М. Рио – Ніби ми злодії (страница 72)

Коли я знову вийшов у коридор, з іншого його кінця на мене вирячилися Річардові двері. Хтось зачинив їх після його смерті, і, наскільки я знав, ніхто з нас відтоді їх не відчиняв.

Я закліпав, не в змозі навіть до пуття пригадати, який вигляд мала його кімната. Сам того не усвідомлюючи, я рушив коридором і раптом заскочив себе на тому, що повертаю ручку. Двері прочинилися легко, навіть не рипнувши. Надвечірнє світло з домішками призахідної червіні лилося у вікно й мальовничо підсвічувало ліжко. Решта кімнати гонилася в сірясто-блакитній тіні, терпляче чекаючи ночі. Тут залишилося так багато його речей: книжки у твердих палітурках, що здавалися оголеними без своїх суперобкладинок, були розставлені на полиці над ліжком, його годинник (я знав, хоча й не з власної волі, що Річардові його подарувала Мередіт на день народження, коли ми навчалися на третьому курсі) лежав, занедбаний, на столі. Пара брунатних шкіряних боксерських рукавичок висіла на дверцятах шафи, а всередині неї я побачив безліч плічок, на яких висіли білі майки, які він так любив, і сорочки з тканини, що легко бгалася.

У моїй душі ворухнулося старе, підзабуте тепло, і я відвернувся, шукаючи те, що нагадало б мені, чому сумувати за Річардом — дурість. На підвіконні, наче шерега вояків, які очікували наказів, вишикувалися дерев’яні шахи. Усі фігури стояли на своїх місцях, за винятком білих коней — один з них лежав на боці, а іншого не було взагалі. Мені спало на думку, що він міг впасти з дошки, і я опустився навпочіпки, щоб зазирнути під ліжко. І тут-таки відчув, як придушено зойкнуло моє сумління. Пара черевиків безладно валялася там, де Річард востаннє роззувся, шнурки були розв’язані й сплутані. Я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти: він ніколи не кинув би взуття так недбало, якби знав, що не повернеться.

Горе охопило мене так раптово, що мені навіть здалося, ніби я зараз зомлію. Річард був тут, у цій кімнаті, де ми намагалися сховати його геть з очей, у компанії всіх наших смертних гріхів. Заточуючись, я зіп’явся на ноги, навпомацки вийшов у коридор і затраснув за собою двері.

Я піднявся сходами до Вежі, не знаючи, що там на мене чекає, — просто несамовито кортіло опинитися якнайдалі від Річардової кімнати. На перший погляд тут усе було як завжди, і кілька секунд я, погойдуючись, стовбичив на порозі, сподіваючись, що цей звичний, майже рідний інтер’єр мене заспокоїть. Наша крихітна кімнатка на горищі, два ліжка, дві книжкові полиці, дві шафи. Коли ноги перестали підтинатися, я ступив досередини. Своє розібране ліжко я застелив неймовірно ретельно, відтягуючи неминучий перехід на Джеймсову половину. Коли в моєму кутку ані розправляти, ані складати, ані прибирати до шухляди, ані ховати до шафи вже не було чого, я нарешті взявся за його бік.

Я вирівняв стоси книжок, витрусив пил із фіранок, підняв олівець, що скотився з полиці на підлогу. Джеймс завжди був охайним, тож роботи мені тут було небагато. Зрештою я заходився розправляти покривало на ліжку й простирадло під ним, намагаючись не думати про Джеймса й Рен, про те, як саме з’явилися всі ці зморшки та брижі.

Кут простирадла вибився з-під матраца. Я опустився навпочіпки, щоб заправити його, але зупинився, коли мої пальці натрапили на щось несподівано м’яке. Я підняв руку, і з долоні пурхнула біла пушинка й упала на підлогу. Відгорнувши кут покривала, я побачив біля однієї з ніжок Джеймсового ліжка купку білого бавовняного пуху — здавалося, ніби його якийсь час недбало заштовхували туди ногою. Я підгорнув ковдру ще вище. Якщо раптом тут завелися постільні блощиці чи видерлася пружина, доведеться вписати новий матрац до переліку, який я укладав для господарського відділу...

Я стягнув з узніжжя матраца простирадло на гумці. Біля його краю виднілася проріха, схожа на вишкір. Вона була сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Я перевірив, чи, бува, не стирчить із підлоги якийсь цвях чи скалка, але не побачив нічого, що могло б розпороти тканину. Проріха зяяла в мене перед очима. Насміхалася з мене, і я навіть не розумів, що схиляюся над нею все нижче й нижче, доки не побачив вузький червоний слід на краю, схожий на відбиток помади. Кілька секунд я просто сидів незрушно, витріщаючись на матрац, ніби прикипівши до місця, а тоді запхав руку в проріху.

Я нишпорив серед пружин, набивки й піни, аж поки не намацав щось загрозливо, беззаперечно тверде. Витягти його було важко — кінцем ця річ зачепилася намертво, — але, смикнувши щосили, я нарешті дістав свою знахідку зі сховку і впустив її на підлогу. Вона здавалася лячно недоречною тут, у цій кімнаті, — якимось анахронізмом, чимось майже готичним, поцупленим з іншого часу, з іншої, похмурішої, доби. Десь у глибині душі я відразу зрозумів, що це насправді таке — старий наконечник багра, загнутий з одного боку, наче пазур, знятий з давно забутого стелажа для інструментів біля задньої стіни човнарні. Сам гак і руків’я були нашвидкуруч витерті, але кров усе одно залишилася в заглибинах, і зараз вона тріскалася й осипалася, наче іржа.

Я відчув, що легеням раптом забракло повітря. Підхопив багор з підлоги й кинувся геть із кімнати, притискаючи долоню до рота; здавалося, я от-от виблюю власне серце.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Я стрімголов помчав лісом до ДИМу — точнісінько так, як лише кілька тижнів тому, коли стискав у кулаку закривавлений клапоть тканини. Багор я тримав напереваги, як спис, ноги несамовито сколочували землю, перетворюючи її на місиво. Коли попереду замаячила будівля, я раптом збагнув свою помилку — геть забув про час. Біля входу вже зібралася черга, поціновувачі театру у вечірньому вбранні розмовляли й сміялися, тримаючи в руках глянцеві програмки. Я рвучко пригнувся і якомога непомітніше рушив уздовж підніжжя пагорба, опустивши голову.

Бічні двері, що вели на сходи, рипнувши, прочинилися. Я притримав їх, коли вони спробували були за мною затраснутися, м’яко причинив, а тоді помчав донизу сходами з такою швидкістю, що мало не впав. Поки я проштовхувався захаращеним меблями підвалом, обличчя мені лоскотав піт. Минуло три моторошні хвилини, перш ніж я знайшов приміщення з шафками, і відімкнений замок глипнув на мене своїм єдиним циклоповим оком. Я знову відтягнув убік столик, зняв замок і прочинив дверцята. Кухоль був на місці, його ніхто не чіпав, клятий клапоть лежав на дні, наче зіжмакана серветка. Я кинув багор поруч, зачинив дверцята й, не зважаючи на звуки, які лунали при цьому, заходився їх копати, поки ті не стали врівень. Замок рипнув, коли я проштовхував його назад у завісу, і цього разу я без вагань його заклацнув. Хитнувшись, позадкував на крок, якусь мить дивився на шафку, а тоді знову подибав до сходів; паніка здіймалася від підошв аж до маківки гарячою пропасною хвилею.

Я промчав двома коридорами за сценою, крізь стіни долинав гомін і кроки публіки. За задником мене проминули, прямуючи до лаштунків, двоє другокурсників; коли ми мало не зітнулися, вони почали тицяти в мене пальцями й шепотітися. Я рвучко розчахнув двері гримувальні, і всі підвели на мене очі.

— Де, в біса, тебе носить? — гаркнув Александр.

— Перепрошую! — вигукнув я. — Я просто... потім поясню. Де мій костюм?

— Та ми вже, дідько, вдягли в нього Тімоті, бо гадки не мали, де ти є!

Я розвернувся на п’ятах і побачив Тімоті — другокурсника, який зазвичай грав бунтівного слугу Корнуола. Він схопився на ноги — обличчя блідо-зеленаве, роздруківка з текстом ролі в руці.

— От халепа, вибач, будь ласка, — промовив я. — Тіме, давай-но сюди мої манатки.

— Слава тобі, боже, — видихнув він. — Слава тобі, довбаний ти боже, бо я вже намагався вивчити твій текст...

— Вибач, просто дещо сталося...

Я хутко напнув на себе те, що він квапливо зняв, намагаючись водночас дати раду чоботам, перев’язі й камзолу. Гомін гля-дацької зали у динаміку над нашими головами рипнув і вщух. Пролунав тихий спільний вражений видих, і я зрозумів, що софіти підсвітили нетутешній у своїй величі палац Ліра.

КЕНТ: Я думав, що герцог Альбанський миліший королю за герцога Корнуольського.[122]

ГЛОСТЕР; Усім так здавалось. Але тепер, перед поділом королівства, не зрозуміло, кого він любить більше. Наділи так вирівняні, що важко вирішити, яка частка краща.

КЕНТ: Це ваш син, мілорде?

Я глянув на Александра, який, стоячи навколішки, зашнуровував мені чоботи, поки я намагався впоратися з ґудзиками на камізельці.

— Джеймс уже на сцені? — спитав я.

— Певна річ, — він так сильно смикнув шнурівку, що я мало не поточився, втративши рівновагу. — Не смикайся, чорт забирай!

— А Мередіт? — я потягнувся по шийну хустку.

— Гадаю, вже в кулісі чекає.

— Отже, вона тут, — сказав я.

Він звівся й почав заправляти мені ремінь у шльовки.

— А де їй ще бути?

— Не знаю, — мої пальці були незграбні й тремтливі, я не міг зав’язати навіть звичний вузол. — Минулої ночі вона кудись зникла.

— Потім перейматимешся. Зараз не на часі.

Він надто туго затягнув на мені ремінь і підхопив зі столу мої рукавички. Я глянув у дзеркало. Волосся моє було страшенно скуйовджене, щоки блищали від поту.

— У тебе жахливий вигляд, — зауважив Александр. — Захворів?

— Такий я відчуваю біль у грудях // І між надією та страхом спір, // Що млосно стало від напливу дум[123], — не стримався я.