М. Рио – Ніби ми злодії (страница 32)
Проспав я недовго, і сон цей був немов у людини, яка дрейфує на плоту, — мене ніби гойдали хвилі. На морську хворобу це скидалося більше, ніж на сп’яніння. Я розплющив очі ще до того, як збагнув, що прокинувся, і втупився в незнайому стелю. Поруч лежала Мередіт, підклавши руку під щоку. Інша рука була міцно притиснута до грудей. Крихітна зморшка залягла між бровами, наче те, що снилося Мередіт, її непокоїло.
Лампа на тумбочці заливала ліжко водянистим помаранчевим світлом. Я обережно потягнувся, щоб її вимкнути, але завмер з простягнутою рукою. Дихання Мередіт лоскотало мені долоню. Я просто не міг на неї не витріщатися — але цього разу не через вроду, а тому що темні плями на її тілі, які я в хмільній гарячці прийняв за гру світла й тіні, так нікуди й не поділися. Ніжна лінія її зап’ястка була вкрита крихітними пурпуровими пуп’янками, наче на шкірі в неї мали от-от розквітнути фіалки. Давніші синці вже були бляклими, ніби акварельними, — вони виднілися там, де до неї торкалася важча за мою рука, де ті примарні пальці стискали її надто сильно: ямка на потилиці, вигин коліна. Вона вся була вкрита такими самими синцями, як Джеймс. Мене почало нудити, але ця нудота оселилася радше десь у грудях, а не в шлунку.
Я зважився нарешті прибрати пасмо волосся з її щоки, а тоді вимкнув світло. Кімната навколо мене ніби зменшилася, глупа темрява нарешті проковтнула її. Я відкинув ковдру й спустив ноги на підлогу. Мене мучила страшенна спрага — конче треба було пом’якшити пошерхле горло й кортіло, щоби прояснішало в голові. Стоячи посеред кімнати, я натягнув спіднє.
Перш ніж відімкнути двері, я на мить припав до них вухом. Чи настільки Річард схибнувся, щоб чергувати в коридорі всеньку ніч, очікуючи, поки хтось із нас нарешті вийде? Нічого не почувши, я ледь-ледь прочинив двері. В обидва боки тягнувся порожній темний коридор. Світло й музику внизу вимкнули, і весь будинок зараз здавався схожим на порожню мушлю, що колись була прихистком для якогось безхребетного створіння.
Я прокрався до ванної, розмірковуючи, чи я — єдиний, хто нині на ногах. Схоже, що ні — двері Александрової кімнати були прочинені, ліжко порожнювало. Я рухався якнайтихіше, щоб нікого не розбудити. Зрозуміло було, що сутички не уникнути, але хай принаймні вона станеться не раніше, ніж судилося. А чи бодай після того, як мені вдасться переконати себе, що все це насправді сталося, — мої спомини про події на вечірці були тьмяні, якісь химерні, наче все це мені наснилося. Якась частина мене і справді прагнула вважати все це сном.
Вирішивши, що світло у ванній просто забув вимкнути якийсь підпиткуватий гість, я розчахнув двері, не постукавши. А за мить, поки мої очі звикали до світла, людина, що скоцюрбилася на підлозі, хутко зіп’ялася на ноги.
— Господи!
— Тихо, Олівере, це я!
Джеймс потягнувся мені за спину, щоб зачинити двері. Його рука ковзнула по моєму голому животу, і я здригнувся від того, якою вологою була його шкіра. Він ступнув назад — був голий-голісінький, і вода стікала з тіла. Десь там, у нього за спиною, стиха дзюркотів увімкнений душ.
— Що ти тут робиш?
Він натиснув спуск на унітазі, ринула вода. Джеймс витер рота.
— Мене просто знудило, — промовив він.
— З тобою все гаразд?
— Так. Хильнув зайвого, не зважай. А ти чому не спиш?
— Спрага замучила, — відповів я, відводячи очі. Ми вже три роки жили в одній кімнаті, і бачити Джеймса оголеним мені траплялося й раніше, але зараз я заскочив його зненацька й через це почувався якимось безпардонним, чи що.
— Ти не проти, якщо я полізу назад? — він коротко, якось уривчасто махнув рукою в бік душу. — Мені самому від себе огидно. Ненавиджу блювоту.
— Давай.
Я прослизнув повз нього до рукомийника, набрав пригорщу холодної води, плеснув її собі в рота. Джеймс тим часом перебрався під душ. Струмені води, засичавши, ринули на нього. Він наполовину засмикнув шторку.
— Отже, — промовив Джеймс старанно-недбалим тоном. — Ти оце щойно від Мередіт?
— Ем-м-м... Так.
— Гадаєш, це була вдала ідея?
— Мабуть, не надто.
Моє відображення у дзеркалі було якимось скуйовдженим, неохайним. Я крадькома витер з кутика рота розмазану губну помаду Мередіт. У дзеркалі я бачив, що Джеймс прихилився до стіни душу, і вода скрапує з його носа й підборіддя.
— Я так розумію, що всі в курсі, — сказав я й заходився вмиватися, сподіваючись, що бодай завдяки цьому обличчя нарешті не пашітиме.
— Якийсь першокурсник повернувся зі сходів і... власне, сповістив цю новину всім присутнім.
— Ненавиджу першокурсників... — Я закрутив кран, потім опустив кришку унітаза й сів на неї.
— І? Як усе минуло?
Я підвів очі на Джеймса. Від тривоги шкіру ніби шпигали голками.
— Ти ж знаєш, Річард мене тепер уб’є.
— Так, він і справді наче щось на кшталт цього планував утнути...
Джеймс, замружившись, підставив обличчя під струмінь води. Власні руки й ноги здавались мені важкими й непотрібними, наче м’язи й кістки розчинилися і замість них тепер не розмішаний як годиться бетон. Я запустив вологу розчепірену долоню у волосся й запитав:
— До речі, а де він?
— Гадки не маю. Вшився до лісу з пляшкою скотчу після того як Піп та Александр не дали йому вибити двері Мередіт.
— Боже.
Я сидів якусь мить, опустивши голову, а тоді примусив себе зіп’ястися на ноги, перш ніж надто обважнів, щоби поворухнутися.
— Ти зараз збираєшся повернутися до неї? — спитав Джеймс. Він стояв до мене спиною, вода стікала між його лопатками двома вузенькими цівками (на мить мені здалося, що вона от-от змиє його синці, наче плями фарби).
— Я не хочу просто кидати її, наче це був секс на одну ніч.
— А хіба це не він?
Здається, я ніколи досі так не лютився на Джеймса. Це почуття здійнялося в мені несподівано — потужне, вразливе, болісне, наче опік.
— Hi, — відказав я аж надміру голосно.
Він глянув на мене через плече, збентежено насупившись.
— Он воно як?..
— Слухай, я знаю, ти від неї не в захваті, але вона не просто якась там дівка.
Джеймс кліпнув.
— Так, схоже, і справді не просто... якась... — промовив він і знову розвернувся до мене спиною.
— Джеймсе, — гукнув я, сам до пуття не знаючи, що збираюся сказати.
Він вимкнув воду, на мить затримавши руку на вентилі крана. Кілька краплинок, що висіли в нього на віях, скотилися щоками — наче сльози.
— Що? — спитав він після паузи.
Я намагався дібрати бодай якісь слова — відчував їхні обриси, але не зміст, — аж тоді мою увагу привернула пляма на його щоці.
— Я... у тебе блювота на щоці, — бовкнув я.
Вираз його обличчя лишався незрушним, доки він не збагнув сенс цієї дурнуватої фрази. І наступної миті Джеймс по-маковів аж до самісіньких коренів волосся.
— Ох...
Раптом ми обоє страшенно зніяковіли (і це здавалося просто абсурдним після п’яти хвилин відвертої розмови й цієї випадкової голизни).
— Вибач, оце бридота на таке дивитися... — пробурмотів Джеймс.
— Усе нормально, — я нахилився, підібрав з підлоги його рушник. — От, тримай.
Ми разом потяглися до рушника і, коли я випростався, мало не зіткнулися головами. Я позадкував, неймовірно гостро відчуваючи власне тіло і його незграбність. Джеймс виглядав цілком і повністю притомним, ба навіть якимось нашорошеним. Моє обличчя вмить побуряковіло.
Пробурмотівши «на добраніч», я тицьнув йому рушник і поспіхом вийшов.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Десь за годину я знову прокинувся від того, що хтось гупав у двері. І голос теж почув — жіночий. Не Річардів. Я підвівся на ліктях, Мередіт біля мене заворушилася. У двері знову тарабанили, цього разу наполегливіше.
— Олівере, я знаю, що ти там, — заговорила Філіппа. — Уставай.
Голос її звучав глухо, наче в поганому записі. Я не хотів, щоб вона розбудила Мередіт, тому вислизнув із ліжка й прочинив двері, не переймаючись навіть тим, щоби знайти джинси.
Обличчя у Філіппи було бліде й змарніле.
— Одягайся, — наказала вона. — Обоє вдягайтеся. І спускайтеся до пірса. Просто зараз.
З цим вона й пішла — швидким кроком, похнюпившись. Я ще мить стовбичив у дверях, здивований тим, що так і не почув від неї жодного ущипливого коментаря. Щось було не так — аж настільки не так, що на тлі цього те, що я прокинувся
— Мередіт, — гукнув я наполегливо. — Прокидайся.