М. Рио – Ніби ми злодії (страница 34)

Колборну я розповідаю все лише в загальних рисах.

— Знаєш, вона ж тоді прийшла до мене вночі, — каже він, впираючись п’ятами в пісок. — Дзвонила у двері, поки ми не прокинулися, я відчинив — а вона стовбичить на порозі в цій своїй дурнуватій сукні, мерехтить, наче різдвяна ялинка... — він майже сміється. — Я вирішив, що все це мені сниться. Вона вдерлася до будинку, заявила, що їй треба зі мною поговорити, що зачекати це не може, що у вас там вечірка і лише зараз ви її не шукатимете.

— Коли це було?

— Того тижня, коли ми тебе заарештували. Здається, у п’ятницю.

— То от куди вона ходила... — Він кидає на мене погляд. І я знизую плечима. — Я її шукав.

Ми занурюємося в тишу — чи то майже в тишу, якщо не зважати на віддалене пташине цвірінькання, шамотіння вітру в глиці, шелест хвиль, що лоскочуть берег. Історія змінилася, ми обоє це відчуваємо. Усе відбувається так само, як десять років тому. Ми бачимо Річарда у воді й розуміємо, що тепер усе ніколи вже не стане таким, як було колись.

СЦЕНА ПЕРША

Річард потягнувся до нас — і цим остаточно зірвав світ з орбіти. Усе похилилося, рвонулося кудись уперед. Щойно промовивши ці три слова — «Він іще живий!», — Джеймс сторчголов помчав до краю пірса.

— Річарде! — проквилила Рен, звук вийшов якийсь придушений і мимовільний, наче кашель.

її кузен судомно бився у воді, яскраво-червона кров булькотіла в нього на губах, простягнута до нас рука хапала повітря.

— Джеймсе! — Александрів голос, різкий і відчайдушний, розрізав напівтемряву. — Олівере, тримай його!

Я, перечіпаючись об власні ноги, зірвався з місця, важко гупаючи по вологих дошках, охоплений незрозумілим страхом: а що, як Джеймс кинеться у воду і дозволить Річардові потягнути себе на дно?..

— Джеймсе! — мої пальці ковзнули по спині його куртки, ухопивши порожнечу. — Стривай!

Я ще раз навмання змахнув рукою і незграбно перехопив його за талію. Джеймс утратив рівновагу, хитнувся вперед, здивовано скрикнувши. Якоїсь жахливої миті вода рвонулася нам назустріч, але саме коли я зойкнув, вирішивши, що ми от просто зараз беркицьнемося в озеро, Джеймс долілиць повалився на пірс, а я гепнувся на нього зверху. Біль проштрикнув кістки, але я не зрушив із місця, сподіваючись, що моєї ваги буде достатньо, щоби втримати Джеймса.

Рен спробувала знову покликати Річарда, але зайшлася придушеним кашлем і затнулася.

— Він нас чує? — спитав Александр. — Боже милий, він що, нас чує?

Моя голова звисала над краєм пірса, у скронях стугоніла кров, очі були широко розплющені. Річард щось булькотів крізь густий кривавий слиз у роті. Його кінцівки були покручені, зігнуті, наче зламані пташині крила — геть-чисто пташеня, яке виштовхнули з гнізда, коли воно ще не здатне було полетіти. У пам’яті раптом виринув «Гамлет». «Ми не зважаємо на призвістки. Без божої волі й горобець не загине»⁶⁷.

— Він не помер! — Джеймс звивався там, піді мною. — Він не помер, пусти мене!

— Ні! — різко вигукнув Александр. — Стривайте...

Раптом я почув голос Філіппи — близько, ближче за Александрів.

— Олівере! — руки її лягли мені на плечі, вона потягнула мене геть від краю пірса. — Підводься, — наказала вона. — Забери його геть звідси.

— Джеймсе, ходімо!

Я потягнув його назад, ривком підвів на ноги. Джеймс якось кволо напружився у мене в руках, і я на мить злякався, що, можливо, зламав йому ребра. У нас за спинами стояла навколішки, тихенько квилячи, Рен, а біля неї скоцюрбилася

Мередіт. Її обличчя пополотніло — але па ньому була радше лють, ніж жах.

— Відпусти мене! — видихнув Джеймс, мляво штовхаючись. — Відпусти ме...

— Не відпустить, якщо ти збираєшся утнути якусь дурню, — промовив Александр. — Просто зачекай трохи...

— Не можна чекати, він же вмирає!

— І що ми зробимо, стрибнемо у воду й урятуємо його? Уся королівська кіннота й уся королівська рать? Заткайся і поміркуй, увімкни голову бодай на мить!

— Про що поміркувати? — спитав я, і досі тримаючи Джеймса, хоча й не розумів до пуття, нащо це роблю.

— Як це взагалі сталося? — спитав Александр, ні до кого не звертаючись.

— Ну, він упав... — відразу озвалася Філіппа. — Мабуть.

— Просто впав? — запитав я. — Піп, ти на обличчя його глянь!..

— Отже, він вдарився й розбив голову, — сказала Мередіт. — Зважаючи на те, скільки він видудлив, тебе що, і справді це дивує?

— Господи, Річарде... — повторила Рен, але тепер вона говорила обурено, сердито витираючи очі. — Річарде... дурню ти такий...

— Агов! Припини це! — Александр підхопив її і поставив на ноги. — Не тужіть за ним, Річард сам, хай йому трясця, винен...

— Ви всі здуріли? — видихнув Джеймс, дивлячись геть божевільними очима то на одного з нас, то на іншого. Він нарешті припинив пручатися, наче забув, що я його тримаю. — Ми маємо йому допомогти!

— Маємо? — Александр різко розвернувся й рвучко ступив до нас. — Тобто от просто-таки маємо? Серйозно?

— Александре, він ще живий!..

— Еге ж бо...

— Що ви..? — почав був я, але жоден з них мене, мабуть, не почув.

— Не можна отак просто стовбичити й сперечатися, як це сталося, треба щось робити... — заговорив Джеймс, але Александр його перепинив:

— Слухай, я знаю, у тебе патологічна потреба грати героя, але зараз зупинися на мить і запитай себе, чи не буде так краще для всіх.

Я із жахом дивився на нього.

— Що ти такс кажеш? — кволо пробурмотів Джеймс, наче знав відповідь наперед.

Александр стояв, притиснувши довгі руки до тулуба, його аж смикало від якоїсь шаленої внутрішньої напруги. Він озирнувся через плече на воду. Річард уже не бився, він лежав моторошно незрушно, наче вдаючи мертвого. Вода була гладенькою і темною, наче оксамит, якщо не зважати на легенькі брижі від Річардового дихання.

«Якщо це станеться тепер, то не станеться потім»[64].

— Я маю на увазі, давайте спочатку все добре обмізкуємо, а тоді вже діятимемо, — промовив Александр. На скронях у нього, попри вогку листопадову остуду, виблискував піт. — Я про те, що... ви що, уже геть забули, як він поводився впродовж цих останніх кількох тижнів? Як він нас мотлошив на сцені, так що ми тепер усі в синцях? Як він мало не втопив тебе на Гелловін? А вчора? — він озирнувся до мене. — Я про вас із Мередіт!

Груди мені проштрикнув гострий біль.

— Річард геть схибнувся. Ви просто не чули, як він горлав, що саме з вами зробить, коли до вас дістанеться. Якби він зараз не лежав у воді, то там, найімовірніше, лежав би ти, Олівере.

— Нам довелося відтягувати його, щоб він не ломився у двері, — промовила Філіппа. Я й забув, як близько вона стояла, поклавши руку мені на спину. Згадав про це аж тепер, коли Філіппа заговорила і я почув, як бринить її голос. — Він так жбурнув Александра в стіну, що той її мало власним тілом не виніс.

— Та я — то дурниці... а Рен? — спитав Александр, звертаючись до Джеймса, а не до Філіппи. — Ти ж там був, ти сам усе бачив.

— Що він накоїв? — спитала Мередіт, коли Джеймс не відповів. Рен щільно замружилася. — Що він з нею зробив?

— Вона намагалася зупинити його, коли він помчав геть, — заговорила Філіппа, притишивши голос, — майже пошепки, наче Річард міг почути. Наче вона боялася його розбудити. — Він просто жбурнув її через усе подвір’я. Міг їй усі кістки переламати.

— Що, гадаєш, це все отак-от просто завершиться? — спитав Александр, у його голосі бринів страх. — Ти що, справді віриш, що ми зараз витягнемо Річарда з води, він одужає і ми всі знову станемо друзями?

Відповіддю йому була хитка тиша. «Якщо це станеться те-пер, то не станеться потім».

Александр нервово запхав руку до кишені й витягнув недопалок цигарки. Припалив його запальничкою, прикриваючи вогонь складеною кошичком долонею, наче це був бозна-який скарб. Після першої затяжки він стенув плечима, а після другої його голос зазвучав тихіше, хай навіть не зовсім твердо.

— Можете не казати цього вголос, якщо не хочете. Але п’ять хвилин тому, коли ми думали, що він мертвий, що саме ви відчули?

Обличчя Філіппи було попелясто-білим, але геть позбавленим виразу. На щоках у Рен виблискували сріблясті доріжки сліз. Мередіт стояла виструнчившись, незворушна, наче статуя. Джеймс завмер між нею та мною, розтуливши губи в якомусь жалюгідному, дитячому страху. Довкола нас, наїжачившись, здіймалися чорні силуети дерев, моторошно рівні й незрушні, і тонкі хмари тягнулися молочним небом, наче дим. Світ уже не був темним; до нього прийшло холодне світло, воно лежало низько біля обрію, скрадалося нічийною землею між днем і ніччю. Я примусив себе глянути туди, вниз, на Річарда. Якщо він досі дихав, я цього не чув, але навіть зараз, у цій тиші, він лежав, вишкіривши закривавлені зуби. На кінчику язика в мене билося непозбувне бажання зізнатися в тому, що тієї фатальної миті, коли я вирішив, що він мертвий, єдине, що я насправді відчув, — це полегшення.

— Так, — промовила Мередіт. Чомусь здавалося, що вона зараз відповідає за нас усіх. Її тепла життєрадісність де й поділася; у зимній розважливості й спокої, з якими вона трималася, було щось, від чого мене аж сироти взяли. — І що ти пропонуєш? Що ми зараз маємо зробити?

Александр знизав плечима, і в цьому простому безглуздому жесті було щось моторошно доленосне.

— Нічого.

Доволі довго всі мовчали. Ніхто не заперечував. Мене вразило це мовчання, аж тоді я усвідомив раптом, що й сам не пустив ані пари з вуст.