М. Рио – Ніби ми злодії (страница 50)
— Може, ми завжди ними були?
Він знизав плечима, глянув, як мерехтить і тане біла хмарка пари від його сміху. Здавалося, разом з нею здимів і його гарний настрій, тож коли Александр знову заговорив, голос звучав гірко.
— А може, від Річарда навчилися, — промовив він.
Це налякало мене більше, ніж Колборн.
СЦЕНА ТРИНАДЦЯТА
За тиждень ми спустилися до їдальні на сніданок і виявили, що все тут аж гуде від радісного хвилювання. За всіма столами розпечатували конверти із запрошеннями й обговорювали «Різдвяну маску», що мала відбутися, як було заведено, усупереч нещодавнім подіям. Ця веремія здалася несподівано живлющою після похилених голів і напружених, без усмішок облич, які ми спостерігали впродовж останніх кількох тижнів.
— Хто хоче принести пошту? — поцікавився Александр, із притаманним йому завзяттям напавшись на стосик дерунів. (Філіппа погрозами змусила його підвестися з ліжка, стверджуючи, що якщо він і далі пропускатиме сніданки, то просто розтане в повітрі.)
— А який сенс? — спитав я. — Ми ж знаємо, що там.
Філіппа дмухнула на свою каву й промовила:
— Тобі не здається, що цього року може бути дещо інакше?
— Не знаю. Навпаки, таке враження, що всі намагаються повернутися до нормального життя.
— І хвала богу, — втрутився Александр. — Мене вже забембало, що всі на нас витріщаються.
— Могло бути й гірше, — Рен ганяла яєчню по тарілці замість того, щоб їсти. Вона здавалася змарнілою і виснаженою, наче вже кілька днів і ріски в роті не мала. — Он у моєму випадку всі або відводять очі, або дивляться крізь мене, наче я взагалі не існую.
Ми сиділи в принишклій тиші, уникаючи зустрічатися поглядами й дивитися на порожній Річардів стілець, а інші студенти тим часом і далі теревенили про карнавал, про те, що вдягнуть на свято, про те, як розкішно буде прикрашена бальна зала... Закляття окремішності розвіялося, коли біля нашого столу вигулькнув Колін, поклавши руку (ніхто, крім мене, цього не помітив) на спинку Александрового стільця.
— Доброго ранку, — сказав він і насупився. — У вас усе гаразд?
— Так, — Александр трохи роздратовано наштрикнув на виделку сосиску. — Звісно, що все гаразд, оце метикуємо, чи не варто влаштувати у себе в Замку поселення для прокажених...
— Що, витріщаються? — спитав Колін, роззираючись, ніби досі не помітив, на якій відстані всі тримаються від нашого столу.
— Вуаєристи срані... — озвався Александр і перекусив сосиску навпіл, так що аж зуби цокнули, наче ніж гільйотини. — Що привело тебе до нашої самотньої обителі?
Колін продемонстрував знайомий конверт — маленький, квадратний, з чорними бризками дрібного Фредерікового почерку.
— Нам надіслали розподіл на «Ромео і Джульєтту», — сказав він. — Мені здалося, що ви захочете дізнатися.
— Он воно як? — Александр розвернувся на стільці, щоб глянути на інший кінець зали, де стояли наші поштові скриньки.
— Хочеш, принесу?
— Ні, не треба, — Мередіт відсунула стілець і кинула серветку на сидіння. — Я хочу ще кави. Принагідно й листи принесу.
Вона вийшла з-за столу і рушила залою; усі машинально від неї сахалися, наче боялися, що її нещастя заразне. Мене вшпигнула чи то злість, чи то тривога (що саме, важко було визначити — після Річардової смерті я вже не здатен був розрізнити цих почуттів). Я розірвав навпіл скибочку бекону й далі дрібнив її, аж поки не перетворив на крихти. Навколо досі були люди, але я геть нікого не помічав, аж доки Філіппа голосно гукнула:
— Олівере!
— Га?
— Припини мордувати бекон.
— Вибач, їсти не хочеться. Побачимося на заняттях.
Я підвівся й поніс тарілку на кухню. Кинув її в контейнер для брудного посуду, навіть не утруднюючи себе тим, щоб зішкребти недоїдки, і пішов. Мередіт досі порпалася в поштових скриньках, збираючи наші листи. Я люто втупився в компанію філологів — ті влаштувалися за столом неподалік і тепер витріщалися на неї — та не зводив з них очей, аж доки вони знову посхилялися над тарілками й почали пошепки перемовлятися грецькою.
— Мередіт, — покликав я, підступившись якомога ближче, щоб мене ніхто не міг почути, крім неї.
Вона підвела очі, байдуже глянула мені в обличчя і знову відвернулася до поштових скриньок.
— Так?
— Слухай-но... — без вагань почав я. Моя лють до всіх навколо якимось чином зробила мене сміливішим, ніж зазвичай. — Вибач за вчорашнє, пробач за День подяки. Визнаю першим: я не розумію, що між нами відбувається. Але хочу розібратися.
Мередіт облишила поштові скриньки, її рука лежала на тій, що була підписана «Стерлінг, Рен». Праворуч була Річардова скринька. Порожня. Табличку з його іменем так і не зняли.
Я змусив себе не зважати на це й прикипів очима до Мередіт. її обличчя було непроникне, але вона принаймні мене слухала.
— Може, підемо чогось вип’ємо? — спитав я, схилившись до неї. — Тільки ми вдвох. У мене думки плутаються, коли всі отак витріщаються, ніби це якесь довбане реаліті-шоу.
Вона схрестила руки на грудях і скептично поцікавилася:
— Це що буде, типу, побачення?
Я не знав, як правильно відповісти.
— Мабуть. Не знаю. Розберемося вже на місці.
Її обличчя полагіднішало, і мене вже вкотре вразило те, яка вона вродлива.
— Гаразд. Ходімо вип’ємо.
Вона тицьнула мені пару конвертів і залишила самого біля поштових скриньок; я дивився їй услід, як дурень. Лише за кілька секунд уторопав, що тепер, коли Мередіт пішла, філологи витріщаються вже на мене. Я зітхнув, удав, буцімто не помічаю їх, і розпечатав перший конверт. Почерк на ньому був розгонистим і витким, зовсім не схожим на дрібну похилу писанину Фредеріка. Клапан конверта утримувала синя шовкова стрічка з восковою печаткою, на якій стояв герб Деллекера. Я просунув під неї палець і розгорнув листа. Записка була коротка, така сама, яку попередні три роки, тільки дата стояла інша.
Другий конверт був меншим і не таким ошатним. Я розірвав його, швидко продивився листа.
Я вийшов з їдальні, вирішивши не повертатися за стіл. Моє місце зайняв Колін. Конверти вже були розпечатані, й усі скоса позирали одне на одного, міркуючи, що написав Фредерік іншим. Я вперше подумав, що мені не так уже й кортить це довідатися.
СЦЕНА ЧОТИРНАДЦЯТА
У зимовому семестрі розклад у нас виявився настільки безладним, що минуло аж п’ять днів, перш ніж ми з Мередіт змогли знайти вільну хвилинку, щоб нишком втекти із Замку. Джеймс, Рен і Філіппа замкнулись у своїх кімнатах — найімовірніше, вчили текст; нам бракувало часу на те, щоб підготуватися як годиться. Александр здимів кудись іще на початку вечора (мабуть, він із Коліном, майнуло мені тоді, але цю гіпотезу я залишив при собі). Через «Ромео і Джульєтту» та роботу над уривками до проміжного іспиту всі ми були якісь незвично накручені. Перспектива спокійно посидіти й хильнути здавалася неймовірно привабливою, але, притримуючи двері бару перед Мередіт, я сумнівався, чи маємо ми на це час.
Я очікував, що зала порожнюватиме, зважаючи на те, який сьогодні день (неділя), і на те, з яким обсягом роботи ми всі мали впоратися до двадцятого (він був просто-таки застрашливим). Але в «ШексBEER», на мій неабиякий подив, людей була сила-силенна, і наш улюблений столик виявився окупованим зграйкою філософів, які голосно сперечалися про те, наскільки важливою є звичка Евкліда Мегарського перевдягатися жінкою[91].
— Що вони всі тут роблять? — спитав я, слідом за Мередіт простуючи до столика в іншій частині зали. — Їм що, домашнє не задають?
— Задають, але їм не треба на додачу вивчити половину п’єси, — озвалася вона. — У нас просто дещо спотворене сприйняття реальності.
— Так, мабуть, — погодився я. — Давай принесу нам випити.
Вона сіла й удала, буцімто роздивляється коктейльну карту (можна подумати, що за цей час ми не завчили її напам’ять), а я тим часом рушив до бару, оминаючи стільці й табурети. Хлопець праворуч — здається, третьокурсник із хореографічного — якось гидко на мене глянув, коли я попросив пінту пива й горілку із содовою та лимоном. Коли ж я розплачувався, він похитав головою і, так і не промовивши жодного слова, наблизив келих до губ.
— Дякую, — пробурмотів я барменові й поніс напої через зал, щосили намагаючись не вихлюпнути їх на себе, поки оминав витягнуті в прохід ноги, стільці й мокрі плями на підлозі.
Мередіт із вдячністю прийняла горілку й устигла висмоктати половину порції, перш ніж ми перекинулися бодай словом.
Розмова видалася якоюсь аж напрочуд ніяковою. Ми обмінювалися поверховими, дурнуватими зауваженнями щодо своїх уривків і «Різдвяної маски», щохвилини дуже гостро усвідомлюючи, що насправді ми тут не самі. Наш столик був третім серед вервечки з п’яти, і компанії, які сиділи обабіч нас, якось підозріло принишкли, щойно ми зайняли своє місце. (Я завважив, що там були здебільшого дівчата, усі з Деллекера. Цікаво, вони завжди так активно шепотілися? Я все не міг збагнути, чи це щось новеньке, а чи я просто раніше цього не помічав. Треба визнати, моя особа ніколи до цього не удостоювалася такої уваги.) Мередіт допила горілку, і я з готовністю вхопився за можливість сходити по другий коктейль. І, чекаючи на нього, усе зважував, чи не варто замовити й собі щось міцніше. Мимоволі я розмірковував над тим, як склався б цей вечір, якби нам і справді вдалося побути наодинці. Урешті-решт я вирішив, що, якщо все це паскудство триватиме, запропоную Мередіт, коли ми завершимо з коктейлями, повернутися до Замку — там принаймні можна було замкнути двері чи вшитися до саду, де дихається трохи вільніше.