М. Рио – Ніби ми злодії (страница 30)

— Он воно як...

Рен позіхнула, затуливши рота тильним боком долоньки. — Котра вже година?

— Не знаю, — відповів я. — Пізно.

У мене й самого повіки потроху важчали.

— Піду дізнаюся.

— А я не хочу знати.

Вона відпустила мене, легенько відштовхнувшись, щоб виструнчитися.

— Гаразд, тобі не казатиму...

Рен плеснула мене по руці, наче собаку по спині, а тоді на непевних ногах подибала вгору сходами, притримуючи спідницю двома пальчиками.

Поки ми розмовляли, подвір’я майже спорожніло. Народ або повернувся до будинку, або (сподівався я) вже подався додому. Я вийшов на середину нашого невеличкого саду й заплющився. Нічне повітря було остудним, але це не дошкуляло — воно радше, ніби бальзам, заспокоїло мою розпашілу шкіру, вимило дим із легень, вигнало з голови оксамитову тінь Мередіт. Коли я розплющив очі, то з подивом помітив блакитну смужку між чорними верхівками дерев — звідти, згори, шкірився білий молодий місяць. Раптом мене пройняло бажання побачити все небо сповна, і я вирішив прогулятися стежкою до озера. Але щойно зрушив з місця, як мене змусив завмерти Джеймсів голос.

— Добре посвітив, місяцю! Справді, місяць світить дуже гарно[60].

Я озирнувся й побачив, що Джеймс стоїть у мене за спиною, запхавши руки до кишень.

— Де тебе носило весь вечір?

— Чесно?

— Так, чесно.

— Якийсь час світив мармизою, потім мене накрило, і я вшився нагору почитати.

Я розреготався.

— Ну просто типовий ботан! А чого знову спустився?

— Та, власне, уже за північ, не можна ж розчаровувати Александра...

— Сумніваюся, що він узагалі пригадає, що саме нам тоді торочив.

— Може, і не пригадає... — Джеймс підвів голову, милуючись небом. — Коли його так мало, воно ніби ще далі від нас, ніж насправді.

Якийсь час ми просто стояли, закинувши голови, і мовчали. Гамір, що долинав із Замку, здавався притлумленим гуркотом, наче віддалік на дорозі ревів двигун. Десь ледь чутно пугукнула сова. Мені раптом спало на думку (либонь, уперше), наскільки самотньо ми жили в Замку, коли сюди не потикалися гості, — коли не гула вечірка, коли інші студенти залишалися за кілометр звідси в Холлі. Тут були лише ми — семеро хлопців і дівчат, і дерева, і небо, і озеро, і місяць, і, звісно, Шекспір. Він мешкав тут із нами, наче восьмий сусід, старший, мудріший товариш, той, хто намагається зайвий раз не потрапляти на очі, але ніколи не йде з думок, наче оце щойно вийшов із кімнати. О так, поезія — небесний дар, // І в ній могутня сила![61]

М’яко загула електрика; гірлянди Мередіт заблимали й згасли. Я озирнувся до Замку, що стояв у глибокому потем-ку. Світло на кухні горіло, музику також було чути, отже, схоже, пробки не вибило.

— Цікаво, що сталося.

А от Джеймсу було не настільки цікаво, щоб відвести очі від неба.

— Поглянь-но, — сказав він.

Тепер, коли світло згасло, ми побачили зірки — крихітні білі цятки, розкидані довкруж місяця. Вони мерехтіли, наче пастки. Світ на одну-однісіньку дорогоцінну мить повністю завмер. Потім пролунав гуркіт, крик, щось там, у будинку, впало. Спершу ніхто з нас навіть не ворухнувся. Ми просто стояли, дивилися один на одного, сподіваючись — мовчки, несамовито, безглуздо сподіваючись, — що хтось просто впустив зі столу пляшку, або зашпортнувся на сходах, чи то утнув ще щось незграбне, але безневинне. Але перш ніж хтось із нас зміг знову заговорити, з будинку ринули чиїсь крики.

— Річард, — промовив я, відчуваючи, як серце стрибнуло кудись у горло. — Закладаюся на що завгодно.

Ми помчали назад до Замку, намагаючись рухатися по прямій, наскільки це було можливо.

Двері були широко розчахнуті, але прохід повністю заблокували люди, що юрмилися в прорізі дверей. Ми з Джеймсом пробилися крізь натовп, щоби потрапити до кухні, де ще з десяток витріщак оточили колом щось у глибині приміщення. Джеймсу вдалося дістатися до місця подій першим, відіпхнувши з дороги двох лінгвістів-другокурсників. Я був надто налиганим, щоб як годиться оцінити відстань, тому, коли Джеймс зупинився, врізався в нього, але щільний натовп довкола втримав нас обох на ногах.

Віолончеліст, який раніше розмовляв з Мередіт, зараз сидів на підлозі, скоцюрбившись і затуляючи рукою обличчя, між пальців у нього скрапувала кров. Філіппа опустилася поруч із ним навпочіпки й тепер балансувала на самісіньких пальчиках ніг посеред сяючих скалок потрощеного скла. Мередіт і Рен стояли перед Річардом, і всі троє одночасно волали. їхні слова перекривали одне одного, і розібрати щось було годі, тим паче, що із сусідньої кімнати досі лунали музика та сміх. Александр стовбичив у дверях за спиною в Річарда, але він майже висів на Коліні й був достеменно не в змозі втрутитися, тому ми з Джеймсом проштовхалися вперед, щоб з’ясувати, що відбувається.

— Що сталося? — загорлав я, бо лише так можна було змусити почути себе в цьому ґвалті.

— Річард, — озвалася Філіппа, розлючено глипнувши на нього через плече. — Спустився й без жодного попередження йому зацідив.

— Якого біса? Чому?

— Спостерігав, бач, із вікна нагорі за тим, що відбувалося надворі.

— Вгамуйтеся всі! — наказав Джеймс.

Рен замовкла, але Річард із Мередіт не звернули на нього жодної уваги.

— Ти геть з глузду з’їхав! — гримала вона. — На тебе вже час гамівну сорочку натягти!

— Гадаю, у нас із тобою буде одна спільна.

— Дідько, це не жарти! Ти ж міг йому зуби повибивати!

Хлопець на підлозі застогнав і схилився вперед, із нижньої губи в нього звисала цівка кривавої слини. Філіппа рвучко звелася й промовила:

— Схоже, таки вибив. Йому треба до медпункту.

— Я відведу, — зголосився Колін. Він притулив Александра до одвірка, обминув Річарда по широкій дузі й пройшов на інший бік кухні. Ми з ним і з Філіппою підняли віолончеліста й закинули його руку на Колінове плече. Не встигли вони навіть вийти з кімнати, як Річард і Мередіт знову заходилися з’ясовувати стосунки.

МЕРЕДІТ: Тепер ти задоволений?

РІЧАРД: А ти?

— Вгамуйтеся, обоє! — високий голос Рен аж бринів. — Просто вгамуйтеся, гаразд?

Річард озирнувся до неї, і вона боязко відступила на крок.

— Це тебе не обходить, Рен.

— Ні, — різко втрутилася Філіппа. — Завдяки тобі це нас усіх обходить.

— Не будь сучкою, Філіппо!

Ми з Джеймсом обоє вийшли вперед, але першою заговорила Мередіт. Річард завмер, тільки напружені м’язи під плечима ходили ходором.

— Не смій говорити з нею таким тоном. Повернися й подивися на мене, — наказала вона. — Припини на всіх наїжджати, наче якась довбана шкільнота, і просто подивися на мене!

Він розвернувся й так раптово подався в її бік, що всі відсахнулися, але Мередіт не зрушила з місця — чи то посміливішала, чи то остаточно схибнулася.

— Стули писок, бо... — почав був Річард, але вона не дала йому нагоди продовжити.

— Бо що? Бо ти й мені зуби виб’єш? — спитала вона. — Давай, не соромся. Що, слабо?

Я вирішив, що, можливо, «посміливішала» і «схибнулася» — це не взаємовиключні поняття.

— Мередіт, — обережно гукнув я.

Річард розвернувся до мене, і Джеймс із Філіппою підступилися ближче одне до одного, змикаючи лави.

— Краще не спокушай, — промовив Річард. — Бо ти до медпункту потрапиш хіба шматочками.

— Відійди! — Мередіт штовхнула його, з глухим звуком ударивши в груди обома руками. Перш ніж вона встигла відсахнутися, Річард вхопив її за зап’ясток. — Він тут ні до чого. Ти вдаєш, наче йдеться про нього, тому що мене вдарити не можеш, а тобі просто горить когось відгамселити!

— Тобі цього хотілося б, еге ж? — Річард із силою шарпонув її до себе. Мередіт силкувалася викрутити руку з його лещат — аж шкіра побілішала. — Тобі кортить, щоб я й тебе трохи відчухрав — аби лиш усім було на що глянути? Ми ж обоє знаємо, як ти любиш, коли на тебе дивляться. Хвойда!

Той чи інший синонім слова «хвойда» на адресу Мередіт від нас шістьох звучав до того тисячу разів, але зараз усе було геть інакше. Здавалося, усі принишкли, хоча в сусідній кімнаті гуркотіла музика.

Річард ухопив Мередіт за підборіддя, змушуючи її підняти голову.

— Що ж, принаймні якийсь час було доволі прикольно...

Остання тонка нитка моїх сумнівів розірвалася. Я кинувся на Річарда, але Мередіт стояла ближче. Усі скрикнули, коли вона навідліг зацідила йому в обличчя — зовсім не як на заняттях у Каміло, не так прораховано, прицільно, а несамовито й люто, поклавши собі за мету завдати якомога більше болю.