М. Рио – Ніби ми злодії (страница 31)
Річард брудно вилаявся, але перш ніж зміг дістатися до Мередіт, на нього, неначе двоє півзахисників, кинулися Джеймс та Александр. Навіть їхньої спільної ваги забракло для того, щоб збити його з ніг. Він і далі ревів, лаявся й намагався вхопити Мередіт бодай за щось, що граниться під руку.
Я обхопив її за талію, але Річард устиг вчепитися їй у волосся, і Мередіт скрикнула від болю, коли він щосили смикнув її до себе. Я відірвав її від підлоги, потягнув до себе, геть від Річарда, вона тицьнулася мені в груди, я втратив рівновагу і врізався у Філіппу. Річарда, Джеймса й Александра відкинуло назад, просто на шафки, пів десятка витріщак кинулися їх підтримувати, щоб ті не впали на підлогу.
Я згріб волосся Мередіт зі свого обличчя, досі однією рукою міцно притримуючи її за талію, навіть не знаючи до пуття, захистити я її хочу, втримати чи все відразу.
— Мередіт... — почав був я, але вона зацідила мені ліктем у живіт і відштовхнула.
Я похитнувся, але Філіппа встигла вхопити мене за сорочку і вчепилася так, наче боялася того, що я можу зробити, якщо вона розтисне пальці. Мередіт дивилася повз нас на Річарда, опустивши руки й важко дихаючи. Він повільно підвівся. Джеймс відступив від нього ще раніше, а тепер і ті кілька людей, що підтримували Річарда за плечі, квапливо прибрали руки. Александр стиха лаявся, пучками пальців мацаючи закривавлену губу. Всі погляди прикипіли до Мередіт, але це була не та захоплена увага, до якої вона звикла. Усі її почуття зараз були промовисто написані в неї на обличчі: сором, лють, безпорадна недовіра.
— Ну ти й
А відтак розвернулася, плечем штурхнула нас із Філіппою і пішла, дорогою до сходів шугонувши й без того нажаханих першокурсників.
Ми з Річардом стояли обличчям до обличчя, геть-чисто беззбройні фехтувальники. Краєм ока я побачив, що Александр потягнувся по серветку, щоб витерти роз’юшені губи. Я чув, як квилить Рен, але цей звук лунав наче здалеку. Джеймс стояв поруч із Річардом, немов тінь, дивлячись на мене з якимось ошелешеним виразом, сумішшю страху й обурення. Від злості волосинки в мене на шкірі стали сторч, здавалося, вона аж вібрує під туго напнутою тканиною сорочки. Мені кортіло завдати Річардові такого самого болю, як він завдав Мередіт, Джеймсові, усім нам, хто дав йому бодай натяк на привід. Я глянув на Філіппу, бо так само, як і вона, не вірив, що зможу стриматися й не накинутися на Річарда.
— Я піду, — видушив я насилу.
Вона кивнула й відпустила мою сорочку. Зволікати я не став. Натовп розступився Переді мною, як до того перед Мередіт. Я завернув до холу між кухнею та їдальнею, притиснувся спиною до стіни й повільно дихав носом, допоки не припинило паморочитися в голові. Я навіть не міг збагнути, від чого саме я не при собі — чи то від віскі, чи то від травки, чи то від нестримної люті. Ще раз глибоко зітхнув наостанок, а тоді, схилившись, щоб не зачепити одвірок, вибрався на сходи.
— Мередіт! — гукнув я вже втретє.
Вона була тут сама, стояла на середині сходового маршу. За стінами тихо стугоніла музика. З кухні пробивалося тепле рожеве світло.
— Дай мені спокій.
— Агов... — я здолав три сходинки з тих, що нас розділяли. — Зачекай.
Вона зупинилася, рука, що лежала на поруччях, тремтіла.
— Чого саме я мушу чекати? З мене вже досить і цієї довбаної вечірки, і всіх тих, хто там, унизу. Чого тобі?
— Я просто хочу допомогти.
— Та невже?..
Я глянув на неї знизу вгору — розхристана сукня, руки схрещені на грудях, помаковіле обличчя — і відчув тиху болісну пульсацію внизу живота. Оце вона вперта...
— Проїхали, — сказав я і відвернувся, збираючись спускатися.
— Олівере!
Я стиснув зуби й знову розвернувся до неї.
—Так?
Спершу вона нічого не казала, просто розлючено на мене дивилася. Волосся в неї було розкошлане, пасмо заплуталося в сережці з того боку, де Річард її хапав. Рана всередині мене відкрилася, вона пекла — кривава, болісна, червоняста й запалена рана.
— Ти й справді хочеш допомогти? — спитала вона. Власне, запитанням це було лише наполовину — обережним, не впевненим щодо майбутньої відповіді запитанням.
— Так, — повторив я, мабуть, надміру палко, бо мене образив її сумнів.
На обличчі Мередіт раптом з’явився той самий нарваний, відчайдушний вираз, з яким вона дивилася на мене тоді в гримувальні. Одним рвучким рухом вона здолала останні три сходинки, що розділяли нас, і поцілувала мене, упіймала, міцно обплівши обома руками потилицю. Я був ошелешений, але не зрушив із місця, геть забувши про все, окрім несподіваного жару її вуст, що опалив мої власні.
Ми відсторонилися, вдивляючись в обличчя одне одного розширеними збентеженими очима. Ніщо в Мередіт ніколи не здавалося простим, але тієї миті вона була саме такою. Простою, близькою, вродливою. Трохи скуйовдженою, трохи зболеною.
Ми знову заходилися цілуватися, уже палкіше. Вона розсунула мої губи, всотуючи мій подих просто з рота, штовхнула мене, так що я позадкував, врізавшись у поруччя. Я вчепився в її стегна, підтягнув до себе, готовий відчути все її тіло, кожен його сантиметр.
Незнайомий голос прорізав щільний гомін музики за стіною.
— Оце так...
Мередіт відсахнулася, відступила на крок від мене, і я мало не втратив рівновагу, коли виявилося, що її немає поруч.
Якийсь безіменний першокурсник стояв біля узніжжя сходів із пластянкою в руці. Він переводив погляд з мене на Мередіт із тупим, якимось млявим подивом.
— Оце так... — повторив він і, зашпортуючись, поплентав до кухні.
Мередіт потягнулася до мене й узяла за руку.
— До мене, — наказала вона.
Я пішов би за нею куди завгодно, і мені було начхати, хто про це дізнається — Річард (який заслуговував на значно гіршу кару, ніж ця дрібна зрада) або хтось інший.
Ми піднялися сходами поспіхом, незграбно, нам заважали її високі підбори, те, що я був напідпитку, і наше дурнувате небажання бодай на мить відірватися одне від одного. Ми промчали коридором другого поверху, врізаючись у стіни та знову й знову прикипаючи одне до одного вустами, аж нарешті вдерлися до її спальні. Вона затраснула за нами двері й клацнула замком. Ми радше не зітнулися, а врізалися одне в одного, уся ця пропасна сцена була пронизана спалахами болю — Мередіт чіплялася за моє волосся, прикусила мені нижню губу, здригалася, коли груба щетина на моєму підборідді дряпала їй шию. Баси, що долунали знизу з їдальні, билися музичним супроводом, наче якийсь несамовитий тубільський барабан.
— Яка ти офігезна... — пробурмотів я в ту крихітну мить, коли міг говорити, — Мередіт саме стягала мою сорочку через голову.
Вона пожбурила сорочку в інший кінець кімнати.
— Так, я в курсі.
Те, що вона в курсі, чомусь заводило ще дужче, ніж якби вона вдавала, буцімто не знає про це. Я намацав блискавку на боці її сукні й видихнув:
— Гаразд, я просто про всяк випадок.
Решту одягу теж було зірвано й недбало пожбурено вбік — ми лишилися в самій білизні, а Мередіт ще й у туфлях. Ми цілувалися, задихаючись і хапаючись одне за одного, наче боялися розтиснути пальці. У голові паморочилося, підлога хиталася під ногами, варто було лише заплющити очі. Я провів рукою від ямки на потилиці Мередіт аж до талії, її шкіра під моїми пальцями, здавалося, била струмом. Від теплого шовковистого доторку її губ до вуха я застогнав і притиснув її ще міцніше — нестямний, несамовитий, страшенно розлючений на самого себе через те, що колись удавав, буцімто не жадаю її.
Ми здолали вже пів шляху до ліжка, коли у двері врізався чийсь кулак — так, що вони аж здригнулися. А тоді ще один удар. І ще — наче у двері гамселив збожеволілий баран.
— ВІДЧИНИ!!! ВІДЧИНИ ЦІ ДОВБАНІ ДВЕРІ!!!
— Річард... — я позадкував, але Мередіт квапливо обійняла мене за шию.
— Хай собі гупає у двері хоч цілу ніч, якщо кортить.
— Він їх із петель зірве... — промовив я, але мої слова розчинилися між її губами, перш ніж я встиг їх вимовити, і думка забулася, навіть не сформувавшись до пуття. Серце в мене шалено калатало.
— Хай лише спробує...
Мередіт штовхнула мене спиною вперед до ліжка, і я не заперечував.
Після цього все якось змішалося, розлетілося на друзки. Річард гамселив у двері. Горлав щось, погрожував і лаявся, але я цього не чув, його голос перетворився просто на частину важкого ритму.
— Я ВБ’Ю ВАС! ВБ’Ю, БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, ВБ’Ю ВАС ОБОХ!!!
Чути це було геть нестерпно, а надто коли між нами з ним була Мередіт, справжня, реальна, дурманлива Мередіт, і одного ковтка її подиху вистачало для того, щоби повністю заглушити цей галас. Він вигорів нарешті, згас, наче фінал поганої пісні, і я не знав, чи то Річард пішов, чи то я оглух до всього, за винятком Мередіт. Голова в мене була такою легкою, що, якби не вага Мередіт на мені, я міг би полетіти геть. Потроху мій мозок і тіло відновили зв’язок. Я ще трохи дозволив їй робити, що заманеться, а тоді перекотив на спину й притис, не бажаючи повністю їй підкорятися.
Коли я впав поруч із Мередіт на матрац, м’язи в мене під шкірою заходилися дрібним тремом. Ми обоє були надто розпаленими, щоб торкатися одне одного, тому просто лежали, переплівшись хіба ногами. Наші судомні короткі зітхання довшали, глибшали, і нарешті сон штовхнув мене вглиб, наче сила тяжіння.
СЦЕНА ДЕВ’ЯТА