М. Рио – Ніби ми злодії (страница 39)
— Мередіт, — заговорив я, — помер твій хлопець. Він
— Знаю, — озвалася вона. — Але я не про це.
Очі в неї були скляні, ані тіні каяття в погляді.
Шпичак смутку встромився ще глибше, зачепивши за живе. Оце добре мене привчили, що їй не можна довіряти... Хто саме привчив? Річард? Ґвендолін? Я знову озирнувся через плече на Джеймса — але побачив хіба копицю волосся, яка стирчала з-за бильця канапи.
Я вирішив, що врешті-решт байдуже, де саме я спатиму. Після ранкових подій ніщо вже не мало особливого значення. Душі двоє з нас — якщо не всі шестеро — усе одно вже занапастили.
— Гаразд, — промовив я.
Відповіддю мені був лише один короткий кивок, а тоді Мередіт повернулася до спальні. Я пішов за нею, зачинивши за собою двері. Ковдри на ліжку вже були сколочені, збиті на купу й пожужмлені. Я влігся на постіль просто в джинсах. Спатиму в одязі. Ми обоє спатимемо. Просто спатимемо.
Ми не торкнулися одне до одного, ми навіть не розмовляли. Вона забралася в ліжко поруч зі мною і лягла на бік, вмостивши руку під подушку. Спостерігала за тим, як я облаштовуюся, як трохи вище підтягаю свою подушку. Коли я нарешті припинив вовтузитися, вона заплющила очі — але до того кілька сльозинок таки прослизнуло поміж віями. Я намагався не звертати уваги на те, як Мередіт тремтить на іншому боці матраца, але це скидалося на цокання годинника з камінної полиці в Замку — ледь відчутний безугавний трем, не зважати на який було просто неможливо. Минула, мабуть, чи не година, коли я нарешті здійняв руку, не дивлячись на Мередіт. Вона підсунулася ближче, тицьнулася головою мені в груди. Я обійняв її за плечі.
Я пригладив локони, що лоскотали їй спину.
— Так, — промовив я. — Так, я знаю.
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
Усе скасували. І решту вистав «Цезаря», і всі наші звичайні заняття — аж до Дня подяки. Ми двічі пили з Фредеріком чай у Голсворт-Гаусі, один раз до нас на вечерю прийшла Ґвендолін, але впродовж тих двох днів перед канікулами ніхто більше нас не навідував. У вівторок ми повернулися до Замку, щоб зібрати речі. Річардова смерть була офіційно визнана нещасним випадком, але це одкровення — дивина та й годі! — майже не зарадило тому неспокою, що нас поймав. Того вечора ми мали відвідати поминальну відправу, де побачимо інших студентів — і самі потрапимо їм на очі! —уперше опісля тієї суботньої ночі.
Замок порожнював, але щось у лісі довкола змінилося. Повітря просякло стороннім запахом, смородом реактивів і якогось обладнання, гуми й пластику — рештками запахів десятків невидимих чужинців. Сходи до пірса перегородили навхрест ядучо-жовтою попереджувальною стрічкою. Піднявшись до Вежі, я витяг з-під ліжка валізу й заходився бездумно напихати до неї свої речі, вкидаючи сорочки та штани просто на розокремлені черевики, шкарпетки й згорнуті шалики. Я вперше їхав додому на День подяки. Зазвичай ми з Фі-ліппою і Александром залишалися в кампусі, але тепер декан Голіншед повідомив, що академію вперше за двадцять років зачинять на свята.
Крученими сходами я стягнув валізу на другий поверх — лаючись і хекаючи, бо коліщатка наїжджали мені на ноги, а руку забив об перила. До бібліотеки я дістався геть упрілий і роздратований. Інші вже поїхали — усі, крім Філіппи, яка самотою стояла біля каміна з довгою мідяною коцюбою в руці, кінець якої вона спрямувала в підлогу, наче вістря меча. Вона підвела очі, коли я з гуркотом вдерся до зали й гепнувся у крісло — зумисно обминувши найближче, яке чомусь досі вважав Річардовою власністю.
— Вогонь що, увесь цей час горів? — спитав я.
— Ні, — озвалася Філіппа, здіймаючи коцюбу, щоби поворушити два благенькі оцупки в каміні. — Це я його розпалила.
— Навіщо?
— Не знаю. Просто здавалося, ніби щось не так.
— Усе не так, — промовив я.
Вона неуважно кивнула.
— Ти поїдеш із нами до аеропорту?
— Так, — відповіла вона.
Каміло запропонував підкинути четвертокурсників до аеропорту «О'Гара». Звідти Мередіт полетить до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, а Джеймс — до Сан-Франциско. Рен мали забрати тітка й дядько, з якими вона згодом полетить до Лондона. (Вони приїхали напередодні, і Голіншед винайняв їм номер в єдиному пристойному готелі Броудвотера, оскільки Голсворт-Гаус був зайнятий.) На мене чекав Огайо. Філіппа, якщо на неї тиснули, вимагаючи відповіді, зазвичай казала, що вона з Чикаго, але я не знав, чи є в неї там якась рідня.
— А потім? — спитав я, намарно намагаючись говорити якомога недбаліше.
Вона не відповіла, просто дивилась у вогонь, і очі її ховалися за відбитком полум’я у скельцях окулярів.
— Піп, слово честі, я не намагаюся пхати носа в чужі справи.
Вона знову тицьнула вугілля коцюбою. Вийшло трохи роздратовано.
— То й не пхай.
Я посовався у кріслі. Те, що я хотів їй сказати, незрозуміло чому здавалося дуже важливим.
— Слухай, ти ж знаєш, що можеш поїхати до мене, якщо захочеш, правда? — випалив я нарешті. — Я не маю на увазі, що ти повинна це зробити, я тебе не примушую, просто... Якщо тобі
Філіппа обернулася, і я з полегшенням зрозумів, що вона не супиться. Натомість вона дивилася на мене якось сумовито, збентежено. Мені раптом сяйнула дурнувата й безпідставна думка, що вона розмірковує: казати мені «я тебе кохаю» чи ні? Але різниця між нами полягала в тому, що Філіппа завжди вважала, що люди таке й без того розуміють, а я завжди переймався, що не розуміють.
— Олівере...
Оце було й усе, що вона сказала.
Просто видихнула моє ім’я, наче щось тепле й миле, а тоді прихилилася до камінної полиці; можливо, їй надто важко було стояти.
— Я боюся, — промовила Філіппа з кривенькою усмішкою, наче зізнавалася в чомусь ганебному.
— Чого саме? — спитав я, але не тому, що боятися не було чого. Навпаки, через те, що причин для страху було забагато.
Вона знизала плечима:
— Того, що буде далі.
Ми обоє мовчали, аж доки на камінній полиці не видзвонив годинник. Філіппа підвела погляд.
— Уже п’ята.
Поминальна відправа мала розпочатися о пів на шосту.
— Боже милий... — сказав я. — Так. Нам уже час.
Я змусив себе підвестися з крісла, але Філіппа не рухалася.
— Ти йдеш? — спитав я.
Вона кліпнула на мене якось спантеличено й розгублено, наче щойно прокинулася, але що саме їй снилося, уже не може згадати.
— Іди... — вона взялась обтрушувати край светра, вимащений сажею. — Мені треба перевдягтися.
— Гаразд, —уже на порозі я знову зупинився. — Піп?
— Га?
— Не бійся.
З мого боку було егоїзмом таке казати. Якщо вже Філіппа втратить душевну рівновагу, то важко уявити, що буде з іншими. Вона ж бо єдина з нас увесь цей час міцно тримала себе в руках.
Філіппа всміхнулася — усмішка була такою кволою, що я вже вирішив, ніби вона мені просто ввижається.
— Гаразд.
СЦЕНА П’ЯТА
Нагорі, на стежці, я побачив Джеймса. Він стовбичив, дивлячись просто перед собою, наче не міг примусити себе зробити ані кроку. Якщо він і чув моє наближення, то ніяк не дав цього знати. Я зупинився позаду нього в сутінковій тиші, не розуміючи, що робити далі.
Десь у верховітті пугукнула сова — можливо, та сама, що й суботньої ночі.
— Чи тобі не здається, що це збочення? — спитав він без жодних передмов, навіть не озираючись. — Улаштувати відправу на пляжі...
— Мабуть, вирішили, що музична зала трохи занадто... ну, святкова... — озвався я. — Усе це тамтешнє золото...
— Узагалі-то логічно було б провести церемонію якнайдалі від озера.
— Так.
Я озирнувся на Холл. На мить мені здалося, ніби ми знову потрапили до того гелловінського вечора — ми з Джеймсом знову зачаїлися під деревами, немов тіні, — але повітря було занадто зимним, воно лоскотало шкіру, наче пласке сталеве лезо.
— Я йому більше не довіряю.
— Ти про що?
— Спочатку Гелловін, потім це, — пояснив я, знизавши плечима, дарма що цього жесту він не побачив. — Наче озеро повстало проти нас. Наче в ньому оселилася якась наяда, яку ми розлютили. Може, Мередіт мала рацію і нам таки варто було викупатися голяка на початку семестру...