М. Рио – Ніби ми злодії (страница 68)
Моя відчайдушна закоханість у Джеймса (от воно, правильне слово, і до біса те «захоплення») була поза межами поняття статі. Колборн — цілком пересічний собі Джо, щасливо одружений, батько двох дітей, чимось схожий на мого власного батька, — не справляє на мене враження людини, яка здатна це зрозуміти. Мабуть, це нікому не під силу, аж доки сам цього не переживеш, і тоді вже просто не зможеш заперечувати.
То
СЦЕНА ПЕРША
Щойно третьокурсники завершили з «Двома веронцями», декорації розібрали з якоюсь майже нечемною похапливістю. За три дні сценою повністю заволоділи декорації «Ліра», і ми вперше потрапили до простору, що зазнав перетворення. У розкладі стояло фехтування, але натомість ми увійшли за лаштунки, вервечкою, одне за одним, не відчуваючи майже нічого, хоча зазвичай перспектива побачити нову декорацію викликала неабияке хвилювання.
(Александр уже повернувся з лікарні. Він ішов останнім — із запалими очима, якийсь скутий і безживний, геть-чисто ожилий мрець. Він здавався таким зламаним, що мені поки бракувало бажання — чи то, може, сміливості — з ним поговорити.)
— Ну от, — виголосив Каміло, вмикаючи робоче освітлення. — Цього разу вони справді перевершили самих себе.
На одну неймовірну мить я забув про втому й тягар постійної тривоги, що мене гнітила. Ми немов потрапили до якоїсь зачарованої країни.
Позначені скотчем на підлозі декорації здавалися оманливо простими: порожня сцена з вузьким Мостом, що тягнувся центральним проходом, ніби злітна смуга. Але сценічне рішення вражало, від нього паморочилося в голові, наче від наркотика. Величезне дзеркало вкривало всю підлогу, кожен її сантиметр, відбиваючи глибокі тіні за лаштунками. Ще одне дзеркало здіймалося вздовж стіни, де мав бути задник; воно стояло під кутом, так щоб у ньому відбивалися лише темрява й порожнеча — але не глядачі. Мередіт першою наважилася ступити на сцену, і я насилу придушив безглузде бажання схопити її за руку й потягти назад. Її точна копія стояла догори дриґом, відбиваючись у підлозі.
— Господи... — видихнула вона. — Як вони це зробили?
— Дзеркальний плексиглас[118], — пояснив Каміло. — Тому поверхня не трісне, і нею можна цілком безпечно ходити. Костюмери закріплять на підошвах нашого взуття спеціальні накладки, щоб ми не сковзалися.
Мередіт кивнула, дивлячись униз, у прозорий вертикальний тунель, що вів — куди? Філіппа обережно ступила на сцену й підійшла до Мередіт. Потім до них долучився Александр, за ним Рен, тоді Джеймс. Я й досі стовбичив за лаштунками, вагаючись.
— Овва, — захоплено видихнула Рен тонким голосом. — Л як воно все виглядає, якщо ввімкнути світло?
— Давайте покажу, — озвався Каміло, повертаючись до пульта в суфлерському кутку. —
Коли ввімкнулися прожектори, Рен зойкнула. Це було не гаряче, задушливе жовте світло, до якого ми звикли, — ні, це світиво було нестерпно-білим. Ми закліпали, засліплені ним, чекаючи, поки звикнуть очі. Аж тоді Мередіт тицьнула вгору.
— Дивіться!
Над нами, між дзеркалом-задником і завісою (де зазвичай були тільки порожні штанкети й довгі ліани тросів), зараз висіли мільйони крихітних дротиків з оптоволокна, сяючи яскраво-блакитним, ніби зірки. Дзеркало під ногами перетворилося на неозоре нічне небо.
— Ходи сюди, — гукнув мене Каміло. — Присягаюся, це безпечно.
Я слухняно вигулькнув з-за лаштунків і опустив ногу на дзеркальну підлогу, побоюючись, що стопа зараз просто пройденаскрізь і я шубовсну донизу. Але дзеркало нікуди не поділося, воно здавалося оманливо твердим. Я обережно дістався до центру сцени, де юрмилися мої однокурсники, дивлячись хто вгору, хто вниз із роззявленими від захвату ротами.
— Вони зробили справжні сузір’я... — промовила Філіппа. — Ондечки Дракон...
Вона тицьнула пальцем, і Джеймс простежив за напрямком її погляду. Я глянув на Міст, над яким зі стелі залу звисала ше одна оптоволоконна гірлянда.
— Оце вони дають... — стиха видихнув Александр.
Власні відображення в нас під ногами ширяли над зоряною прірвою. У мене неприємно закрутило в шлунку.
— Не поспішайте, — сказав Каміло. — Походіть трохи. Звикайте рухатися тривимірною підлогою.
Усі мої однокурсники розійшлися сценою, їх поволі віднесло від мене, наче брижі на поверхні озера. Раптом я відчув якийсь незрозумілий поштовх за сонячним сплетінням і зрозумів, що це мені нагадує — озеро взимку, коли воно ще не встигло вкритися кригою і в ньому відбивається неосяжне чорне небо, наче портал до іншого всесвіту. Я заплющив очі, відчуваючи, що мене захитує.
Останні кілька тижнів промайнули стрімким вихором, час інколи тягнувся просто нестерпно повільно, а іноді мчав так швидко, що навіть подих не було коли перевести. Ми перетворилися на маленьку колонію опівнічників. За винятком занять і репетицій, Рен рідко виходила з кімнати, але вночі в неї зазвичай горіло світло. Александр, відколи його виписали з лікарні, щотижня дві години проводив у компанії медсестри та штатного психолога і жив під загрозою виключення, якщо бодай трішечки заступить за межу. У Замку його постійно пильнували Колін і Філіппа, поки він потерпав від ломки. Вони мучилися з ним разом: стежили за ним, переймалися, не спали. Я сам куняв хіба уривками, у неналежний час, і сон мій завжди був дуже коротким. Коли я збував ночі внизу з Мередіт, вона лежала поруч зі мною спокійно й тихо, але постійно клала руку мені на спину або на груди, поки лежала з книжкою (іноді годинами не перегортаючи сторінку), можливо, просто для певності, що я поруч.
Якщо в мене не виходило заснути в одній кімнаті, я перебирався до іншої. З Джеймса, утім, компанія теж була така собі. Інколи ми лежали в ліжках один навпроти одного, поринувши в приємну тишу. Інколи він вовтузився й бурмотів уві сні. А ще траплялися ночі, коли він, вважаючи, що я вже заснув, вислизав із ліжка, брав куртку та черевики і просто зникав у темряві. Я ніколи не питав, куди він іде, боячись, що він не покличе мене із собою.
Я й досі бачив Річардауві сні майже щоночі, найчастіше він ввижався мені в підвалі. З-під дверцят шафки стікала кров, і коли я розчахував їх, то бачив усередині Річарда — потрощене тіло, з носа, очей і рота скрапувала червона юшка. Але він уже не був єдиним актором у цьому театрі жасних снів: до трупи долучилися Мередіт і Джеймс, які іноді грали моїх коханців, іноді ворогів, а інколи відтворювали такі маячні сцени, що я не міг збагнути, хто вони. Найпаскуднішим було те, що час від часу вони сварилися одне з одним і взагалі мене не помічали. У драмах, які розігрувала моя підсвідомість, вони, як насильство і близькість, стали якимось чином взаємозамінними. Кілька разів я прокидався, провинно здригаючись, і не міг пригадати, у чиїй кімнаті я зараз, чиє дихання м’яко шелестить у тиші.
Я розплющив очі, і на мене глянуло моє власне відображення. У голові негайно запаморочилося. Щоки в мене були запалі, шкіра поплямована вибляклими синцями. Я підняв голову, по черзі дивлячись на своїх друзів.
Александр уже дістався до кінця Мосту і тепер сидів, втупившись у порожню залу. Мередіт стояла на самісінькому краєчку сцени, прикипівши очима до оркестрової ями, наче стрибунка, що обмірковує самогубство. Рен за кілька кроків позаду неї дріботіла, обережно ставлячи ноги одна перед іншою, розкинувши руки, ніби йшла линвою. Філіппа знайшлася біля лівої куліси; її обличчя було повернене до Каміло, який схилився до неї і щось шепотів, не порушуючи тишу зали.
Джеймса я побачив біля задника, він стояв, витягнувши руку, долоня до долоні з власним відображенням, і його очі в холодному космічному світлі були сірясто-синіми.
Я переступив з ноги на ногу, підошви рипнули дзеркалом. Джеймс озирнувся й зустрівся зі мною поглядом. Але я залишився, де стояв, боячись рушити до нього, боячись, що зашпортнуся на рівному місці, зірвуся з якоря, який мене тримає, і порину в зоряну порожнечу — заблукалим неприкаяним місяцем.
СЦЕНА ДРУГА
Перша вистава «Ліра» минула нівроку. Афіші, виконані в білому та густо-синьому, з’явилися на всіх вільних стінах у кампусі та в місті. На одній з них був Фредерік у білому вбранні, біля його ніг нерухомо тулилася Рен, а під ними напис:
КРАЩЕ НЕ ВСТРЯВАЙ
ПОМІЖ ДРАКОНОМ І ЙОГО ШАЛЕНСТВОМ[119].
На іншій афіші Джеймс самотньо стояв на Мосту, з мечем на поясі — яскравий спалах у темряві. Серед віддзеркалення зірок у нього під ногами були розкидані мудрі слова Блазня:
БОЖЕВІЛЬНИЙ ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ ЛАГІДНОСТІ ВОВКА.
На прем’єрі зала була повна. Коли ми вийшли на поклони, глядачі попідводилися, ніби підхоплені океанським припливом, але оплески не спроможні були заглушити відгомін горя, що бринів у повітрі після трагічної фінальної сцени. Гвендолін сиділа в першому ряду поряд із деканом Голіншедом, на щоках мерехтіли сльози, до носа вона притискала паперову хустинку. Ми повернулися до гримувальні в задушливій тиші.
Вечірку трупи запланували, як завжди, па п’ятницю, хоча всі ми, я цього певен, були не в тому настрої, щоб святкувати. Водночас нам відчайдушно хотілося вдати, буцімто все гаразд — чи щось на кшталт, — і переконати в цьому всіх довкола. Колін, який «вмирав» наприкінці третього акту, зголосився повернутися до Замку й за час, що лишиться до виходу на поклон, підготувати все до нашого повернення.