М. Рио – Ніби ми злодії (страница 35)

Нарешті в мертвому повітрі забринів Джеймсів голос.

— Ми маємо йому допомогти. Мусимо.

— Чому, Джеймсе? — тихо, з докором спитала Мередіт, ніби він якимось чином її зрадив. — Ти ж як ніхто маєш це розуміти... Ми нічогісінько йому не винні.

Джеймс відвів очі — можливо, через зневагу, а може, й через сором, — і Мередіт звернула свій погляд Медузи Горгони на мене. Близькість минулої ночі в найдрібніших подробицях підступилася крадькома й полонила мій розум: вологі губи на моїй шкірі, огидні відбитки Річардових пальців на її тілі... І хтозна, що з цього було переконливішим. Я важко сковтнув клубок у горлі.

«Якщо не станеться тепер, станеться колись»[65].

Александр вагався, він ладен був утрутитися, але промовчав, коли я зрушив із місця, переступив з ноги на ногу та став між Джеймсом і ними всіма. Джеймс здригнувся від того, як важко лежали мої руки в нього на плечах.

— Ніхто ж не бере з собою того, що кидає тут, то чому б не покинути його раніше? Що буде, те й буде[66], — промовив я.

Джеймс дивився на мене з просто нестерпним сумнівом, ніби я був незнайомцем, чужою людиною, яку він навіть не впізнавав. Я притягнув його трохи ближче до себе, намагаючись якось пояснити йому: я просто хочу, щоб він і всі решта були цілі й неушкоджені, щоби більше не боялися... прагну цього дужче, ніж зберегти Річардові життя, і тепер ці два прагнення взаємовиключні.

— Джеймсе, будь ласка. Хай собі...

Він іще мить витріщався на мене, а тоді знову опустив голову.

— Рен? — гукнув він, ледь озирнувшись — так, щоби бачити її хіба краєм ока.

Вона здавалася неймовірно юною; зіщулилася між Мередіт та Ллександром, міцно обхопивши себе руками за талію, наче їй просто несила було їх розтиснути. Але з цих зимних карих очей ніби десь поділася вся колишня лагідність, наче Рен її виплакала. І тепер вона не відповіла вголос, навіть не розтулила губи — просто повільно кивнула.

Так.

Якийсь звук, схожий на болісний сміх, зірвався з Джейм-сових губ.

— Тоді гаразд, — промовив він. — Хай помре.

Полегшення, цей мерзенний наркотик, знову ринуло по моїх венах — спочатку гостре й прозоре, а наступної миті все в мені наче затерпло. Я почув, як видихнув хтось із присутніх, — можливо, Філіппа, — і зрозумів, що це відчуття охопило не лише мене. Обурення, яке мали б зараз відчувати, ми тихо приспали, придушили, наче облудний поговір, не давши йому нагоди бути почутим. Хай там що ми зробили б — чи то пак не зробили б, — нам здавалося, що, оскільки ми діяли всі разом, то особисті гріхи можна в якийсь спосіб відпустити. Співучасть — найкраща розрада.

Александр хотів щось сказати, але вологий хлюпіт змусив нас озирнутися до озера. Річардова голова перекотилася набік, вона опустилася вже так низько, що вода булькотіла біля його носа й рота. Навколо Річардового обличчя розповзалася темна криваво-червона пляма. Усе його тіло напружилося, закам’яніло, м’язи на шиї і руках були випнуті, як сталеві троси, хоча, здавалося, він не в змозі був поворухнутися. Ми дивилися на Річарда, застиглі, наче паралізовані. Пролунав якийсь віддалений стогін, звук, що бився десь у Річарда всередині, не годний знайти виходу. Його тілом пройшла остання судома, долоня, яка досі намарно тягнулася на звук наших голосів, раптом розкрилася, як квітка. Пальці розпружилися, тоді знову стиснулися, увіп’ялися в долоню. А тоді все стихло.

Нарешті Александр опустив плечі, і весь дим, який він утримував у легенях, ринув назовні.

— Так, — звернувся він до нас, раптом ставши таким самим спокійним і тихим, як озеро за його спиною. — І що тепер?

Запитання було настільки безглуздим, і вимовив він його таким недолуго-буденним тоном, що мені довелося зціпити зуби, щоби придушити істеричний сміх. Мої однокурсники заворушилися, заходилися ззиратися, розвернувшись спиною до води. їхні обличчя були спокійні, невиразні; паніка, що проймала всіх ще хвилину тому, де й поділася. Тепер не було жодного сенсу метушитися. Жодного сенсу квапитися. Я не міг не розмірковувати над тим, чи в мене самого обличчя зараз таке саме невиразне. Можливо, я виявився все ж таки кращим актором, ніж завжди вважав, і ніхто з них не запідозрив, що моєму горлі зараз б’ється якийсь збочений мовчазний сміх?

ФІЛІППА: Нам треба вирішити, що ми казатимемо поліції. Як саме пояснюватимемо, що сталося.

АЛЕКСАНДР: З ним? Та хтозна. Мені невтямки навіть, де я сам до півночі був.

МЕРЕДІТ: Так казати не можна. У нас тут мертве тіло, а тобі невтямки, де ти був?..

Я: Боже, ну це ж не хтось із нас зробив...

ФІЛІППА: Ні, певно, що ні...

Я: Він напився. Налигався як чіп і подався світ за очі до лісу.

РЕН: Вони захочуть знати, чому ніхто з нас за ним не пішов.

АЛЕКСАНДР: Може, тому що він — довбаний психопат, який не гребував розпускати руки й навіть жбурнув тебе через усе подвір’я?

МЕРЕДІТ: Ти ідіот, чи що? Їй не можна таке казати, це схоже на мотив.

ДЖЕЙМС: Тоді тобі теж краще не казати, де ти була.

Він говорив так тихо, що я заледве його почув. Джеймс дивився на Мередіт, його погляд був невиразний, а обличчя — біле й застигле, наче гіпсова маска.

— Вибач, — сказала вона, — а який у мене мотив убити свого хлопця?

— Ну, от у мене, наприклад, з усіх подій цієї ночі в голові відклалося те, що твій хлопець привселюдно назвав тебе хвойдою, а ти, щоб йому помститися, помчала нагору трахатися з Олівером. Чи я щось пропустив?

Він дивився тепер не на Мередіт, а на мене, і я знову відчув той самий більу грудях, наче Джеймс ухопив невидимий кинджал і прокрутив його в мене між ребер.

— Слухай, він має рацію, — промовила Філіппа, перш ніж Мередіт устигла заперечити. — Ми не знаємо, що саме сталося з Річардом, але немає жодного сенсу все ще дужче ускладнювати. Менше скажемо — швидше відкараскаємося.

— Гаразд, але бійку в кухні не приховаєш, її пів академії бачило... — озвався Александр, а потім тицьнув у наш із Мередіт бік. — А ще хтось заскочив цих двох недоумків, коли вони зажималися на сходах...

— Той хтось був п’яний, — відрубала Мередіт. — Ще п’яніший за тебе, а тобі самому невтямки, де ти був.

Їх перебила Філіппа.

— Ми всі багато пили, тому, якщо не бажатимете відповідати на якесь запитання, просто кажіть, що не пам’ятаєте.

— А все інше? — спитав Джеймс.

— Ти про що? — скинулася Рен. — Яке ще «все інше»?

— Ти знаєш, про що я. Про те, що було до.

Філіппа, як завжди, збагнула найшвидше.

— Жодного слова про Гелловін, — сказала вона. — Ані про нього, ані про сцену вбивства Цезаря, ані про все інше.

— То що, — спитав Александр, — це виходить, що аж до вчорашнього вечора все типу було чудово?

Обличчя Філіппи було геть невиразним, і я раптом уявив, як вона сидить навпроти якогось поліціянта-новачка — спина виструнчена, коліна зсунуті, — готова відповісти на будь-яке запитання, що їй поставлять.

— Саме так, — кивнула вона. — Аж до вчора все було чудово.

Рен пошурхала носаком черевичка по пірсу, дивлячись кудись убік, щоб не зустрітися поглядом ні з ким із нас.

— А сьогодні вранці? — спитала вона кволо.

— Тут ніхто не буває, окрім нас сімох, — озвався Александр. — Отже, скажемо, що ми просто його знайшли.

— А що ми буцімто робили до того? — спитав я.

— Спали, — відповіла Мередіт. — Ще навіть не розвиднілося.

Але саме коли вона це промовила, між деревами розлупився дзвінкий пташиний спів, і ми зрозуміли: часу обмаль. Я глянув у кінець пірса, туди, де у воді незрушно лежав Річард. Я й досі не міг викинути з голови отого нещасного гамлетівського горобця. «Головне — бути готовим»[67].

Александр сказав приблизно те саме, але висловився значно простіше:

— Котра зараз година? І... чи він точно... теє? Ми цього певні?

— Ні, — відповіла Філіппа. — Але, перш ніж викликати поліцію, треба пересвідчитися.

Знову запала тиша, і вона була достатньо довгою, щоб страх, про який ми на мить забули, знову нагадав про себе.

— Я все зроблю, — сказала Мередіт.

Вона розчепіреними пальцями провела по волоссю, а тоді опустила руки. Я тисячі разів бачив, як вона це робить — прибирає волосся з обличчя, збирається на силі й ступає у світло софітів. Але спостерігати, як Мередіт зникає в крижаній воді, — то було для мене занадто.

— Ні. Усе зроблю я.

Вони подивилися на мене, як на божевільного. Усі, крім Мередіт. Її обличчям промайнуло щось схоже на розпачливу вдячність — так стрімко, що я заледве помітив цей вираз.

— Гаразд, — сказала вона. — Іди.

Я кивнув, радше собі самому, ніж звертаючись до інших. Коли заговорив, думав я лише про неї, а не про те, що саме мені доведеться замість неї зробити. Решта розступилися, відкривши для мене вузький прохід до кінця пірса. Я кілька секунд стояв незрушно, мовчки, аж тоді ступив уперед. Три повільні кроки — і всі наші лишилися в мене за спиною. Я повагався, нахилився, щоб роззутися. Ще три кроки. Я роз-стібнув блискавку на куртці, скинув куртку на пірс, стягнув футболку. Холодне повітря опалило мою оголену шкіру, по

голові, по спині, по руках і ногах залоскотали сироти, кожна волосинка на тілі стала сторч. Ще три кроки.

Озеро ніколи не здавалося таким величезним, таким темним і глибоким. Річард уже майже пішов під воду, наче статуя, що впала з п’єдесталу, над поверхнею виднілися хіба якісь схожі на мармурові фрагменти — три напівзігнуті пальці, вигин ключиці, чуттєва лінія горла. Страждання, вирізьблене в камені. Шкіру його вкривала тонка ясно-червона плівка, надто яскрава, надто кричуща для цього царства туманно-сірого й вічнозеленого. Страх нещадно увіп’явся мені в серце, здушив його в маленький твердий клубок, наче вишневу кісточку.