М. Рио – Ніби ми злодії (страница 41)
— Це все, що я можу сказати вам зараз від Річардового імені, — вів далі Голіншед, але я майже його не чув. — Мені не випало щастя бути знайомим із ним так близько, як дехто з вас. Тому зараз я відступаюся, щоб кілька слів про нього сказав хтось ближчий до нього, хтось із тих, кого він любив.
На цьому, без жодних ефектних жестів, він і справді завершив промову й зійшов із кону. Я стривожено озирнувся, але Мередіт не ворухнулася. Вона сиділа з якимось аж попелясто-блідим обличчям, Александрова ліва рука лежала в неї на колінах, і Мередіт міцно стискала її обіруч. Ми вчотирьох тепер були пов’язані, наче ляльки в паперовій гірлянді. Я відчув, як заходиться під моїми пальцями жилка на Філіппиному зап’ястку, і ледь розтиснув пальці.
Тихий шерех змусив мене глянути в інший бік. Рен підвелася й рушила до кону. Коли вона видерлася на нього, її було ледве видно: бліде обличчя й тонке світле волосся, що майоріло десь на рівні мікрофона.
— У нас із Річардом не було рідних братів і сестер, тому ми були ближчими, ніж зазвичай бувають кузен із кузиною, — заговорила вона. — Декан Голіншед мав слушність, коли сказав, що Річард був величнішим за життя. Але ця його риса не всім подобалася. Я знаю, що багатьом із вас він не подобався взагалі... — вона звела голову, але на нас не дивилася. Голос її був тонким і тремтів, але очі були сухими. — Якщо вже зовсім відверто, іноді він навіть мені самій не подобається... тобто не подобався. Річард узагалі був не з тих, кого легко вподобати, але з тих, кого легко полюбити.
На сусідній лаві тихо заплакала місис Стерлінг, учепившись однією рукою в комір пальта. Її чоловік сидів, стиснувши між колінами кулаки.
— Господи, — пробурмотів Александр. — Я вже не витримую...
Мередіт увіп’ялася нігтиками в його зап’ясток. Я прикусив язика, потім так міцно зчепив зуби, що мені здалося, ніби вони зараз розкришаться.
— Думка про те, що мені доведеться його... доведеться відпустити його ще до того, як ми постарішаємо і струхлявіємо, ніколи до мене не приходила... — провадила далі Рен, добираючи слова одне за одним, наче дитина, яка, перебираючись через струмок, шукає наступний надійний камінець. — Але я почуваюся зараз не так, як має почуватися людина, що втратила двоюрідного брата. Я почуваюся як людина, що втратила частину власного єства.
Вона якось гірко реготнула.
Джеймс схопив мене за руку — так раптово, що я здригнувся. Утім, він, здається, навіть цього не збагнув. Джеймс дивився на Рен із якимось розпачливим виразом, швидко сковтуючи, ніби його от-от знудить. З іншого боку від мене тремтіла Філіппа.
— Минулої ночі я не могла заснути, тому почала перечитувати «Дванадцяту ніч», — промовила Реп. — Ми всі знаємо, як вона завершується — авжеж, щасливий фінал, — але й сумний також. Олівія втратила брата, і Віола теж, але вони дуже по-різному це переживають. Віола змінює ім’я, змінює власну особистість і майже відразу закохується. Олівія ж ховається від світу і взагалі відмовляється підпускати до себе кохання. Віола відчайдушно намагається забути брата. А Олівія, можливо, аж забагато його згадує. То як правильніше? Не зважати на скорботу чи віддатися їй повністю? — Рен підняла голову і, відшукавши нас очима, тепер переводила погляд з одного обличчя на інше: Мередіт, Александр, Філіппа, я і, нарешті, Джеймс. — Ви всі знаєте, що Річард просто терпіти не міг, коли на нього не зважають, — промовила вона, звертаючись тільки до нас і ні до кого більше. — Але, можливо, щодня, коли ми підпускатимемо до себе скорботу, у нас вийде й потроху відпускати її. І врешті-решт ми знову зможемо дихати. Принаймні так би цю історію розповів Шекспір. Гамлет каже:
Вона замовкла, а тоді зійшла з кону. Дехто з присутніх почав невпевнено, журливо всміхатися, але не ми. Ми так міцно трималися за руки, що не відчували їх. Рен повернулася на своє місце, ноги в неї підтиналися. Вона важко опустилася між тіткою та дядьком, ще кілька секунд сиділа, виструнчившись, а тоді раптом осіла дядькові на коліна. Він схилився, закриваючи собою Рен, спробував затулити її руками, але вже за мить плечі в обох так трусилися, що важко було зрозуміти, хто саме з них ридає.
СЦЕНА СЬОМА
Імпровізована поминальна вечеря відбулася в «ШексBEER». Усім нам конче треба було випити, і жодному не хотілося повертатися до самотнього Голсворт-Гаусу. За нашим столиком було на диво малолюдно. Звичний Річардів стілець порожнював (усі уникали навіть дивитися на те місце, де йому належало б сидіти). Рен уже вирушила до аеропорту, а інші підходили переважно для того, щоб висловити співчуття й здійняти келих на спомин про Річарда, і відразу квапливо йшли. Ми самі здебільшого мовчали. Александр заплатив за цілу пляшку «Джонні Вокер Блек Лейбл», і тепер вона, відкоркована, височіла посеред столу, а її вміст поступово зменшувався, аж доки рідини лишилося хіба на пару сантиметрів.
АЛЕКСАНДР: Коли Каміло по нас приїде?
ФІЛІППА: Уже скоро. Чи в когось із вас рейс іще до дев’ятої? Ми всі похитали головами.
АЛЕКСАНДР: Джеймсе, ти коли будеш на місці?
ДЖЕЙМС: О четвертій ранку.
ФІЛІППА: І батько приїде по тебе так рано?
ДЖЕЙМС: Ні. Візьму таксі.
МЕРЕДІТ: Александре, а ти взагалі куди їдеш?
Александр: До зведеного брата у Філлі. Біс його знає, де нині моя матінка. А ти?
Вона погойдала в руках келих, спостерігаючи за тим, як водяві рештки скотчу просочуються між підталими кубиками льоду.
— Батьки в Монреалі з Девідом та його дружиною, — сказала вона. — Тож у квартирі будемо тільки ми з Калебом, якщо він колись надумає повернутися з роботи.
Я хотів якось розрадити Мередіт, але не зважувався до неї доторкнутися, не привселюдно. На груди тиснув якийсь тягар, наче жахи й потрясіння цих останніх днів надірвали мені серце.
Я: Щось у нас найдепресивніші у світі плани на свята.
ДЖЕЙМС: Думаю, Рен іще гірше.
АЛЕКСАНДР: Господи, та дідько б тебе взяв лише за те, що ти промовив це вголос.
ДЖЕЙМС: Просто глянув на ситуацію під іншим кутом.
МЕРЕДІТ: Як гадаєте, вона повернеться після канікул?
Запала важка тиша.
— Ти про що? — голосно спитав Александр.
Мередіт відкинулася на спинку, глянула на сусідній стіл.
— Ну, самі поміркуйте, — заговорила вона, десь учетверо тихіше за нього. — Вона що, поїде додому, поховає кузена, три дні тужитиме за ним, а потім полетить за океан, на іспити й прослуховування? Такого стресу вона може не пережити... — Мередіт знизала плечима. — Можливо, Рен не повернеться. Може, закінчить наступного року чи взагалі полишить навчання... Не знаю.
— Вона тобі щось казала? — різко спитав Джеймс.
— Ні! Вона просто... На її місці я б не захотіла отак відразу повертатися до академії. А ви?
— Божечки... — Александр провів долонями по обличчю. — Я навіть про це не думав...
Власне, про це ніхто, за винятком Мередіт, не думав. І тепер ми втупилися кожен у свій келих, відчуваючи, як від сорому пашать щоки.
— Рен має повернутися, — промовив Джеймс, дивлячись то на мене, то на Мередіт, наче хтось із нас міг якось його розрадити. — Вона мусить.
— Можливо, для неї самої це не найкращий варіант, — озвалася Мередіт. — Може, їй треба перепочити. Від Деллеке-ра... і від нас усіх.
Джеймс на мить завмер, а тоді звівся й пішов, не промовивши жодного слова. Александр провів його похмурим поглядом.
СЦЕНА ВОСЬМА
Будинок в Огайо, де жила моя родина, я навідувати не любив. Це був один із дванадцяти майже однакових будинків (усі з вагонки, пофарбованої в ледь відмінні відтінки бежевого) на тихій вулиці в передмісті. Кожен із цих будиночків мав власну чорну поштову скриньку, сіру під’їзну доріжку і смарагдово-зелений моріжок, усіяний маленькими круглими кущами самшиту, деякі з яких уже були оповиті різдвяними гірляндами.
Святкова вечеря на День подяки (захід, за традицією, неймовірно нудний, який на дещицю урізноманітнювали хіба що безліч наїдків і вина) цього разу минула якось напружено. Батько з мамою сиділи на різних кінцях столу, вбрані, як я завжди називав це подумки, «на вихід до церкви»: чорні слакси і аж гнітючо схожі светри кольору зеленого горошку. По один бік столу, чіпляючи одна одну ліктями, сиділи мої сестри, а я вмостився на самоті по інший бік, розмірковуючи, коли це Керолайн устигла так схуднути, а Лія, навпаки, надбала таких форм. Обидві ці зміни, схоже, за моєї відсутності стали підставою для родинного розбрату: батько раз у раз просив Керолайн «припинити бавитися зі своєю їжею і почати врешті їсти», а материні очі знову й знову поверталися до декольте Лії, наче від його глибини вона неймовірно ніяковіла.
Не звертаючи уваги на цей пильний огляд, Лія, щойно ми відкоркували вино, заходилася жваво розпитувати мене про Деллекер. Вона чомусь неабияк зацікавилася моєю альтернативною освітою, тоді як Керолайн не виявляла до неї жодного інтересу. (Ображатися на це я не збирався. Керолайн узагалі майже ні до чого не виявляла інтересу, окрім виснажливих фізичних вправ і моди 60-х, якою була просто одержима.)