М. Рио – Ніби ми злодії (страница 43)

Я витріщався то на нього, то на матір, роззявивши рота. Від неймовірності почутого кров у моїх жилах ніби перетворилася на слиз. Вона стугоніла у скронях, повільно курсуючи від серця до мозку.

— Лишився ж один семестр... — видихнув я. — Що мені тепер робити?

— Тобі доведеться поговорити з керівництвом академії, — промовив батько. — Може, варто взяти «гарячу» позику, якщо тобі справді так кортить отримати диплом.

— Якщо мені кортить... А чого це раптом мені не має кортіти?

Він знизав плечима.

— Сумніваюся, що наявність диплома має для актора якесь значення.

— Я... що?

— Кене, — розпачливо втрутилася мати. — Будь ласка, давай просто...

— Давайте відверто. — Лють, що зародилася десь у глибині живота, швидко поглинула паростки ошелешеної недовіри. — Ви мені зараз кажете, що я мушу кинути Деллекер, бо Керолайн потрібно, щоб якийсь супервідомий лікар годував її з ложечки?

Батько грюкнув долонею по столу.

— Я кажу, що тобі треба починати розглядати альтернативні фінансові джерела, бо дбати про здоров’я твоєї сестри для нас важливіше, ніж платити двадцять тисяч доларів за те, щоб ти крутив фіглі на сцені!

Заціпенілий від гніву, я дивився на нього якусь мить, а тоді рвучко відсунув стілець і схопився з-за столу.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Наступного дня я чотири години провів, замкнувшись у батьковому кабінеті, — спілкувався телефоном з адміністрацією Деллекера. Мене з’єднали з Фредеріком, потім із Ґвендолін, а тоді, нарешті, з деканом Голіншедом. Усі вони, судячи з того, як звучали їхні голоси, були геть зморені, але запевнили, що ми обов’язково щось придумаємо. Серед варіантів була позика, робота під час навчання й подання заявки на короткочасну стипендію. Поклавши нарешті слухавку, я пішов до своєї кімнати, впав на ліжко і втупився у стелю.

Мій погляд ковзнув на стіл (захаращений старими світлинами з вистав і програмками), на книжкову полицю (напхом напхану пошарпаними книжками в м’яких обкладинках, придбаними за безцінь у букіністів чи на бібліотечних розпродажах), а далі — на постери, галерею моїх театральних досягнень у старшій школі. Переважно це був Шекспір: «Дванадцята ніч», «Міра за міру», навіть дивом вціліла афіша із шалено недоладного «Цимбеліна», дію якого перенесли на повоєнний Південь з міркувань, яких режисер так і не спромігся до пуття пояснити. Я зітхнув, охоплений химерною журливою ніжністю, й замислився над тим, чим, власне, взагалі були зайняті мої думки до Шекспіра. Перше недолуге знайомство з ним сталося, коли мені було одинадцять, і вже незабаром захоплення перетворилося на справдешню Бардоманію. Я придбав на свої дорогоцінні кишенькові гроші примірник повного зібрання творів і всюди тягав його із собою, надто щасливий, щоби помічати значно менш поетичну реальність, яка мене оточувала. Досі в моєму житті не було нічого, аж настільки захопливого й важливого. Без Шекспіра, без Деллекера, без схиблених на його творах однокурсників — що на мене чекає?

Я вирішив — цілком і повністю серйозно, без жодних вагань, — що пограбую банк або продам нирку, але не допущу цього. Довго сушити мізки над цією безвихіддю мені не хотілося, тому я витяг із сумки «Театр заздрощів» і заходився читати.

Трохи по сьомій мати постукала у двері та оголосила, що вечеря на столі. Я пропустив це повз вуха й не зрушив з місця, але пошкодувати про це довелося вже за дві години, коли почало бурчати в животі. Перш ніж лягати, Лія притягла мені сендвіч із залишками вчорашніх смаколиків. Вона вмостилася на краєчку мого матраца і промовила:

— Я так розумію, вони тобі сказали...

— Так, — озвався я з повним ротом індички, хліба й журавлинного соусу.

— Співчуваю.

— Я знайду гроші. Я просто не можу полишити Деллекер.

— Чому? — вона зацікавлено роздивлялася мене своїми яскраво-синіми очима.

— Не знаю. Просто... я більше ніде не хочу вчитися. Джеймс, і Філіппа, і Александр, і Рен, і Мередіт... вони мені як родина.

Я не планував виключати з цього переліку Річарда, воно якось саме вийшло. Хліб у роті раптом перетворився на глевку мішанку.

— Вони навіть краще, ніж родина, якщо чесно, — додав я, коли спромігся нарешті ковтнути те, що було в роті. — Ми всі пасуємо одне одному. Не те що тут.

Вона смикнула за краєчок моєї ковдри й зауважила:

— Раніше ми теж одне одному пасували. Ви з Керолайн колись нормально одне до одного ставилися.

— Ні, не нормально. Просто ти була надто маленькою, щоб це збагнути.

Вона спохмурніла, тому я вирішив пояснити:

— Не переймайся. Я її люблю, як і належить. Просто вона мені не дуже подобається.

Лія закусила нижню губу, замислившись. Вона ще ніколи так сильно не нагадувала мені Рен; горе й любов водночас здійнялися в мені, сягнувши аж по вінця. Мені кортіло її обійняти, стиснути її руку, зробити бодай щось... Проте в нашій родині не заведено було таких фізичних проявів приязні, тому я вирішив, що це може здатися сестрі надто дивним.

— А я тобі подобаюся? — спитала вона.

— Звісно, що подобаєшся, — озвався я, її запитання мене здивувало. — Ти єдина в цьому домі бодай чогось варта.

— Добре. Дивись мені, не забувай про це, — вона видушила усмішку й зісковзнула з ліжка. — Пообіцяй, що завтра вийдеш із кімнати.

— Тільки якщо тата не буде.

Лія закотила очі.

— Дам тобі знати, коли на обрії буде чисто. Спи вже, ботане.

Я тицьнув пальцем на власне око, потім указав на неї.

— Скалка. Колода.

Вона висолопила язика, а тоді зникла в коридорі, лишивши двері за собою ледь прочиненими. Гм, може, не така вже вона й доросла...

Я знову ліг, щоб дочитати Жирара, але невдовзі коротенький, несподівано значущий уривок із книжки спромігся подолати ту перепону у свідомості, яку я звів, щоб не думати про Річарда.

«Міметичний конфлікт таким чином об’єднує тих, хто готовий разом протистояти одному й тому самому ворогу і присягається не зраджувати інших. Ніщо не об’єднує краще, ніж спільний ворог».

На наступній сторінці мене змусило загальмувати ім’я Каски — так раптово, наче воно було моїм власним. Урешті-решт я згорнув книжку. То виходить, Річард був нашим ворогом? Це здавалося неабияким перебільшенням, але як іще нам було його назвати? Я задумливо гортав сторінки, розмірковуючи про те, як легко виявилося нас переконати прийняти оте Александрове «нічого».

За кілька днів, що минули відтоді, мій жах устиг вихолонути й зачерствіти, але я знову спитав себе, що саме спонукало мене це зробити. Щось, що легко виправдати, на кшталт страху чи дрібної помсти, заздрості чи холодного розрахунку

Я торкнувся краю закладки. На її звороті стрімким почерком було написано телефонний номер червоним чорнилом. Після поминальної відправи, уже в аеропорту, я відніс одну із сумок Мередіт до зони огляду багажу. Коли я віддав їй ту валізу, вона (завбачливо пересвідчившись, що Джеймс із Александром достатньо далеко й нас не чують) запропонувала мені приїхати до Нью-Йорка й навідати її перед поверненням до академії. Річарда більше не було. Чи залишилися тепер бодай якісь перепони?

Відчуття провини змушувало шкіру свербіти, наче від висипки. Щоразу, коли думки навіть побіжно поверталися до Річарда, свербіж дужчав. І трохи вгамовувався, перетворюючись на невиразний дискомфорт, коли на годину чи дві я примушував себе забути про нього. Л ще гіршою за провину була невизначеність.

«Я боюся, — сказала мені тоді Філіппа. — Боюся того, що буде далі».

Зараз, коли я лежав отак, потрапивши до минулого, у власній спальні, що не змінилася з часів мого навчання в старшій школі, майбутнє здавалося мені як ніколи непевним. Я міркував про все це в категоріях драматичної структури, бо інакше просто не вмів. Річардова смерть нагадувала не так denouement[80], як перипетію другої дії, каталітичний епізод, який запустив маховик подій. Як казала Рен, виставу ще не завершено. І невідомий фінал наперед лякав мене.

Я притиснув долоні до очей. Утома, яка оселилася у моїх кістках, яка заповзла в них ще у Голсворт-Гаусі, нікуди не поділася, наче слабкість, що залишається по тому, як уже мине гарячка. Незабаром я заснув просто поверх ковдри, продираючись крізь сон, у якому ми, четвертокурсники — але лише вшістьох, — стояли по стегна в оповитому туманом, порослому деревами трясовинні, знову й знову повторюючи хором: «Блазень утопився в струмку; гляньте у воду, і ви побачите його»[81].

Десьзагодинуя, здригнувшись, прокинувся. Крізь просвіти в жалюзі виднілися смужки чорнильно-чорного беззоряного неба. Я підвівся на ліктях, намагаючись зрозуміти, що саме мене розбудило. Глухий стукіт десь унизу, на першому поверсі, змусив мене виструнчитися, дослухаючись. Не в змозі збагнути, чув я щось чи мені просто здалося, я спустив ноги з ліжка і прочинив двері. Поки спускався до передпокою, мої очі повільно призвичаювалися до напівпотемку. Втім, досвід блукання будинком у темряві я мав величезний, тож можна було не перейматися, що зашпортнуся. Діставшись узніжжя сходів, я зупинився і, тримаючись однією рукою за поруччя, нашорошив вуха.

На веранді знову щось ворухнулося — завелике для сусідського кота чи єнота. І знову цей звук. Хтось стукав у двері.

Я прокрався до них і обережно визирнув крізь бічне скло. Л відтак, не ймучи віри власним очам, намацав замок і відімкнув.

— Джеймсе!

Він стояв на веранді, з дорожньою сумкою біля ніг. У холодному нічному повітрі дихання зривалося в нього з вуст білими цівками пари.