М. Рио – Ніби ми злодії (страница 42)

— Ти вже знаєш, яку п’єсу ви братимете у весняному семестрі? — спитала Лія. — Ми на курсі світової літератури щойно дочитали «Гамлета».

— Навряд чи ми його братимемо, — озвався я. — «Гамлета» ставили торік.

— Хотіла б я побачити тебе у вашому «Макбеті», — захоплено провадила далі Лія. — Тут Гелловін був страшенно нудним.

— Що таке, ти вже занадто доросла, щоб вдягатися в карнавальне ганчір’я?

— Я побувала на просто жахливій вечірці в образі Амелії Ергарт[79]. Мабуть, я була єдиною з дівчат, хто прийшов без спіднього.

Слово «спіднє» в її виконанні змусило мене якось нашорошитися. Я нечасто бував удома протягом останніх чотирьох років і, як і раніше, сприймав її як дівчинку, якій ще не скоро виповниться шістнадцять.

— Ем-м-м... — видушив я, — це... Власне, так.

— Ліє, — гримнула мати. — Не за вечерею!

— Мамо, та годі!..

(Коли це вона почала звертатися до неї «мамо», а не «матусю»? Я потягнувся по келих і квапливо його вихилив.)

— Маєш фотографії з «Макбета»? — знову напосілася Лія. — Я б дуже хотіла глянути.

— Не збивай її на манівці, будь ласка, — втрутився батько. — Одного актора в родині нам вистачить.

Подумки я з ним погодився. Від перспективи того, що на мою сестру в одній нічній сорочці витріщатимуться всі хлопці Деллекера, мене почало трохи нудити.

— Не переймайся, — озвалася Керолайн, яка сиділа, згорбившись, і зосереджено висмикувала нитку з манжети свого світшота. — Лія в нас для цього надто розумна.

Щоки молодшої замаковіли.

— Чому ти завжди кажеш так, наче це щось жахливе?

— Дівчата, — знову втрутилася мати, — не зараз.

Керолайн хмикнула й замовкла, розмазуючи виделкою по тарілці товчену картоплю. Лія сьорбнула вина (їй налили

лише пів келиха), щоки в неї досі пашіли. Батько зітхнув, похитав головою і звернувся до мене:

— Олівере, а передай-но соус.

Через пів години нестерпних мук мати відсунула стілець і звелася, щоб зібрати тарілки. Лія і Керолайн заходилися прибирати зі столу, але, коли я й собі намірився встати, батько наказав мені лишатися на місці.

— Нам із матір’ю треба з тобою поговорити.

Я виструнчився в очікуванні. Але він більше нічого не сказав, натомість знову схилився над тарілкою і взявся визбирувати з неї крихти пирога. Незграбним, нервовим рухом я налив собі вже четвертий за вечерю келих вина. Вони що, якось довідалися про Річарда? Я чатував біля поштової скриньки аж два дні й витягнув листа з Деллекера, щойно той надійшов, а все заради того, щоб батьки не дізналися про останні події.

Ще за п’ять хвилин повернулася мати. Вона опустилася поруч із батьком на стілець, де під час вечері сиділа Лія, і усміхнулася; верхня губа в неї нервово тремтіла. Батько витер рота, поклав серветку на коліна й пильно глянув на мене.

— Олівере... — почав він. — У нас до тебе серйозна розмова.

— Гаразд. Про що йдеться?

Батько глянув на матір (як завжди, коли треба було поговорити «серйозно»).

— Ліндо?..

Вона потяглася через стіл і взяла мене за руку, перш ніж я встиг її відсунути. Я насилу стримав бажання висмикнути зап’ясток з материних пальців.

— Про таке легко розповісти не вийде, — заговорила вона, а в очах уже мінилися сльози. — І, мабуть, це стане для тебе несподіванкою, бо ти так рідко буваєш удома...

Провина поповзла моїм хребтом, ніби павук.

— Твоя сестра... — мати коротко, придушено зітхнула. — У твоєї сестри проблеми.

— У Керолайн, — втрутився батько, ніби важко було зрозуміти, кого саме з дівчат вона має на увазі.

— Вона цього семестру не повернеться до університету, — вела далі мати. — Вона доклала максимум зусиль, щоби скласти іспити, але лікар, схоже, вважає, що перерва в навчанні піде на користь її стану здоров’я.

Я глянув на матір, потім на батька і сказав:

— Гаразд. Але що...

— Будь ласка, не перебивай, — гримнув батько.

— Добре. Вибач.

— Розумієш, любий, Керолайн не повернеться до університету, але й удома вона теж не залишиться, — пояснила мати. — Лікарі вважають, що їй потрібен нагляд, якого ми не зможемо забезпечити, бо щодня на роботі.

Керолайн із нас трьох була найбезвідповідальнішою, але те, що батьки, схоже, мали на увазі, ніби її взагалі не можна залишати на самоті, неабияк напружувало.

— Що це означає? — спитав я.

— Це означає, що вона... вона на якийсь час поїде туди, де їй зможуть допомогти.

— До реабілітаційної клініки, чи що?

— Ми це так не називаємо, — відрубав батько, наче я бовкнув якусь непристойність.

— Гаразд, тоді як ми це називаємо?

Мати делікатно відкашлялася.

— Той заклад називається центром відновлення.

Я знову глянув на неї, потім на батька, а тоді спитав:

— Це ж від чого їй треба відновлюватися?

Батько роздратовано фиркнув.

— Ти ж, певно, помітив, що вона не їсть як годиться, — промовив він.

Я висмикнув руку з материних пальців.

У голові було порожньо, мозок ніби зависнув, відмовляючись обробляти інформацію. Я відпив трохи вина, відтак склав руки на колінах, щоб мати до них не дісталася.

Я: Розумію. Це... жахливо.

БАТЬКО: Так. Але тепер нам треба поговорити про те, що це означатиме для тебе.

Я: Для мене? Не розумію, про що ти.

МАТИ: Власне, саме до цього я й веду...

БАТЬКО: Будь ласка, просто вислухай, гаразд?

Я зціпив зуби й глянув на матір.

— Цей центр відновлення... Він дуже дорогий, — почала вона. — Але ми прагнемо, щоб Керолайн отримала якнайкраще лікування. І проблема в тому... проблема в тому, що ми не можемо собі дозволити оплачувати і її перебування в центрі відновлення, і цю твою академію.

У мене затерпло все тіло — так стрімко, що аж запаморочилося в голові.

— Що? — спитав я, ніби не розчув.

— Божечки, Олівере, мені так шкода! — з її очей полилися сльози, залишаючи на скатертині темні цятки, наче від воску, що стікає зі свічки. — Ми дуже через це переймаємося, але річ у тім, що зараз ми мусимо допомогти твоїй сестрі. Вона в дуже поганому стані.

— Але ж ви платили за її освіту! Ви ж щойно сказали, що вона відрахувалася з універу... що з тими грошима?

— Їх замало, — коротко озвався батько.