М. Рио – Ніби ми злодії (страница 51)

Коли я повернувся на своє місце, Мередіт усміхнулася з помітним полегшенням.

— Якось воно дивно — коли ми не за нашим звичним столом, — сказав я. — Здається, я ніколи ще не сидів у цій частині зали.

— Ми давно вже тут не були, — озвалася вона. — Мабуть, утратили першочергове право на наше місце.

Я через плече озирнувся на філософів — ті продовжували обговорювати гіпотетичну гомоеротичну одержимість Евкліда Сократом. (На мою думку, вони просто приймали бажане за дійсне.)

— Можна було б його повернути, — сказав я. — От якби зібратися всім разом, мабуть, вдалося б улаштувати штурм...

— Так, влаштуємо... — Мередіт знову всміхнулася, але усмішка вийшла якоюсь невпевненою.

Її рука лежала на столі, і, охоплений нападом невластивої мені сміливості, я потягнувся до неї та накрив своєю. Її чотири пальчики вхопилися за два моїх.

— У тебе все гаразд? — спитав я голосним театральним пошептом. — Ну, тобто по-справжньому гаразд?

Мередіт розмішала коктейль.

— Намагаюся триматися. Хай там хто що собі думає, теж задовбало, як на мене витріщаються... — Я мимоволі зиркнув на сусідні столи. — Це прозвучить жорстоко, але мені байдуже. Я вже втомилася бути просто дівчиною небіжчика.

Мені раптом страшенно закортіло відпустити її руку.

— А ким ти хочеш бути? — бовкнув я, не подумавши. — Моєю дівчиною?

Вона витріщилася на мене, подив ніби витіснив усі інші почуття з її обличчя.

— Що ти..?

— Я — не Річардів дублер, — сказав я. — І не збираюся вводитися в цю виставу, щоб грати його роль, коли Річард пішов зі сцени. Я цього не хочу.

— Я теж. Саме цього я не хочу. Господи, Олівере... — очі в неї були холодні — зелене пляшкове скло, крихке, з гострими краєчками. — Ми з Річардом розійшлися. Він був покидьком, мордував і мене, і всіх інших, і я розірвала стосунки. Тепер, коли його немає, про це воліють не згадувати, я в курсі. Але ти маєш про це пам’ятати.

Я стишив голос.

— Мені дуже шкода, — сказав я. — Я просто... може, річ у тім, що ти — це ти... тобто поглянь на себе... просто не розумію. Чому я? Я ж ніхто.

Мередіт відвернулася, міцно закусила нижню губу, ніби намагаючись стримати чи то сльози, чи то крик. Її долоня під моєю була млявою і холодною, наче якоюсь окремішною від решти тіла. За столами з обох боків від нас розмови раптом узагалі вщухли.

— Знаєш, усі кажуть, що ти «милий», — повільно промовила вона; напружене обличчя здавалося задумливим. — Але ж це не зовсім те. Ти хороший. Такий хороший, що навіть сам того не розумієш...

Вона засміялася — якось сумовито, стримано.

— А ще ти справжній. Ти єдиний із нас не граєш постійно на публіку, не виконуєш повсякчас роль, яку Ґвендолін призначила тобі три роки тому...

Її очі знову зустрілися з моїми, відлуння того сміху бриніло в неї на губах.

— Я сама не краща за інших. Почни лише ставитися до дівчини як до повії, і вона поводитиметься як повія... — Плечі Мередіт злегка піднялися, наче вона ледь помітно ними знизала. — Але ти до мене ставишся по-іншому. А це все, чого я хотіла.

Я міцно замружився, потім розплющив очі й глянув у стелю. То було єдине місце, куди можна було дивитися без побоювання, єдине, звідки — я знав це напевне — на мене не витріщатимуться п’ять пар чужих очей.

— Мені дуже жаль, — повторив я, шкодуючи, що взагалі заговорив, що мені забракло клепки просто бути зараз із нею й мовчки дивуватися тому, що їй раптом заманулося посидіти тут зі мною... і не питати чому. Це було б так легко, але між нами двома легко ніколи й нічого не буде. Якби ми прагнули саме цього, це була б надто брудна гра. Ми вшилися б із бару, з-під пильного нагляду інших... Але замкнені двері не мали жодного значення, адже за нами повсякчас спостерігав Річард.

Мередіт здавалася швидше втомленою, ніж розлюченою.

— Мені теж жаль.

— І що це нам дає? — спитав я, побоюючись, що в моєму голосі аж надто виразно прозвучить надія.

«Тримайся, друже, рана не глибока», — знову підказав мені Ромео, цей брехливий покидьок.

— Не знаю. Нічого, — вона прибрала руку. — Давай просто повернемося до Замку. Краще вже там, аніж тут.

Я звівся, у зніяковілій тиші зібрав наші спорожнілі келихи. Допоміг Мередіт вдягти пальто, затримав на мить руку на плечі. Вона, здавалося, цього не помітила, але я почув, як дівчина за сусіднім столом пробурмотіла, звертаючись до решти: «Геть сорому немає, ти ба...».

Але коли я вийшов слідом за Мередіт у темряву, обличчя й шия в мене аж пашіли від сорому. У чорному небі танцювали перші невагомі сніжинки, і я раптом заскочив себе на бажанні, щоб вони мільйонною навалою накрили землю, не танули й поховали під собою цілий світ.

СЦЕНА П’ЯТНАДЦЯТА

Розклад наших проміжних іспитів з’явився на дошці оголошень за задником у понеділок. Мене поставили першим, на той час по обіді в середу, коли в нас зазвичай була репетиція. Слідом за мною мусили слухати Рен. Джеймс і Філіппа мали читати у той самий час у четвер, Александр і Мередіт — у п’ятницю.

З вечора неділі аж до ранку вівторка сипав рясний сніг: він щосили намагався виконати моє нерозважливе бажання, яке я виголосив, вийшовши з бару. Наші ступні й пальці повсякчас німіли, носи та щоки стали рожевими, а бальзам для губ виявився неабияк цінним надбанням. У середу Фредерік і Ґвендолін завели нас до репетиційної зали, якою гуляв протяг, ми вибралися з шарфів, курток і рукавичок, а тоді почалися завзяті вправи на розігрів, підібрані Ґвендолін.

Я відразу ж, із місця навскач, почав читати, а Рен поки що чекала в коридорі.

«Хай б'ють у мури, доки їхні стіни // Заваляться під обстрілом жорстоким, // Без захисту лишивши городян»[92], — на цьому місці я змушений був трохи вповільнитися. Відтак на силі образності дотягнув до «Чи до душі порада ця безглузда?// Чи в ній нема розумного зерна?»[93] — тут мені здалося доречним знову набрати темп. У фіналі я був геть захеканим, але водночас відчував якесь дивне натхнення, адже на якийсь час став кимось іншим, не собою — кимось, хто радше почне війну, ніж гляне в обличчя власним убогим, потворним демонам.

Фредерік і Ґвендолін обоє всміхалися мені. Рот Гвендолін здавався яскравою смугою темної помади, Фредеріків — маленькою зморшкуватою дугою.

— Дуже добре, Олівере, — похвалила Ґвендолін. — На кульмінації трохи квапилися, але увійшли просто чудово.

— На мою думку, все було дуже переконливо, — підтакнув Фредерік. — А це означає, що ви робите успіхи.

— Дякую, — сказав я.

— Інші наші зауваження знайдете завтра в поштовій скриньці, — підсумувала Ґвендолін. — Але я 6 на вашому місці не переймалася. Сідайте.

Я ще раз подякував, сів поруч із їхнім столом і, чекаючи на появу Рен, став жадібно ковтати воду з пляшки, що стояла під моїм стільцем. Ґвендолін викликала Рен з коридору, і, коли та увійшла до зали, мене раптом налякало, якою маленькою і тендітною вона здавалася.

— Доброго ранку, — сказала Рен, і її голос у величезній залі прозвучав ніби відлуння іншого голосу.

— Доброго ранку, — озвався Фредерік. — Як ви?

— Усе гаразд, — відповіла вона, але мені щось не вірилося. Обличчя й руки в неї були блідісінькими, під очима залягли темні кола. — Погода важка, тисне.

— Так, — кивнула Ґвендолін, підморгнувши їй. — Навалилася, що та брила.

Рен спробувала засміятися, але натомість зайшлася глибоким кашлем. Я стривожено глянув на Фредеріка, але його очей за блискучими скельцями окулярів не побачив.

— То що ви нам приготували? — спитав він. — Леді Анну, еге ж?

— Так.

— Чудово, — знову кивнула Ґвендолін. — Як будете готові, починайте.

Рен кивнула, переступила з ноги на ногу, виструнчилася. Вона стояла десь за десять кроків від столу. Я насупився, вдивляючись у неї, — все ніяк не міг зрозуміти, здається мені чи вона справді тремтить із голови до ніг.

РЕН: Із нехіттю великою я йду.

О, дав би бог, щоб золотий обруч

Обняв чоло мені жарким залізом

І мозок мій спалив! Щоб мирували

Мене отрутою! Щоб я й померла,

Не чувши криків: «Слава королеві!»[94].

Її слова високо й дзвінко розлунювалися під склепінчастою стелею, але голос бринів, зриваючись. Рен відчайдушно вела далі, тендітна постать здригалася під нестерпним тягарем чужого розпачу, і було очевидно, що біль королеви Лнни вона відчуває гостро, наче власний.

РЕН: Тоді ще Річардові просто в вічі

Сказала я: «Будь проклятий, зробив Стару вдову ти з мене, молодої!

Оженишся — хай сум з тобою ляже

І хай жона (як знайдеться безумна)

Нещасніша в житті з тобою буде,