М. Рио – Ніби ми злодії (страница 33)
Удвох ми рушили до пірса — спантеличені, напівсонні.
— Що, в біса, відбувається? — спитала вона. — Ще ж навіть не розвиднілося.
— Не знаю, — відповів я. — Філіппа здалася мені засмученою.
— Чим саме засмученою?
— Вона не сказала.
Зашпортуючись у досвітній темряві, ми спустилися хиткими дерев’яними сходами, вбудованими у схил пагорба. М’яка, якась притлумлена остуда, наче снігова ковдра, огорнула мене й змусила затремтіти, навіть попри те, що я натягнув светра й куртку. Сходинки були всипані рінню та якимось гілляччям, тому перечепитися можна було завиграшки. Через не я пильно дивився собі під ноги, аж доки не здолав останню сходинку, ступивши на рівне. Лише тоді я підвів очі. Кілька впертих зірок і досі піддивлялися за нами з неба, що було майже таким самим темним, як покручене чорне верховіття дерев. Я зволікав якусь мить, поки очі призвичаювалися до цього похмурого передранішнього світу. Тіні потроху набирали обрисів і нарешті згуснули в Джеймса, Александра, Рен і Філіппу — усі вони стояли на пірсі, дивлячись у воду. За їхніми спинами я нічого не бачив, не видно було, на що саме вони витріщаються.
— Що там? — спитав я. — Агов, народе!
Александр єдиний озирнувся до мене. Він похитав головою — ледь помітно, наче надсилу.
— Що відбувається? — спитала Мередіт.
Нарешті в її голосі вчулася тривога.
Я проштовхався повз Джеймса й Рен, і Переді мною тепер був обшир озера з оповитими туманом берегами. Там, де поверхня води мала бути гладенькою, наче скло, дрібні брижі шелестіли навколо моторошної блідої постаті, що наполовину занурилась у воду. Річард погойдувався горілиць, з неприродно вивернутою шиєю і роззявленим ротом. Застигле обличчя здавалося грецькою маскою страждання. Навколо його голови розповзалася густа темна кров — ринула з понівечених кісток і плоті там, де колись були очниця й вилиця. Зараз вони тріснули й розбилися, наче яєчна шкаралупа.
Ми стояли на пірсі, заціпенілі й мовчазні, і під нами припинила обертатися Земля. Жахлива тиша пройняла шість наших теплих живих тіл і Річарда — оте незрушне, неживе щось, — забравши нас у спільний нездоланний полон. Аж тоді пролунав якийсь звук, ледь чутний стогін; Річард кволо простягнув до нас руку, і цілий світ раптом зірвався з місця. Рен затиснула долонями рота, придушуючи крик, а Джеймс схопив мене за руку.
— Боже
ДІЯ ТРЕТЯ
ПРОЛОГ
Ми з Колборном удвох виходимо на полуденне світло. День здається якимось первісним, доісторичним, і сліпуче сонце сяє за тонкою облямівкою хмар. Окулярів немає в жодного з нас, і зараз ми мружимося від світла, геть-чисто невдоволені новонароджені немовлята.
— Куди тепер? — питає він.
Іду моріжком, Колборн рушає слідом за мною. Він переважно мовчить, просто слухає. Час від часу його обличчя відгукується на щось, почуте від мене: він ледь зводить брови чи кутик вуст смикається. Він поставив кілька запитань, переважно уточнював якісь дрібнички, на кшталт «а коли саме це було?». Послідовність подій у моїй голові чітка, але пояснити її комусь — завдання нівроку, теоретично дуже просте, але насправді таке, що вимагає неабияких зусиль. Це чимось схоже на спробу скласти ланцюг із кісточок у доміно. Одна подія неминуче тягне за собою іншу.
Дорогою до лісу ми мовчимо. Дерева вищі, ніж я був запам’ятав, — мені вже не доводиться пригинатися, щоб маківкою не чіпляти гілки. Я замислююся про те, на скільки дерево виростає впродовж десяти років, тягнуся, щоб помацати кору, наче оцей вузлуватий стовбур — плече старого приятеля, з яким я мимохідь вітаюся. Але ні ж бо: у мене немає старих приятелів, за винятком Філіппи. Якої думки тепер про мене всі інші? Не знаю, я з ними ще не бачився.
З хащів виходимо на берег. Він зовсім не змінився. Біла рінь, що нагадує сіль, довжелезні вервечки бувалих у бувальцях лавок. Повітка, де колись на Гелловін Джеймс обливав мене бутафорською кров’ю, похилилася — це тепер така собі Пізанська вежа в мініатюрі.
Колборн ховає руки до кишень і дивиться на воду. Звідси ледь видно інший берег — тьмяну смугу між деревами та їхніми відображеннями в озерній гладіні. Вежа стирчить над лісом, наче якась казкова фортеця. Я відраховую три вікна збоку, щоб знайти те, що колись було навпроти мого ліжка, — вузьку чорну шпарину в сірій кам’яній стіні.
— Тієї ночі було зимно? — питає Колборн. — Щось я не пригадую.
— Так, доволі зимно... — я розмірковую, чи зберігся той просвіт у верховітті над садом, а чи гілки сплелися й сховали його. — Принаймні мені так здається. Ми всі тоді пили, а пиячили ми завжди надміру, так наче хтось саме цього від нас очікував. Культ надмірностей: алкоголь, наркотики, секс і кохання, гордість, заздрість і помста. Ні в чому не знали міри.
Колборн хитає головою.
— Щоп’ятниці в мене не виходить заснути — лежу й розмірковую, які ще дурості утне якийсь підпиткуватий хлопак і чому саме вранці мені доведеться давати раду.
— Вже не доведеться.
— Так, і справді. Тепер перейматимуся виключно через власних малих.
— Скільки їм?
— Чотирнадцять, — відповідає він якось так, начебто сам собі не йме віри. — Цієї осені йдуть до старшої школи.
— У них усе буде добре, — кажу йому я.
— Звідки ти знаєш?
— Бо в них кращі батьки, ніж були в нас.
Він усміхається, розмірковуючи, чи, бува, не знущаюся я. Відтак киває в бік Замку.
— Хочеш, підемо на південний берег?
— Поки що ні... — я сідаю на пісок і дивлюсь на нього знизу вгору. — Це довга історія. Вам іще багато чого не відомо.
— У мене цілий день попереду.
— Що, так і стовбичитимете аж до сутінків?
Він кривиться, але все ж таки опускається на пісок поруч зі мною; з озера дме вітерець.
— Отже, — каже він. — Скільки з того, що ти розповів мені про ту ніч, було правдою?
— Усе, — відповідаю я, — певною мірою.
Пауза.
— Ми що, знову гратимемо в цю гру?
— А я ж бо вважав був, що у в’язниці з тебе вибили цю дурню...
— Тільки завдяки цій дурні я там і вижив.
Упевнений, є одна річ, якої Колборн ніколи не збагне: мова потрібна мені, як їжа, для того, щоб жити, — лексеми, морфеми, фрагменти значень підживлюють мене розумінням того, що так, і справді на позначення всього цього існує якесь слово. Хтось і раніше це відчував.
— Чому ти просто не розповіси мені, що саме тоді сталося? Без оцієї вистави? Без цих своїх поетичних витребеньок?
— Для нас усе було виставою... — Легенька, не призначена для інших усмішка заскочує мене зненацька, і я опускаю очі, сподіваючись, що він не помітить. — Для нас усе було поетичним...
Колборн якийсь час мовчить, а тоді каже:
— Твоя взяла. Розповідай як заманеться.
Я дивлюся понад озером на верхівку Вежі. Якийсь великий птах — можливо, яструб — поволі, ліниво кружляє понад деревами — вишуканий чорний бумеранг на тлі сріблястого неба.
— Вечірка розпочалася близько одинадцятої. До першої години ночі ми всі налигалися, і Річард найдужче. Розбив склянку, перерахував зуби якомусь хлопу. Відбувалася якась огидна дурня, усе пішло шкереберть. А о другій я був нагорі, у ліжку з Мередіт.
Навіть не дивлячись на Колборна, я відчуваю, що він розглядає мій профіль, але не зводжу на співрозмовника очей.
— То це правда? — питає він, і я зітхаю, роздратований ноткою подиву в його голосі.
— А хіба мало було свідків?
— Двадцять налиганих ущент підлітків на вечірці, лиш один із яких і справді щось бачив...
— Ну, він же не сліпий.
— Отже, між вами таки щось було.
— Так, — кажу я. — Між нами таки щось було.
Не знаю, про що розповідати далі. Певна річ, Мередіт повністю підкорила мене. Вона, наче богиня Афродіта, вимагала всезагального захоплення й обожнювання. Але що то була за слабкість, яку вона раптом відчула до мене, дрібної ручної тваринки? Просто-таки незбагненна таємниця.
Поки я розповідаю про все Колборнові, у моєму животі звивається хробачком відчуття провини. Наші стосунки викликали особливу цікавість, але Мередіт відмовилася свідчити під час суду наді мною, уперто наполягаючи, що вона буцімто не пам’ятає нічого з того, про що всім аж так кортіло дізнатися. Декілька тижнів на неї полювала преса, і ця увага виявилася надмірною навіть для Мередіт. Коли мені винесли вирок, вона повернулася до своєї квартири на Мангеттені й десь із місяць сиділа там безвилазно. (Її брат, Калеб, потрапив до новин ще до того, як туди вскочила вона, коли зламав якомусь папараці щелепу портфелем. Після цього ті стерв’ятники втратили до них цікавість, а я почав ставитися до Калеба значно приязніше.)
Мередіт урешті-решт потрапила на телебачення — зараз вона грає головну роль у серіалі про юристів, в основу якого лягла трилогія про Генріха VI. У в’язниці серіал користувався неабиякою популярністю — не через те, що першоджерелом була шекспірівська хроніка, а завдяки тому, що багато екранного часу Мередіт вештається в обтислих пеньюарчиках, які щедро демонструють її принади. Вона приїжджала мене навідати — лиш один раз, — і, коли пішов поголос, що в мене з нею щось на кшталт роману, інші в’язні раптом почали неабияк мене поважати. Якщо на мене напосідалися, вимагаючи подробиць, я розповідав про те, що можна було самотужки знайти в інтернеті, а чи про те, що було цілком очевидним: вона й справді руда від природи, у неї маленька родимка на стегні й у сексі вона гаряча штучка. Про інтимніші речі я мовчав: про те, що кохалися ми ніжно й несамовито, про те, що, попри свою звичку лихословити, у ліжку вона хіба шепотіла мені на вухо: «Божечки, Олівере!..» — про те, що ми, можливо, навіть кохали одне одного — десь хвилину чи дві.