М. Рио – Ніби ми злодії (страница 52)

Ніж я від смерті мужа дорогого!»[95].

Її голос зірвався — якось аж занадто різко, щоб це можна було списати на акторську гру. Вона із силою вдарила себе кулачком у груди, але я не міг збагнути, чи це було мовчазним виразом скорботи, а чи відчайдушною спробою позбутися того, що її душило. Ґвендолін за своїм столом раптом подалася вперед, стривожено зсунувши брови. Але перш ніж вона встигла промовити бодай слово, знову заговорила Рен — затинаючись, надламаним, уривчастим голосом. Вона зігнулася мало не навпіл; одна рука й досі лежала на грудях, а іншу вона із силою притискала до живота. Я прикипів до свого місця, так учепившись у краєчки стільця, що в мене аж затерпли пальці.

РЕН: Не встигла я прокльонів повторити,

Як швидко він медовими словами

Моє жіноче серце полонив,

І власний мій проклін упав на мене,

Й очам моїм нема вже відпочинку.

Снів золотих цілющої роси[96]...

Рен затнулася, голос її стишився. Вона поточилася. Швидко закліпала, пробурмотіла ледь чутно:

— Снів золотих...

Я зрозумів, що Рен зараз впаде, але забарився й скочив зі стільця запізно, а тому не встиг підхопити, перш ніж вона осіла на підлогу.

СЦЕНА ШІСТНАДЦЯТА

До Замку я повернувся за годину, і навіть коли вже піднімався сходами, кінцівки проймало холодом. Я й досі тремтів (або, можливо, мене просто трусило, як Рен, і це не мало жодного стосунку до холоднечі надворі), коли зайшов до бібліотеки. Джеймс із Філіппою сиділи на канапі, втупившись у текст власних монологів. Коли пролунали мої кроки, обоє підняли голови. На моєму обличчі, мабуть, і досі був приголомшений вираз, бо вони рвучко схопилися на ноги.

ФІЛІППА: Олівере!

ДЖЕЙМС: Що сталося?

Я спробував заговорити, але спершу не спромігся видушити ані звука, бо в моїй свідомості й досі зринали спомини.

Джеймс схопив мене за плечі.

— Олівере, глянь-но на мене, — сказав він. — Що сталося?

— Рен... — видушив я. — Вона... вона впала... просто під час монологу.

— Що?! — вигукнув Джеймс так голосно, що я аж відсахнувся. — Тобто як це — «впала»? З нею все добре? Де...

— Джеймсе, дай йому сказати! — Філіппа відтягнула його від мене на крок. — Що сталося? — спитала трохи м’якше, але її обличчя теж пополотніло.

Мій монолог був перевантажений недоладними затримками й паузами. Я розповів, як Рен упала просто в репетиційній залі, як, облишивши марні спроби привести її до тями, я підхопив її з підлоги й щодуху помчав до медпункту, а Ґвендолін і Фредерік квапилися слідом, щосили намагаючись не відставати.

— Зараз стан стабільний, але це все, що мені сказали. Вона саме почала приходити до тями, коли медсестри мене виштовхали. Залишитися не дозволили.

Останнє я вимовив вибачливим тоном, звертаючись до Джеймса.

Він розтулив рота, беззвучно ворухнув губами, як людина, що вирішила заговорити, опинившись під водою, а тоді раптом вимовив:

— Мушу йти.

— Ні, зачекай-но...

Я потягнувся, щоб утримати його за руку, але пальці лише ковзнули рукавом. До Джеймса було вже не дістати, він рушив до дверей. Озирнувшись, він кинув на мене один-єдиний зболений погляд, ніби намагаючись сказати щось, чого я не встиг усвідомити, а тоді знову відвернувся й швидко помчав сходами донизу. Тепер, коли він пішов, весь адреналін наче відразу здимів без сліду з мого кровотоку, і в мене раптом підітнулися коліна. Філіппа довела мене до крісла, але не до найближчого — не до Річардового.

— Просто трохи посидь спокійно, — наказала вона. — Ти вже достатньо зробив.

Я вчепився в її зап’ясток і стиснув його, мабуть, аж надміру міцно, охоплений дивним нападом розпачу. Рен утратила над собою контроль і вислизнула так швидко, що я не встиг її підхопити, а тепер он і Джеймс просто пропав — зник за дверима, пішов у ніч, витік, наче вода крізь пальці... Я не хотів залишатися на самоті й тим паче не хотів випускати з поля зору ще одного друга — мені здавалося, ніби хтось із нас може просто щезнути. Філіппа опустилася на підлогу поряд з моїм кріслом і поклала голову мені на коліно; вона мовчала, просто чекала, поки моя потреба в ній не мине.

Хвилин за десять я нарешті її відпустив, але зіп’ястися на ноги зміг, тільки коли вже прийшли Александр і Мередіт. Я розповів їм про те, що сталося, уже трохи послідовніше, і ми ще годину просиділи біля каміна, горнучись одне до одного, — майже не розмовляли, просто чекали бодай на якісь новини.

Я: Як гадаєте, «Різдвяна маска» таки відбудеться?

ФІЛІППА: Тепер її вже не скасуєш. Почнеться паніка...

АЛЕКСАНДР: Комусь доведеться вивчити її текст. Піхто й не дізнається, що грати ту роль мала саме вона.

МЕРЕДІТ: Не знаю, як ви, а я вже до смерті втомилася від усіх цих таємниць...

Ми знову замовкли, дивлячись у вогонь і чекаючи.

Коли нарешті повернувся Джеймс, уже було по півночі. Александра, який боком лежав на канапі, зморив сон — обличчя в нього було сірясте, дихання неглибоке, — проте ми з дівчатами не спали. Очі злипалися, але ми не знаходили собі місця. Почувши, як прочинилися вхідні двері, усі випросталися, дослухаючись до кроків на сходах.

— Джеймсе? — гукнув я.

Він не відповів, але вже за мить з’явився на порозі. Сніжинки мерехтіли в його волоссі, а на щоках пашіли яскраві червоні плями — наче його нарум’янила якась малеча, що не знала міри.

— Як вона? — спитав я, підхопившись із канапи, щоб допомогти йому зняти куртку.

— Мене до неї не пустили.

У нього цокотіли зуби, слова деренчали й зашпортувалися одне за одне.

— Що? — вигукнула Мередіт. — Але чому?

— Не знаю. Народ ходив туди-сюди, наче це якийсь довбаний Ґранд-Сентрал-стейшн[97], а мені наказали сидіти в коридорі.

— Хто там був? — спитала Філіппа.

— Голіншед і всі медсестри. Ще привезли лікаря з Броудвотера. І поліцейські теж приїхали. Той хлоп, Колборн, і ще один, Волтон.

Я глянув на Александра, який прокинувся, коли увійшов Джеймс. Губи його ніби перетворилися на одну сувору жорстку лінію.

— Що вони там робили? — спитав він, дивлячись на мене.

Джеймс важко гепнувся у крісло.

— Не знаю. Мені не сказали. Тільки спитали, чи я не в курсі, що з нею відбувалося останнім часом.

— Але це ж просто перевтома, так? — спитала Мередіт. — Просто виснаження. Вона пройшла через цей жахливий... досвід, а тоді повернулася сюди, і всі тепер від неї сахаються, а на додачу до того їй треба вивчити п’ятсот рядків тексту. Дивно, що ми всі й досі на ногах...

Я слухав її хіба краєм вуха. У голові, наче оскаженіла кулька з пінболу, калатала та Волтонова фраза: «Ставлю на його кузину». Я тихо сів біля столу, згорнув Джеймсову куртку й поклав її на коліна, сподіваючись, що на мене ніхто не звертатиме уваги. Тримати в таємниці від усіх те, що Колборн і досі продовжує розслідування, тепер здавалося мені підступом, і я сумнівався, що зможу промовчати, якщо до мене звернуться з якимось запитанням — навіть якщо воно геть не стосуватиметься цієї теми. Александр пильнував мене, геть-чисто яструб, і коли я нарешті наважився підвести очі й зустрітися з ним поглядом, ледь помітно похитав головою.

— Що робитимемо? — спитала Філіппа, дивлячись то на Джеймса, то на Мередіт.

— Нічого, — втрутився Александр, перш ніж хтось із них устиг вимовити бодай слово, і мені раптом захотілося поцікавитися: це в тебе що, універсальна відповідь на всі запитання? Я замислився про те, чи це в нього й справді відмовка на всі випадки життя і чи моя душа тепер довіку корчитиметься й стискатиметься, коли він це промовлятиме.

— Поводитимемося як завжди, бо інакше нам почнуть ставити різні запитання, на які не дуже кортить відповідати.

— Хто почне? — спитала Мередіт. — Поліція?

— Ні, — відповів Александр коротко. — Академія. Нас почнуть тягати до психологів — варто лише показати, що ми через щось заганяємося.

— Та, власне, у нас є вагомі причини, щоб заганятися, — заперечила вона. — Один однокурсник у нас загинув, друга от щойно звалилася з якимось нервовим зривом.

— І який, на твою думку, вигляд це все матиме? — поцікавився Александр. — Я розумію, ми не можемо просто вдавати, наче нас усе це геть не обходить. Але якщо почнемо поводитися, ніби когось убили, усі замисляться: а що, як ми й справді це зробили?..

— Ми його не вбивали, — з раптовою люттю відрубала Мередіт. Я впізнав ці інтонації: через припущення, надто близьке до істини, далося взнаки відчуття провини.

— Ні, певно, що не вбивали, — кивнув Александр, і кожне слово його було наче отруйне жало: — Ми просто дозволили йому померти.

Тоді, спочатку, здавалося, що ця різниця має колосальне значення. Але впродовж наступних кількох тижнів, поки ми оговтувалися від тимчасового божевілля, що накрило нас тоді на світанку, вона потроху ставала все менш і менш суттєвою. Александрові слова обірвали останню нитку ілюзії. Ми вже знали — так само добре, як і Річард, — що насправді різниці не було ніякої.

Александр підхопився, обвів усіх розлюченим поглядом і поплескав себе по кишенях.

— Мені треба перекурити. Знайдіть мене, якщо будуть новини.

Він стрімко вийшов із кімнати, уже із сигаретою в зубах. Джеймс провів його очима, а тоді згорбився і сховав обличчя в долонях. Філіппа сіла на бильце його крісла, поклала долоню йому на потилицю і, нахилившись чи не впритул, зашепотіла — що саме, я не розчув. Щойно Александр пішов, Мередіт глянула на мене із сумішшю обурення та спантеличення.