М. Рио – Ніби ми злодії (страница 53)

— Що це з ним? — спитала вона.

— Гадки не маю.

СЦЕНА СІМНАДЦЯТА

Минуло три дні. Я стояв у Вежі на самоті, вбираючись до «Різдвяної маски» й нашої вистави за мотивами «Ромео і Джульєтти». Костюмери вибрали для нас стиль, який самі називали carnevale couture — наскільки я зрозумів, він не датувався якимось конкретним історичним періодом, але вимагав величезної кількості оксамиту й золотого гаптування. Я роздивлявся власне відображення в дзеркалі, крутився перед ним так і сяк. Скидався на мушкетера, але дуже ошатного й заможного. Короткий плащ, який мені видали, звисав з одного плеча, тримаючись на мерехкій перев’язі, що оперізувала груди. Я ніяково її потермосив.

Джеймс і дівчата вже пішли (за винятком Рен, яка, наскільки нам було відомо, досі лежала в місцевому лазареті), отже, у мене залишалося хіба що кілька вільних хвилин. Я спробував узути чоботи навстоячки, але за мить гепнувся боком на ліжко й там завершив цей процес. Маска лежала на тумбочці, витріщаючись на мене порожніми очима. Вона була неймовірно гарна, просто-таки чарівна — помережана золотавими навскісними лініями й розфарбована сяючими синіми, чорними й сріблястими ромбами. (Маски зробили спеціально для кожного з нас, за індивідуальними мірками, студенти художнього факультету. На жодну іншу людину вони б не сіли як годиться, тому нам дозволили після заходу залишити їх собі.) Неслухняними пальцями я зав’язав шовкову шнурівку на потилиці, пробурмотівши собі під ніс перші рядки свого монологу. Відтак востаннє кинув оком на власне відображення в дзеркалі й помчав сходами донизу.

Александр був у бібліотеці, але спочатку я його навіть не впізнав, і він мене так налякав, що я аж позадкував. Почувши мої кроки, Александр підняв голову, відірвавшись від тонкої смужки білого порошку на стільниці кавового столика. Його очі пильно дивилися на мене з двох глибоких отворів у зелено-чорній масці, ширшій за мою і не такій витонченій. На додачу вона звужувалася в гачкувате диявольське вістря десь біля кінчика його носа.

— Ти що робиш? — спитав я голосніше, ніж збирався.

Він покрутив між пальцями трубочку від кулькової ручки й озвався:

— Просто вирішив трохи кайфонути, перш ніж почнеться бал. Може, і собі долучишся?

— Що?! Ні. Ти серйозно?

— Поважніший, ніж будь-коли, теперя, // Було б до речі вам таким же стать[98]...

Він схилився над столом і глибоко втягнув порошок. Я відвернувся, не бажаючи на це дивитися; я страшенно лютився на нього з якоїсь невловимої, незбагненної причини. Почувши, як він видихнув, я знову озирнувся. Доріжка зникла, а сам Александр сидів тепер, впустивши руки на коліна й відкинувши голову назад; очі його були напівзаплющені.

— Так... — сказав я. — І давно це ти?

— Ти що, нотації мені зараз читатимеш?

— Заслужив, — озвався я. — Інші в курсі?

— Ні, — він підвів голову й тепер дивився на мене так пильно, що стало аж трохи ніяково. — І я сподіваюся, що так воно буде й надалі.

Я глянув на годинник; думки плуталися.

— Запізнимося, — коротко сказав йому.

— Тоді гайда.

Я вийшов із бібліотеки, не озираючись, щоби пересвідчитися, чи йде він за мною слідом. Уже на стежці, на півдорозі до Холла, Александр нарешті наздогнав мене й тепер крокував поруч.

— Ти що, збираєшся весь вечір вернути від мене носа? — поцікавився він, але так недбало, що я переконався: навіть якщо й збираюся, йому буде на те начхати.

— Саме про це розмірковую. Мабуть, що так.

Він знову розсміявся, але сміх пролунав якось нещиро, штучно. Я роздратовано рушив далі. Мені хотілося вшитися від нього, загубитися в натовпі, серед незнайомих людей — і не думати про те, що сталося, принаймні ще кілька годин. Плащ важко лежав у мене на плечах, але холод просотався попід нього і тепер пронизував мене крізь тонкі шари сорочки й дублета[99].

— Олівере... — почав був Александр, але я не зважав на нього.

Він ледве встигав за мною. Наші легені працювали щосили, перетворюючи крижане повітря на щось так-сяк придатне для дихання. Під ногами в нас рипів сніг — крихка скоринка криги, під якою лежала м’яка щільна біла пудра.

— Олівере... Та Олівере ж! —утретє гукнувши, Александр схопив мене за руку й розвернув до себе обличчям. — Ти справді збираєшся через це комизитися?

— Так.

— Гаразд. Слухай-но... — він і досі тримав мене за руку, вчепившись у неї дуже міцно, так що пальці, здається, продавили м’яз і сягнули аж до кістки. Мимоволі я скреготнув зубами; я був майже впевнений у тому, що він навіть не усвідомлює до пуття, що робить, і мені не хотілося припускати значно тривожніший варіант — що все він чудово усвідомлює. — Мені просто потрібен якийсь стимул, щоби скласти іспити. Коли зустрінемося в січні, я буду чистий як скельце.

— Та зроби мені таку ласку... Тобі взагалі не спадало на думку, що станеться, якщо Колборн знайде в Замку цю твою бридоту? Адже він тільки й чекає нагоди наново витягти всю цю історію з шухляди. Якщо ти даси йому привід, присягаюся, придушу власноруч...

Александр дивився на мене — маска навпроти моєї маски, — і його погляд був якимось нашорошеним і підозріливим, але я не зрозумів, чому саме.

— Що це з тобою? — спитав він. — Говориш так, наче ти — і не ти зовсім...

— А ти поводишся так, ніби ти — не ти, — я спробував вивільнити руку, але його пальці міцно увіп’ялися мені в біцепс. — Ти ж насправді значно розумніший... Май на увазі, відтепер я твоїх таємниць не зберігатиму. Відпусти мене. І ходімо вже!

Я висмикнув руку і, повернувшись до Александра спиною, рушив туди, де сніг був іще глибшим.

СЦЕНА ВІСІМНАДЦЯТА

Александр тінню йшов за мною всі три сходові марші. Бальна зала з довгим балконом займала по висоті аж два поверхи, четвертий і п’ятий, а її блискучий скляний атріум ніби впивався в місяць.

Різдвяний маскарад традиційно був неймовірно видовищним, і зима 1997 року не стала винятком. Мармурова підлога була налощена до такого бездоганного блиску, що гості пересувалися ніби поверхнею дзеркала. Фікуси Бенджаміна, які росли в глибоких квадратних вазонах по кутках, прикрасили маленькими білими ліхтариками та гірляндами зі стрічок і дроту, що кидали золотаві відблиски по всій залі. Люстри, підвішені на грубезних ланцюгах, які тягнулися від стіни до стіни десь метри на три вище від рівня балкона, заливали натовп гостей унизу теплим світлом. На столах, які вишикувалися попід західною стіною, стояли чаші з пуншем і тарелі з крихітними закусками. Навколо них, геть-чисто нетля біля ліхтарів, юрмилися студенти. Усі вбралися в найошат-ніший одяг і приховали обличчя. Хлопці були в білих масках-баушах[100], а дівчата — в маленьких чорних моретах[101]. (Порівняно з ними наші маски виглядали аж надміру вишукано, але вони і створювалися задля того, щоб вирізнятися в морі однакових.) У глибині зали влаштувалися студенти музичного відділення зі своїми інструментами, на елегантних срібних пюпітрах перед ними стояли ноти. Вальс — невагомий, чарівний вальс — бринів під скляним склепінням.

Щойно ми увійшли, усі негайно озирнулися. Александр відразу пірнув просто в натовп — висока, велична постать у чорному й сріблясто-зеленому. Я затримався біля дверей, вичікуючи, коли на мене припинять витріщатися, а тоді повільно, намагаючись не привертати ще більше уваги, рушив попід стіною. Я видивлявся в натовпі бодай якісь спалахи кольору, сподіваючись знайти Джеймса, Філіппу або Мередіт. Так само, як і на Гелловін, ми не знали, з чого все має початися. Здавалося, у залі аж вібрує нетерпіння, ніби електричним струмом проймаючи присутніх.

Моя рука лежала на руків’ї меча, що висів на поясі. У вівторок я дві години провів з Каміло, відточуючи двобій для першої дуелі вистави. Хто ж буде Тібальтом і де він ховається? Я був готовий.

Оркестр раптом замовк, і майже відразу з балкона пролунав чийсь голос:

— Адже ж сваряться наші господарі, а ми — тільки їхні слуги[102].

Двоє дівчат — обидві третьокурсниці, як мені здалося — перехилилися через бильця балкона на східній стіні. Прості срібні напівмаски приховували їхні очі, волосся було гладенько зачесане. Вони були вбрані в чоловіче — обидві в бриджах, чоботах і дублетах.

— Дарма, — озвалася інша. — Я буду справжній тиран! Упоравшися з чоловіками, я й до дівчат буду лютий; я їм голови постинаю.

— Голови дівчатам?

— Авжеж, голови або щось інше, розумій як хочеш.

Вони розсміялися — брутально, виклично, по-чоловічому, і до їхнього сміху охоче долучилися глядачі внизу. Я стояв і розмірковував, як мені найкраще втрутитися, щоб покласти край їхнім балачкам. Але коли в залі з’явилися Абрам і Балтазар (також третьокурсниці), Грегорі та Самсон перекинули ноги через поруччя й почали спускатися найближчою колоною, міцно чіпляючись за зелені пагони, якими вона була оповита. Щойно їхні ноги торкнулися підлоги, одна з дівчат свиснула, і двоє слуг із дому Монтеккі озирнулися. Непристойний жест — він викликав черговий вибух сміху — швидко спровокував суперечку.

ГРЕГОРІ: Ви напрошуєтесь на сварку, синьйоре?

АБРАМ: На сварку, синьйоре? Ні, синьйоре.

САМСОМ: Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг.

Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш.

АБРАМ: Та вже ж не кращому.

САМСОН: Авжеж кращому, синьйоре.

АБРАМ: Ви брешете.

Усе це завершилося незграбною бійкою двоє на двоє. Глядачі (які юрмилися тепер попід стінами) стежили за тим, що відбувалося, зі щирим захопленням, підбадьорюючи своїх улюбленців. Я вичікував, поки не відчув, що баталія вже достатньо концентрована, щоби втрутитися, а тоді кинувся вперед, витягаючи кинджал, і заходився розборонювати дівчат.