирішальним фактором у моєму рішенні дати Річардові померти радше моє егоїстичне бажання безкарно залицятися до Мередіт, ніж страх перед самим Річардом. Але я ніколи не замислювався про те, що й сама Мередіт, можливо, винна в чомусь так само жахливому — чи навіть гіршому. Останні пів року ніби розщепилися на дрібні скалки споминів: от Мередіт сміється, і зуби її виблискують, відбиваючи світло каміна; от пісок, вода, і мокре простирадло липне до її тіла на пляжі. От вона падає на сцені, з її рукава стікає цівка крові. Руки Мередіт, нерухомо притиснуті до боків, коли вона горлає на Річарда тоді на кухні. Його пальці, що вчепилися в її волосся. Закривавлений клапоть у каміні. Чи могла це зробити Мередіт? Залишити мене, поки я спав у кімнаті, нишком утекти із Замку на пірс і вбити його, потім роздягнутися й повернутися до мене в ліжко? Від самої думки про таке паморочилося в голові. Але це було абсурдно, майже неможливо. Я б точно прокинувся.

І ще один образ, ще один спалах, напівсон-напівспогад, непрохано вигулькнув перед очима. П’ята студія. Вона. Джеймс. Я міцно заплющив очі й затрусив головою, прагнучи зруйнувати цю картинку, розпорошити її, неначе малюнок на сухому піску. Намагаючись відволіктися, я наблизив келих Мередіт до губ, вилив собі до рота краплі, що залишилися на дні. Горілка. Я зліз зі столу і ввійшов до будинку крізь чорний хід. Знову завив вітер.

У Замку бриніли голоси й музика, опинившись у пастці посеред поривів вітру, що біснувалися там, ззовні. На кухні Рен і Колін розмовляли із зайнятим у «Лірі» другокурсником. Філіппи й Александра я не побачив, Мередіт теж уже зникла. Я прослизнув між двома першокурсниками, які без надмірного натхнення обговорювали плани на літо, і пішов до сходів. Рен сказала, що нагорі є горілка, але так і не уточнила, де саме. Достеменно не в Александровій кімнаті — її проголосили зоною, вільною від психотропних речовин. Найімовірніше, у бібліотеці. Я ледь схилив голову, пірнувши у дверний проріз, і зупинився, здивований. У бібліотеці хтось був.

— Джеймсе?

Він стояв на столі спиною до мене, запхавши руки в кишені. Вікно було розчахнуте, і тепер кімнатою гуляв вітрюган, термосячи краї його сорочки, яку Джеймс навіть не завдав собі клопоту застібнути. Поруч із ним на столі стояла відкоркована пляшка горілки, але склянки я не побачив.

— Що ти робиш? — спитав я.

Усі свічки — які ми, з огляду на кількість книжок у приміщенні, ніколи не запалювали — зараз горіли, і їхні пломінці тріпотіли на протязі, відкидаючи тіні, що грали у квача на полицях, підлозі й стелі. Зовні все це мало такий вигляд, ніби Джеймс вирішив улаштувати спіритичний сеанс.

— Знаєш, а звідси видно човнарню.

— Супер, — озвався я. — Може, спустишся? Ти змушуєш мене нервуватися.