М. Рио – Ніби ми злодії (страница 38)
— Не варто, — сказала вона, а тоді підняла очі й обвела нас поглядом. — Не варто одне з одним сваритися й гиркатися. Не через це...
Александр зайшовся кволим безрадісним сміхом, який мені зовсім не сподобався.
Александр зіп’явся на ноги, покрутився на місці, рухаючись швидко й нервово, як завжди, коли його щось засмучувало. Відтак заходився тинятися кімнатою безцільним зигзагом. Узяв кілька випадкових нот на роялі, тоді почав розчахувати дверцята шаф і порпатися на книжкових полицях.
— Що це ти робиш? — спитала Мередіт.
— Пійло шукаю, — озвався він. — Має ж тут бути якась ничка. Останнім у цій кімнаті зупинявся той хлоп, що написав книгу про Ніцше. Власною дупою закладаюся, що він алконавт.
— Як тобі взагалі може зараз кортіти хильнути? — спитав я. — У мене після вчорашнього й досі алкоголь аж у вухах хлюпає.
— Так отож... Клин клином вибивають... Ось! — він виринув із надр шафи в глибині кімнати, тримаючи в руці пляшку чогось бурштинового. — Хто буде бренді?
— Давай, — сказала Філіппа. — Може, попустить трохи.
Александр знову занурився з головою в шафу, звідти дзенькнули келихи.
— Хтось іще?
Рен промовчала, але, на мій подив, Джеймс і Мередіт одночасно промовили:
— Так, будь ласка.
Александр повернувся з пляшкою в одній руці й кособокою пірамідкою з чотирьох келихів у іншій. Він хлюпнув собі стільки бренді, що вистачило би спалити Холл на попіл, потім передав пляшку Філіппі.
— Не знаю, скільки тобі, — сказав він. — Особисто я планую так налигатися, щоб заснути.
— Не впевнений, що взагалі ще засну, — озвався я.
Понівечене Річардове обличчя — яскраве, наче карнавальна маска, — вигулькувало перед очима щоразу, як я їх заплющував.
Джеймс, який дивився у вогонь і гриз ніготь, виголосив:
— Де спатимемо? — спитала Мередіт, не зважаючи на нього. — Кімнат лише три.
— Власне, ми з Рен можемо лягти в одній, — відповіла Філіппа, скоса глянувши на неї. Мередіт вдала, буцімто не чує.
— Хто до мене? — спитав Александр. Якусь мить чекав на відповідь, але так її й не отримав. — Та не зголошуйтеся всі відразу, ви що?
— Залишуся тут, — промовив я. — Мені однаково.
— Котра зараз? — поцікавилася Мередіт.
Вона зі страдницьким виразом обличчя піднесла склянку до губ, наче цей простий рух виявився для неї неймовірно важким завданням.
Філіппа примружилася, вдивляючисьу прямокутний бронзовий годинник на столику, що стояв біля неї.
— Чверть на десяту.
— Всього лише? — здивувався я. — А таке враження, наче вже за північ...
— Враження таке, що в нас нині Судний день... — Александр зробив величезний ковток бренді, скреготнув зубами, проковтнув напій і знову потягнувся по пляшку. Наповнив склянку майже по вінця, зіп’явся на ноги, міцно стиснувши її в руці. — Я пішов спати, — виголосив він. — Якщо хтось вирішить, що йому не до снаги ночувати у вітальні... то всі в курсі: мені байдуже, з ким. Добраніч.
Він вийшов із кімнати, наостанок якось коротко, дерев’яно нам вклонившись. Я провів його поглядом і зіперся головою на руку, не дивуючись тому, наскільки вона важка. Виснаження кволо струміло венами, притлумлюючи всі інші відчуття. У тому вогкому досвітньому напівпотемку, дивлячись на те, як помирає Річард, я відчував радше полегшення, ніж розпач. Зараз, коли знову споночіло, — після всього, що ми зробили й сказали протягом тих довгих гіпнотичних годин, які тепер відділяли нас від ранку, — я почувався надто втомленим для смутку чи жалощів. Можливо, їх не було, тому що я й досі не міг повірити. Я був майже готовий до того, що от зараз Річард із гуркотом розчахне двері, витираючи бутафорську кров з обличчя, і зайдеться жорстоким реготом — мовляв, незлецьки я вас ошукав!
Філіппа допила бренді. Звук, із яким вона поставила келих на стіл, змусив мене підвести очі.
— Я теж піду, — промовила вона, спинаючись на ноги. — Хочу якийсь час просто полежати, хай навіть заснути не вдасться. Рен? Чому б тобі теж не лягти?
Рен ще кілька секунд не рухалася, відтак наче ожила, встала з крісла. Очі її були тьмяними, погляд — розфокусованим. Вона прийняла простягнуту руку Філіппи і слухняно рушила за тою.
— Ти спатимеш тут? — спитала Мередіт, коли вони пішли.
Вона зверталася до мене, ніби Джеймса поруч не було. Він не відреагував, узагалі ніяк не дав знати, що її чує.
Я кивнув:
— Третя спальня твоя.
Вона випросталася — повільно, обережно, наче в неї нило все тіло.
— Ідеш спати? — спитав я.
— Так, — кивнула вона. — І сподіваюся не прокинутися.
Мене ніби голкою пройняв перший проштрик справжнього смутку, але ніякого стосунку до Річарда він не мав — узагалі ніякого. Я хотів щось сказати, але не годен був дібрати доречного слова, тому так і сидів на канапі мовчки, незрушно, аж поки Мередіт не вийшла з кімнати. Келих бренді залишився наполовину недопитим. Коли за нею зачинилися двері, я видихнув, осів на подушки й провів руками по обличчю.
— Вона це несерйозно, — промовив Джеймс.
Я насупився, не прибираючи долонь від обличчя.
— Це ти мене зараз заспокоїти намагаєшся чи ушпигнути?
— Я нічого такого не намагаюся зробити, — озвався він. — Не гнівайся на мене, Олівере. Я зараз цього не витримаю.
Я видихнув і нарешті відсунув долоні.
— Вибач. Я не гніваюся. Я просто... не знаю. Спустошений якийсь.
— Нам треба поспати.
— Що ж, можемо спробувати.
Ми лягли — я на одну канапу, Джеймс на іншу, навіть не шукаючи ковдр і нормальних подушок. Я підсунув під голову якийсь декоративний валик і накинув на ноги плед. Джеймс на іншій канапі зробив те саме — відволікся хіба, щоб допити свій бренді й залишок із келиха Мередіт. Коли він обла-штувався, я вимкнув лампу, яка стояла позаду мене на столі, але кімнату й досі підсвічувало полум’я каміна. Воно потроху згасало, перетворюючись на дрібні жовтогарячі пуп’янки, що мерехтіли між дровинами.
Я дивився на дерево, яке чорніло, кришилося й розсипалося, і в мене стискалися легені, відмовляючись всотувати достатню кількість повітря. Як швидко, як раптово геть усе пішло шкереберть. Коли це почалося? Точно не з нас із Мередіт, сказав я собі; усе почалося за кілька місяців до того. З «Цезаря»? З «Макбета»? Точку відліку визначити було просто неможливо. Я зіщулився, не в змозі позбутися відчуття, що величезний невидимий тягар тисне на мене, геть-чисто кам’яна брила. (То був велетенський демон на ймення Провина, який уже підкрався до мене. Тоді я ще не був із ним знайомий, але впродовж наступних місяців він забиратиметься мені на груди щоночі й сидітиме, вишкірившись просто в обличчя, — мерзенна нічна почвара, що ніби зійшла з картини Фюзелі[72]
Вогонь прогорів до жарин, світло повільно полишало кімнату, витікаючи крізь шпарини. Від нестачі кисню в мене запаморочилося в голові, я почав відключатися, і це більше скидалося на задуху, ніж на засинання.
До життя мене повернув чийсь шепіт:
— Олівере!
Я сів і закліпав у темряві, вдивляючись туди, де лежав Джеймс, але це говорив не він.
— Олівере, агов!
У чорному проваллі дверного прорізу блідою тінню виринула Мередіт. Голова її, наче квітковий бутон, набубнявілий після зливи, прихилилася до одвірка, і на якусь химерну мить я замислився, скільки ж важать її локони, чи відчуває вона їх, коли ті звиваються за спиною.
Я виліз із-під ковдри й прокрався кімнатою, нишком кинувши ще один швидкий погляд на Джеймса. Той лежав горілиць, але голову відвернув убік, так що я бачив хіба його потилицю. Незрозуміло було, чи то він міцно спить, чи старанно намагається вдати, буцімто спить.
— Що сталося? — прошепотів я, опинившись поруч із Мередіт.
— Не можу заснути.
Моя рука смикнулася до неї, але надто далеко не сягнула.
— Паскудний був день, — ніяково пробурмотів я.
Вона видихнула й мляво кивнула.
— Може, зайдеш до мене?
Я відсунувся, мимоволі пригадався той вечір у гримувальні, коли я так само відсахнувся від неї. Мередіт могла спокусити будь-кого, але Долю спокушати все ж було не варто. Одного з нашої компанії ми вже втратили.