М. Рио – Ніби ми злодії (страница 71)
— Боже милий, я не знаю... Вийшов крізь кухню десь хвилину тому.
— Зрозуміло, — сказав я.
Філіппа втримала мене за рукав, коли я спробував її обминути.
— Олівере, що сталося?
— Не знаю. Схоже, Джеймсові зірвало дах. Я піду гляну, може, знайду його і з’ясую, що, в біса, відбувається. А ти пильнуй інших.
— Так, — кивнула вона. — Так, авжеж.
Я тицьнув пляшку їй до рук.
— Сховай її десь, — попросив я. — У Джеймсовому випадку вже запізно, та й для Мередіт також, але принаймні не дай налигатися Рен і Александрові. Якесь у мене погане передчуття щодо цієї ночі.
— Гаразд, — відповіла вона. — Ти... обачніше, будь ласка. Стережися.
— Кого це я маю стерегтися?
— Джеймса, — вона знизала плечима. — Ти ж сам сказав, він не при собі. Просто... не забувай, що було минулого разу.
Якусь мить я витріщався на неї і лише тоді збагнув, що вона має на увазі мій зламаний ніс.
— Так, — сказав я. — Дякую, Піп.
Я обійшов її, коридором дістався кухні. Єдиними, хто зараз там тусив, були третьокурсники, переважно з театрального. Коли я ввійшов, вони замовкли й озирнулися до мене. Коліна серед них не було, тож я звернувся до всіх одразу, підвищивши голос, щоб мене було добре чути крізь гуркіт музики, який долинав із сусідньої кімнати:
— Джеймса ніхто не бачив?
Дев’ятеро з десятьох похитали головами, але остання дівчина вказала на двері й промовила:
— Він пішов туди. Судячи з виразу обличчя, до ванної.
— Дякую.
Я кивнув їй і рушив у вказаному напрямку. У передпокої було темно й порожньо. У вхідні двері бився вітер, у віконечку над дверима деренчали шибки. Двері ванної були зачинені, але з-під них просочувалося світло, і я прочинив їх, не постукавши наперед.
Сцена, що відкрилася моїм очам, виявилася ще химернішою і моторошнішою, ніж та, що відбулася в бібліотеці. Джеймс нависав над рукомийником, усією вагою спираючись на кулаки; кісточки правиці були розбиті й кровили. Величезна тріщина зміїлася ламаними лініями з одного кута дзеркала в інший, а на стійці попід ним тягнувся довгий слід від щіточки туші для вій. Сам тюбик від неї впав на підлогу й тепер мерехтів під плінтусом металевим фіолетовим блиском. Туш Мередіт.
— Джеймсе, якого біса?.. — промовив я, уздовж хребта мені ніби поколювала безліч голок. Він рвучко підвів голову, наче й не чув, як прочинилися двері, не знав, що я зайшов. — Це ти дзеркало розбив?
Він глянув на дзеркало, потім на мене.
— Просто не пощастило.
— Я не знаю, що відбувається, але ти мусиш зі мною поговорити, — сказав я, не в змозі зосередитися через стугін пульсу в скронях і глухе гупання музики за стіною — наполегливе, невблаганне. — Я просто хочу допомогти. Дозволь мені допомогти тобі, гаразд?
У Джеймса затремтіла нижня губа, і він закусив її. Але й руки теж тремтіли, наче не годні були витримати його ваги. Через тріщину Джеймсове відображення в дзеркалі ніби розкололося на чотири частини. Він похитав головою.
— Ні.
— Ну ж бо. Ти можеш усе мені розповісти. Усе, навіть найпаскудніше. Ми придумаємо, як усе виправити, — я зрозумів, що це звучить як благання, і важко сковтнув слину. — Джеймсе,
— Ні.
Він спробував відштовхнути мене й піти, але я заступив йому шлях.
— Пропусти мене!
— Джеймсе, стривай...
Він кинувся на мене всією вагою — нетверезим, незграбним рухом. Я однією рукою зіперся на двері, іншою спробував утримати його за плечі. Відчувши мій доторк, Джеймс навалився ще дужче, і я притис його до себе, щоб завадити йому збити мене з ніг або взагалі змусити нас обох беркицьнутися на підлогу.
— Відпусти мене! — глухо видихнув Джеймс кудись у згин мого ліктя.
Ще кілька секунд він сіпався і пручався, намагаючись вивільнитися, але я тримав його несподівано міцно. Джеймсові руки були затиснуті між нами, долонями він і досі намарно впирався мені в груди. Раптом він здався мені неймовірно тендітним. Я завиграшки міг би взяти над ним гору.
— Ні, поки ти зі мною не поговориш.
Мені стиснуло горло, я боявся, що заплачу, аж тоді зрозумів, що Джеймс уже плаче, навіть ридає, судомно хапаючи повітря, так що його плечі під моїми руками тремтять і ходять ходором. Ми ще якусь мить погойдувалися в цих незугарних обіймах, аж тоді він підвів голову. Його обличчя опинилося впритул до мого. Він відсахнувся, вивільнився і, заточуючись, рушив до передпокою, промовивши з якоюсь дитячою дошкульною образою:
Але я все одно пішов — насліпо, безглуздо, наче сновида, якого змушує рухатися незборима таємнича сила. Я загубив його в натовпі, що танцював у їдальні, у непевних каламутних спалахах, синіх і фіолетових, серед електричних тіней, що рухалися від стіни до стіни, і від того дійства паморочилося в голові. Я торував собі шлях між танцюристами, видивляючись Джеймсове обличчя в людському мареві. Нарешті вгледів, що він вислизнув на кухню, і гайнув слідом за ним, мало не зоравши підлогу носом, — так я квапився його наздогнати.
До третьокурсників устигли долучитися Рен, Колін, Александр і Філіппа. Джеймс озирнувся через плече, побачив мене і, схопивши Рен за руку, повів її геть.
— Джеймсе! — пискнула вона, задріботівши слідом. — Що ти...
Але він уже тягнув її з кухні на сходи, які вели до Вежі.
— Стривай! — почав був я, але він мене перепинив.
— Рен, ходи зі мною в ліжко, будь ласка.
Вона знерухоміла, і ми завмерли, дивлячись на неї. Але сама Рен бачила лише Джеймса. Її губи беззвучно ворухнулися, а тоді вона, затинаючись, видушила:
— Т-т-так.
Він глянув на мене понад її маківкою з якимось дивним, гірким і мстивим, виразом, але це тривало лише коротеньку мить. Відтак він пішов, потягнувши Рен за собою. Не ймучи віри власним очам, я рушив за ними, але Александр утримав мене за плече.
— Олівере, ні, — сказав він. — Не цього разу.
Він, Філіппа і я стояли, дивлячись одне на одного, а принишклі третьокурсники витріщалися на нас. За нашими
спинами, наче нічого не сталося, гуркотіла музика, надворі завивав вітер. Я, ніби закам’янівши, стояв посеред кімнати, надто вражений, щоб заговорити або зрушити з місця. Ба навіть щоб помітити, що Мередіт зникла.
СЦЕНА ТРЕТЯ
Прокинувся я сам-один у кімнаті Філіппи. Після того як Джеймс із Рен зникли у Вежі, ніч я провів, очманіло тиняючись Замком і гадаючи, куди поділася Мередіт. Хвилювався я значно дужче, ніж зважився б комусь розповісти. Коли будинок нарешті спорожнів і всі наші лягли, я дійшов тривожного висновку, що вона не збиралася повертатись. О пів на третю постукав до Філіппи. Вона відчинила мені двері, вбрана в мішкувату фланелеву сорочку й вовняні шкарпетки, натягнуті до середини литок.
— Я не можу піти до Вежі, — сказав я. — Мередіт зникла. Не хочу спати один.
Я нарешті дізнався, як це.
Вона прочинила двері, поклала мене до ліжка й скрутилася калачиком поруч, не сказавши ані слова. Коли мене почав бити трем, Філіппа підсунулася ближче, обійняла мене за талію і заснула, упершись підборіддям мені в плече. Я дослухався до її дихання, відчував, як її серце калатає мені в спину, і відчайдушно намагався обдурити себе, переконуючи, що, можливо, коли ми прокинемося, усе знову буде гаразд, ми всі повернемося до нормального життя. Але хіба ж у нас воно було, те нормальне життя, щоб до нього повергатися?..
Уранці в будівлі було порожньо. Я не знав, куди всі поділися, але повернутися мої однокурсники, найімовірніше, розраховували до вимитого й налощеного Замку, де ніщо не нагадуватиме про вчорашню вечірку. Мені ж можливість відволіктися була потрібна, наче ліки, треба було чимось зайняти мозок, дати йому якусь поживу, щоб завадити блукати лабіринтом споминів про минулу ніч. Тому я провів кілька годин рачки, від смороду відбілювача паморочилося в голові, а шкіра на руках аж пекла — так ретельно я відчищав усе навколо. Здавалося, у Замку до пуття не прибирали багато років поспіль, і я накинувся на бруд, який скупчився в борозенках між мостинами, одержимий раптовою ідеєю, що зумію вичистити будинок, освятити його, відпустити йому гріхи й дарувати нове життя.
З кухні я перейшов до ванної на першому поверсі, потім до їдальні, відтак до передпокою.
Дати раду розбитому дзеркалу я не міг — доведеться зв’язуватися з господарським відділом у Холлі, — але все одно витер червоні плями Джеймсової крові й чорні патьоки туші Мередіт. Тюбик і досі валявся на підлозі. Я підняв його й укинув до кишені, міркуючи, коли ж випаде нагода повернути його власниці.
Я заповз сходами нагору з ганчіркою та поліроллю напереваги, і коли дістався другого поверху, у мене вже нили коліна. Повернути первісний вигляд підпаленому килиму в бібліотеці все одно не вийшло б, тому я залишив усе як є. Вичистив ванну, вимив підлогу в коридорі, налощив вікна в кімнатах і навів там такий-сякий лад, наскільки можна було це зробити, не чіпаючи чужих речей. Застелив ліжко в кімнаті Філіппи. Коли я побачив гладеньку й неторкану постіль Рен, мій шлунок ніби зав’язався в тугий вузол. Я зачинив двері її кімнати, так і не наважившись увійти. В Александровій кімнаті був такий розгардіяш, що впоратися з ним виявилося мені не до снаги. Я зазирнув під його ліжко, перевірив шухляди столу на предмет наркоманського причандалля, але нічого не знайшов. (Сподіваймося, урок він засвоїв.) Кімната Мередіт виглядала точнісінько так само, як напередодні, коли ми з неї вийшли, — тут був безлад, але не хаос, книжки стосами лежали на столі, на тумбочці стояли порожні келихи з-під вина, на підлозі в узніжжі ліжка валявся одяг. Сукні, в якій вона була ввечері, я не помітив.