М. Рио – Ніби ми злодії (страница 44)
— Я не знав, чи ти, бува, не спиш, — промовив він, наче просто спізнився на домовлену зустріч, а не впав як сніг на голову.
— Що ти тут робиш? — спитав я, ошелешено дивлячись на нього, не впевнений, чи не сниться мені все це.
— Вибач, — сказав він. — Треба було зателефонувати.
— Ні, усе гаразд... заходь, холоднеча надворі...
Я заклично махнув, і Джеймс швидко увійшов до будинку, підхопивши свою сумку. Я зачинив за ним двері й знову їх замкнув.
— Твої сплять? — спитав він, стишивши голос до шепоту — Так. Піднімайся нагору, поговоримо в моїй кімнаті.
Джеймс слідом за мною піднявся сходами. Пройшов коридором, роздивляючись картини на стінах, якісь дрібнички на столиках. Йому досі не випадало в мене бувати, і зараз я соромився та страшенно ніяковів. А ще до болю гостро усвідомлював, що книжок у нас обмаль.
У моїй кімнаті цей недолік не так кидався в очі — за роки я відгородився від решти дому (решти сусідів, решти Огайо) шарами паперу, чорнил і поезії, геть-чисто білка, що облаштовує собі гніздо. Джеймс увійшов за мною і тепер стояв незрушно, з помітною цікавістю роззираючись, поки я зачиняв двері. Власна кімната вперше здалася мені дуже маленькою.
— Давай-но її сюди... — я потягнувся по його сумку і вмостив її у вузький просвіт між ліжком та стіною.
— Мені подобається, — сказав Джеймс. — Затишно.
Власна Джеймсова кімната в Каліфорнії мала такий вигляд, наче її вирізали з журналу про декорування для заможних бібліотекарів.
— Та ну, не дуже...
Я сів у ногах ліжка і тепер спостерігав за тим, як він ніби всотує в себе довколишній інтер’єр. Джеймс здавався тут якимось недоречним — але не в поганому сенсі, а так, наче він студент, який помилився аудиторією і раптом виявив, що новий предмет по-справжньому його зацікавив. Водночас я не міг не завважити, який він виснажений. Джеймс горбився, pv-ки висіли батогами. Светр був увесь зім’ятий, наче він у ньому спав. На додачу він не поголився, і легка тінь щетини на підборідді здавалася болісно незвичною.
— Просто ідеально, — підсумував Джеймс.
— Що ж, почувайся як удома. Тільки от... не зрозумій мене зараз хибно, ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити... але, на бога, звідки ти тут узявся?
Він зіперся на край мого столу.
— Мені конче треба було злиняти з дому, — сказав він. — Удень самотою тинятися будинком, увечері навшпиньки перед батьками ходити... Я вже просто не годен був усе те витримувати. До Деллекера повернутися не міг, тому полетів у Чикаґо, але там було так само паскудно. Думав сісти на автобус до Броудвотера, але такого рейсу не було, тож я приїхав сюди.
Він похитав головою.
— Пробач, треба було перед тим зателефонувати.
— Не кажи дурниць.
— Тільки не ображайся, але щось у тебе кепський вигляд як на воскреслого, — сказав я. — Відверто кажучи, ти якийсь пошарпаний.
— Ніч була довга.
— Тоді давай лягати. Поговорити зможемо вранці.
Він кивнув, утомлений погляд засвітився вдячністю. Я витріщався на нього, і мій мозок на мить ніби вимкнувся, залишилося тільки одне безглузде запитання: чи він колись раніше так на мене дивився?..
— Де саме? — спитав він.
— Що?.. А, так... Може, ляжеш тут, а я тоді переберуся на канапу внизу.
— Я не збираюся зганяти тебе з власного ліжка.
— Ти більше потребуєш сну, ніж я.
— Та ну, можна ж просто... Хіба ми тут у тебе вдвох не помістимося?
Мої синапси знову вимкнулися. Джеймсове обличчя було почасти спантеличеним, почасти вичікувальним і таким хлоп’ячим, що тієї миті він уперше за кілька тижнів був схожий на себе самого. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд у вікно, і до мене нарешті дійшло, що він чекає на відповідь.
— Чому б і ні... — видушив я.
Його губи ніяково смикнулися натяком на усмішку.
— Не така ми вже й дивна парочка, еге ж?
— Еге ж.
Я дивився, як він, нахилившись, розшнуровує черевики, потім і сам зняв шкарпетки та стягнув штани. Глипнув на годинник на тумбочці біля ліжка. Третя ночі. Я спохмурнів, вираховуючи, скільки ж часу він провів у автобусі. П’ять годин? Шість?
— Тобі як більше до вподоби? — спитав Джеймс.
— Що?
— З якого боку ліжка?
— А, ти про це... Не має значення.
— Гаразд.
Він склав джинси й повісив їх на спинку стільця біля письмового столу, потім зняв светра. Його зап’ястки й передпліччя досі були поцятковані бляклими тінями синців.
Я нерішуче опустився на ближчий край ліжка й заскочив себе на тому, що раптом згадав літо, яке ми провели в Каліфорнії, — як ми по черзі сідали за кермо старого BMW, яке колись належало Джеймсовому батькові, як дісталися узбережжям до якогось сірого, оповитого серпанком туману пляжу, налигалися там білого вина, накупалися голяка й заснули на піску.
— Пам’ятаєш ту ніч у Дель-Норте... — почав я, — ...коли ми вирубилися на пляжі?
— Л потім прокинулися вранці й виявили, що наш одяг зник?
Він підхопив нитку розмови так швидко, що я зрозумів: він, мабуть, і сам про це думав. Я ледве не розсміявся й озирнувся до нього. Джеймс саме відкинув ковдру, і очі в нього блищали яскравіше, ніж доти.
— Я й досі сушу собі мізки, що тоді сталося, — сказав я. — Як гадаєш, чи могло наше шмаття просто віднести геть припливом?
— Радше вже знайшовся хтось із почуттям гумору і вмінням пересуватися абсолютно нечутно. І цьому комусь припала до серця думка змусити нас простувати до автівки голяка.
— Дивно, що нас тоді не заарештували.
— У Каліфорнії? Та ну, там це дрібничка.
Раптом ота стара історія — вода, сірий досвіток, Джеймсові слова «там це дрібничка» — здалася мені аж надто знайомою, розбурхуючи нещодавні спогади. Він відвів очі, і я зрозумів, що обоє знову думаємо про одне. Ми залізли в ліжко, поперекладали подушки і вдали, ніби нам зручно, —усе це в збентеженій тиші. Я лежав горілиць, і мене проймав розпач від того, що десять-п’ятнадцять сантиметрів між нами раптово наче перетворилися на сотні кілометрів. Той жалюгідний страх, що охопив мене під час заупокійної відправи, справджувався: навіть смерть не завадить Річардові нас мордувати.
— Можна я вимкну світло? — спитав Джеймс.
— Так, звісно, — озвався я, тішачись, що ми нарешті думаємо про різне.
Він вимкнув лампу, і зі стелі на нас ринула темрява. А разом із нею прийшла тиха, дурнувата паніка — я більше не бачив Джеймса. Я насилу стримав бажання негайно почати
обмацувати ліжко, доки не знайду його руку. А тоді заговорив, просто щоб почути відповідь.
— Знаєш, про що я згадую увесь час? Ну, коли думаю про Річарда?
Відповів він після довгої паузи, наче йому не хотілося цього знати:
— Про що?
— Про горобця з «Гамлета».
Я відчув, як він ворухнувся.
— Так, ти вже казав.
— Ніколи не розумів цей монолог, — сказав я. — Тобто ні, маю на увазі, що я його розумію, але він якийсь безглуздий... Так довго намагатися звести рахунки й відновити бодай якусь справедливість... І от маєш, Гамлет раптом виявляється фаталістом.
Матрац під Джеймсом знову ледь гойднувся. Мабуть, він повернувся до мене, але в кімнаті було занадто темно.
— Мені здається, ти його чудово розумієш. Для Гамлета тепер геть усе безглузде. Увесь його світ розвалюється на шматки, і коли він усвідомлює, що не може цього зупинити, не може все якось виправити, не може нічого змінити... йому лишається одне.
Мої очі звикали до темряви так повільно, що це починало дратувати.