М. Рио – Ніби ми злодії (страница 37)
Точніше кажучи, я не знав, що з цього приводу розповіла Мередіт.
— Інші стверджували, що Алан приділяв їй трохи більше уваги, ніж Річард вважав припустимим, — зауважив Колборн.
— Можливо. Я не знаю. Річард був п’яний — ну, тобто геть налиганий. І бешкетував. Верз усіляку гидоту. Мередіт засмутилася й пішла нагору, щоби побути на самоті. Я пішов слідом за нею, просто хотів пересвідчитися, що з нею все гаразд. Ми трохи поговорили з нею в кімнаті... — з пам’яті зринули кілька яскравих кадрів: пасма темно-рудого волосся, що липло до помади на вустах, шовковисті чорні лінії підводки на повіках, бретелька сукні, що зісковзує з плеча. — Ми розмовляли в її кімнаті, а тоді Річард і собі піднявся нагору та почав гамселити у двері... — додав я, мабуть, занадто квапливо, сподіваючись, що Колборн не помітить, як маковіють у мене обличчя й шия. — Вона не хотіла з ним розмовляти, так йому й сказала, просто крізь двері, ми боялися їх відімкнути... Л тоді він нарешті пішов.
— О котрій це було?
— Боже, точно не пам’ятаю... Уже було пізно. Мабуть, десь о пів на другу...
— Коли Річард пішов, ви знали, куди саме він подався?
— Ні, — сказав я, відчуваючи, що дихати стає трохи легше. Ще дещиця правди. — Ми якийсь час іще залишалися в кімнаті.
— І коли саме ви з неї вийшли?
— Усі вже розійшлися. Я пішов нагору й ліг. Джеймс уже був у ліжку, але ще не спав. — Я спробував уявити, як він перекочується на бік, щоб пошепки потеревенити зі мною через усю кімнату. Але натомість бачив тільки тьмяне жовте світло у ванній, пару й струмені гарячої води, які спотворювали Джеймсові риси в дзеркалі. — Він мені сказав, що Річард подався до лісу з пляшкою скотчу.
— І ви більше нічого про нього не чули?
— Аж доки Александр його не знайшов? — призма споминів минулої ночі розкололася, мене оповила ранкова остуда. Я наче відчував воду — на власній шкірі, на волоссі, попід нігтями. — Ні, не чув.
— Гаразд, — промовив Колборн. Його голос звучав м’яко, так розмовляють із наляканими кіньми й божевільними. — Вибачте, що питаю, але мені потрібно, щоб ви розповіли, що побачили сьогодні вранці.
Картинка й досі стояла в мене перед очима. Річард, на межі життя й смерті, закривавлений, жадібно хапає повітря, а ми всі просто дивимося, чекаючи, поки впаде завіса.
— Я побачив Річарда, — відповів я. Не мерця в повному сенсі цього слова, але й не людину, яка спроможна самотужки триматися на воді. — Він наче завис там, посередині озера. Весь понівечений, потрощений, кінцівки якось неприродно вивернуті...
— І ви... — Колборн кашлянув, прочищаючи горло. — Ви спустилися у воду..
Він уперше ніби якось завагався.
— Так.
Я щільніше загорнувся в ковдру, наче вона могла мене вкрити, захистити від відчуття, що довкола мене змикається крижана вода. Сидячи в сухому теплому Голіншедовому кабінеті, я розумів, що ніколи цього не забуду: як стиснулися легені, так швидко, що мені здалося, ніби вони от-от вибухнуть, як я хапав повітря радше від шоку, ніж прагнучи кисню. Річардове обличчя, аж надто близько, біле, наче кістка. Кислуватий металічний сморід крові. Та божевільна тяга розсміятися раптом повернулася, нестримна, наче нудота, — на якусь болісну мить мені здалося, що мене зараз виверне на килим просто Колборнові під ноги. Я знову важко сковтнув, заганяючи каламуть назад. Сам Колборн зважив цей напад проявом емоцій і тактовно чекав, поки я опаную себе.
Нарешті я спромігся заговорити.
— Хтось же мав це зробити...
— І він був мертвим?
Я міг би розповісти йому, як воно було: як я потягнувся до Річардової шиї і виявив, що тіло холодне, що жилка, яка колись пульсувала люттю, нарешті вгамувалася. Натомість я сказав лише:
— Так.
Колборн дивився на мене холодним поглядом, зумисно невиразним, наче у гравця в покер. Перш ніж я замислився над тим, що саме він намагається від мене в такий спосіб приховати, детектив кліпнув і відкинувся на спинку стільця.
— Так, це, мабуть, було важко. Співчуваю.
Я кивнув, не впевнений, чи треба зараз йому подякувати, а чи йому за роботою належить висловлювати співчуття.
— Ще одне запитання, якщо дозволите.
— Так, якщо це треба, то слухаю вас.
— Розкажіть мені про останні тижні, — сказав він недбало, наче просив про щось цілком природне. — Ви всі перебували у стресі, і Річард, мабуть, потерпав від нього найдужче. Чи не помітили ви в його поведінці чогось дивного?
І знову мозаїка спогадів склалася, як вітражна шиба, зі скалок кольору та світла. Біле мерехтіння місяця на поверхні води в Гелловін, сині сліди на Джеймсових руках, яскрава стигло-червона цівка, що виповзає з-під шовкового рукава Мередіт. Усе в мене всередині, ще мить тому зав’язане вузлом, зведене судомою, несподівано розтиснулося. Пульс уповільнився.
— Ні, — відповів я. У моїй голові тихо лунали слова Філіппи. — Аж до вчора все було чудово.
Колборн дивився на мене пильно, зацікавлено.
— Гадаю, наразі це все, — промовив він після паузи, що здалася мені якоюсь аж надто довгою. — Я залишу вам свої контакти. Якщо щось спаде на думку, будь ласка, без вагань повідомте мені.
— Певна річ, — сказав я. — Так і зроблю.
Але, певна річ, не зробив. Лж доки не минуло десять років.
СЦЕНА ТРЕТЯ
На п’ятому поверсі Деллекер-Холлу були таємні апартаменти — вони призначалися для найшанованіших гостей закладу. У цьому химерному помешканні було три спальні, ванна кімната й велика спільна вітальня з каміном, елегантним вікторіанським гарнітуром і кабінетним роялем. Тут,
у Голсворт-Гаусі (таку назву апартаменти отримали на честь заможних родичів дружини Леопольда Деллекера), керівництво факультету вирішило сховати тих шістьох четвертокурсників, що залишилися, поки на південному березі озера юрмилися поліціянти.
Того вечора декана Голіншеда викликали на термінові збори до музичної зали, але він вирішив, що наша присутність на них не потрібна. Декан пояснив, що не хотів піддавати нас чи інших студентів спокусі пліткувати. Отже, поки вся академія чотирма поверхами нижче сиділа в приголомшеному мовчанні, Рен, Філіппу, Джеймса, Ллександра, Мередіт і мене ув’язнили біля каміна в Голсворт-Гаусі. Фредерікові та Ґвендолін не хотілося залишати нас повністю на самоті, тому за дверима, що відокремлювали апартаменти від решти п’ятого поверху, поставили вартову, одну з медсестер медпункту. Вона сиділа, шморгаючи в паперову серветку, і знехочу розв’язувала кросворд.
Я щосили нашорошував вуха, дослухаючись до задушливої тиші й несподівано гостро усвідомлюючи, що всі студенти академії зараз зібралися там, унизу, без нас. Вигнання виявилося просто нестерпним. У ньому відчувалося щось схоже на дамоклів меч, якийсь відтермінований осуд, страх, що нам винесуть вирок присяжні з числа наших товаришів.
Александра, схоже, проймала та сама тривога.
— Як гадаєте, усім іншим розкажуть, що ми тут нагорі? — спитав він, так зосереджено втупившись у килим, наче в нього раптово з’явився рентгенівський зір, який давав змогу побачити, що відбувається там, унизу.
— Сумніваюся, — озвалася Філіппа. — Сюди достеменно нікого не пустять...
Пообіч її вуст залягли темні глибокі зморшки, вона ніби постарішала на десять років за ту саму кількість годин. Інші мовчали, марно дослухаючись до звуків, що долинали знизу. Джеймс сидів, міцно стиснувши коліна й обхопивши себе руками за плечі, наче геть задубів. Рен, яка влаштувалася у кріслі, здавалася принишклою і млявою, її руки й ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, ніби в покинутої напризволяще ляльки. Мередіт сиділа неподалік від неї на канапі, схрестивши ноги й стиснувши кулаки; від напруження вишукані обриси її тіла виглядали жорсткими й незграбними.
— Як гадаєте, що буде з «Цезарем»? — спитав Александр, коли йому стало остаточно несила терпіти тишу.
— Скасують, — озвалася Філіппа. — Знайти когось йому на заміну було би просто непристойно.
— Тобто на те, що «шоу має тривати», у цьому випадку начхати, так?
Я спробував — на одну жалюгідну мить — уявити, що хтось, будь-хто, перебере на себе Річардову роль. Із глибини пам’яті луною озвалися колишні погрози Ґвендолін змусити мене вивчити його репліки й замінити Річарда. Сама думка про це тепер спонукала мене зіщулитися, викликала опір.
— Але ж направду... — сказав я, злякавшись, що зірвуся на крик, якщо негайно не опаную свій голос. — Ви що, дійсно хотіли б повернутися на сцену без нього?
Хтось похитав головою; усі мовчали. Аж тут...
— Слухайте, це тільки мені здається... — почав Александр, — ...чи у всіх сьогодні найдовший день у житті?
— Ну... — озвався Джеймс, — ...у Річарда — точно ні.
Александр із роззявленим ротом витріщився на нього широко розплющеними очима.
— Джеймсе, — промовила Мередіт, — якого дідька?
Філіппа з присвистом видихнула, помасажувала чоло.