М. Рио – Ніби ми злодії (страница 29)

— Ти дуже вродлива, як на мене, — промовив я ніяково.

Філіппа була вбрана в щось коротке й синє, і цей одяг підкреслював її довгі ноги. На щастя, вона не перестаралася з макіяжем і виглядала майже по-людському.

— Іноді навіть зі мною таке трапляється, — озвалася вона, зітхнувши й дозволяючи собі розслабитися. — Де ви були?

— Надворі. Александр скрутив тобі косячок, якщо надумаєш.

— Боже, благослови цього покидька-гедоніста. Де він, до речі?

— На танцполі, — відповів я. — Полює на першокурсників, яким ще невтямки, що всі вони геї.

— Де ж йому ще бути... — зітхнула Філіппа й вийшла з кухні, спритно прошмигнувши між спраглу коктейлів юрбу біля столу. Напоїв стрімко меншало.

Я зробив великий ковток скотчу із содовою, замислившись про те, скільки триватиме монтажний перехід між треками. Колін і ще кілька третьокурсників зупинилися дорогою на під’їзну алею — саме там народ курив, теревенив і чекав, поки вщухне гудіння в барабанних перетинках, — щоб привітати мене з прем’єрою. Я подякував, і вони рушили до виходу. Колін на мить затримався на порозі. Я схилився до нього, щоб почути, що саме він каже.

— Перша сцена третьої дії сьогодні взагалі пустилася берега, — промовив він. — Усе гаразд?

— Та наче так, — озвався я. — Піп трохи дісталося, але вона в нас міцний горішок. Ти Річарда не бачив?

— Він нагорі, налигується віскі, наче лише завдяки цьому й живий.

Ми ззирнулися, почасти зневажливо, почасти стривожено, адже обоє аж надто добре пам’ятали, що сталося, коли минулого разу Річард хильнув зайвого.

— А де Мередіт? — спитав я, розмірковуючи, чи не спричинилася вона якимось чином до паскудного Річардового настрою, а чи провина лежить виключно на нас із Александром і Джеймсом.

— У саду, спілкується з почтом, — відповів Колін. — Вона там гірлянди порозвішувала. Либонь, переймається, щоб ніхто не зірвав.

— Слушно.

Він вишкірився. (Спершу ми вважали його схожим на Річарда, але це порівняння не прижилося. Він грав ті самі бундючно-пафосні ролі, але поза сценою його зухвалість радше зворушувала, ніж бісила.)

— Підемо на перекур? — спитав він.

— Я вже, але можеш пошукати на подвір’ї Піп.

— Чудово, — кивнув він і пішов слідом за своїми друзями. Я роззирнувся, міркуючи, куди це подівся Джеймс.

Десь із годину, а може, й довше я тинявся з кімнати до кімнати, від розмови до розмови, з чемною байдужістю приймав вітання й питво, яким мене пригощали. Музика в їдальні була такою гучною, що я заледве чув, коли до мене зверталися. Тьмяне червонясте світиво й постійний рух чужих тіл навколо лише загострювали моє сп’яніння, і, відчувши, що в голові паморочиться, я вирішив вийти надвір, на під’їзну алею. Щойно опинився просто неба, мене засікла та сама велелюбна дівуля з Гелловіну. Я розвернувся на сто вісімдесят градусів і вшився за будівлю — до саду.

У саду — власне, не сказати, що це був справжній сад, радше просто маленька, поросла травою ділянка, оточена з трьох боків стіною дерев, — людей було значно менше. Усі тут юрмилися групками по троє чи по четверо, розмовляли й сміялися або витріщалися на гірлянди, старанно розвішані між деревами. Подвір’я мерехтіло, наче кількасот послужливих світлячків вирішили вшанувати вечірку своєю присутністю. Мередіт сиділа на столі посеред саду, закинувши ногу за ногу, в одній руці тримаючи пластянку з напоєм, а в іншій — зубочистку з двома настромленими на неї оливками. (Вона, схоже, пила мартіні, хоча всім іншим було цілком досить дешевого алкоголю й коли.) Я нерішуче зупинився біля краю подвір’я. Ми з Мередіт перекинулися хіба декількома словами після того, що сталося тоді в гримувальні, і я не був упевнений, які в нас тепер стосунки. Незабаром я заскочив себе на тому, що витріщаюся на її ноги. Литки в неї були бездоганні й вишукано звужувалися до витончених кісточок та чорних туфель-човників на тринадцятисантиметрових підборах. Я замислився: а що, як вона сидить на столі, тому що просто не може стояти на м’якій землі, не провалюючись?

Зауваживши мою присутність, Мередіт усміхнулася — як мені здалося, доволі приязно. (Хлопець, що стояв біля неї, — я знав, що він віолончеліст, хоча й не був упевнений, з якого саме курсу, — і далі щось говорив, не помітивши, що вона відволіклася.) Мене взяв легкий трем полегшення. Мередіт знову розвернулася до віолончеліста, але дивилася тепер у свій келих, звільна помішуючи мартіні оливками.

Я вже збирався повернутися до будинку, коли чиясь рука обійняла мене за талію.

— Агов, здоров був... — промовила Рен — ніжна і грайлива, наче кошеня, якою вона завжди ставала напідпитку. Вона була вбрана у щось світло-зелене й струмливе і через це скидалася на фею Дзеньку.

Я скуйовдив їй волосся.

— Привіт. Розважаєшся?

— Так, усе супер, тільки Річард поводиться як останній покидьок.

— Овва, яка несподіванка...

Рен насупилася, зморщивши носик. Вона й досі обіймала мене за талію, і мені мимохідь майнуло: цікаво, а встояти на ногах без підпори вона взагалі зможе?

— Не знаю, що це за мороки його взяли... — сказала Рен з гіркотою, якої раніше мені не випадало в неї чути. — Він завжди хамовитий, але зараз Річард... Не знаю. Просто падлючий якийсь...

Обраний нею епітет був настільки безневинним, що в мені ворухнулося якесь щемке поривання — прагнення захистити її, як зробив би це старший брат. Я притиснув Рен до себе і промовив:

— Не знаю, чи «падлючий» — це доречне означення.

— А чому ні?

— Не знаю, кажу ж... Але це вже не просто падлючість, це садизм. Він останнім часом взяв за звичай мордувати нас просто на сцені. На прем’єрі мало не порвав мені барабанну перетинку. У Філіппи синець з Австралію завбільшки, а Джеймс... — я затнувся, із запізненням пригадавши, що пообіцяв нікому не розповідати. Щось мої мовленнєві й зорові фільтри нині працювали з перебоями...

— Що він зробив із Джеймсом? — спитала Рен з якоюсь боязкою невпевненістю. Вона намагалася виструнчитися, але випитий віскі достеменно був проти.

— Я обіцяв нікому не розповідати. Але він сам тобі розкаже, якщо спитаєш.

Я згадав, як Джеймс накручував на палець її локон, і мені раптом спало на думку, що він зробить що завгодно, варто їй лише попросити. Щось у моїх грудях ніяково стиснулося.

Рен знову насупилась. Руки, які мене обіймали, раптом розпружилися, наче вона взагалі забула, що за мене тримається.

— Знаєш, він іноді мене лякає.

— Джеймс? — перепитав я спантеличено.

Вона похитала головою.

— Річард. Я боюся, що він серйозно нашкодить комусь... чи самому собі. Він просто... нарваний якийсь, розумієш?

Я охарактеризував би його іншим словом, але попри це все одно кивнув.

— Може, тобі варто сказати йому про це? Мабуть, ти — взагалі єдина людина, до якої він дослухається.

— Можливо. Але доведеться зачекати до ранку. Просто зараз він п’яний як чіп.

— Ну... — промовив я, — якщо він налигався так, що ноги не тримають, у цієї вечірки ще є шанс завершитися вдало.

Аж тут у мене виникло якесь химерне розпачливе відчуття. Річард, хай яким він був п’яним, ніколи повністю не вирубався від алкоголю. Він лише ставав ще нарванішим, якщо скористатися тим словом, яке вжила Рен.

Мередіт зісковзнула зі столу, перепросивши у своїх шанувальників (на ту мить їх довкола неї було вже четверо). Відтак перетнула подвір’я, на диво впевнено тримаючись на ногах, і, схиливши голову до плеча, протуркотіла:

— Йой, які ж ви в мене гарнюньки!

Стоячи так близько до неї, та ще й не дуже при тверезому розумі, я просто не міг на неї не витріщатися. Вона була в стильній чорній сукні-футлярі, одне плече повністю оголене, на іншому виблискувала тонесенька бретелька з крихітних чорних намистинок. На цих своїх підборах вона була майже однакового зі мною зросту.

— Сад просто приголомшливий, Мер, — сказала Рен.

— Так... — Мередіт усміхнулася, дивлячись на гірлянди. — Аж іти звідси не хочеться, дарма що втрачаю // Двох найніжніше люблячих дітей // І друзів відданих...[59] — вона підморгнула нам.

Через тіні на повіках — темні, сливово-пурпурового відтінку — її очі здавалися ще зеленішими.

— Ти куди? — спитала Рен.

— На кухню, по питво... — вона здійняла порожній келих. — Вам принести?

Рен гикнула.

— Здається, з мене вже досить.

— От і мені так здається... — кивнула Мередіт, прозвучало це майже не докірливо, радше по-сестринському. Вона озирнулася до мене. — Оливку, Олівере? Майже омонім вийшов, ти ба... — вона підняла зубочистку з останньою оливкою, настромленою на кінчик.

— Залиш собі, — сказав я, не в змозі стримати усмішку. — Їсти свою майже тезку — це ж просто канібалізм якийсь.

Її погляд був такий пронизливий, що температура в мене миттю підскочила градусів на десять. Мередіт зубами зняла оливку із зубочистки й зникла в будинку. Я провів її очима, а потім, наче останній дурень, витріщався в порожній отвір дверей, аж поки не заговорила Рен.

— Щось не схоже, що вона аж надто переймається.

— Тобто?

— Вони з Ріком вирішили «зробити перерву», — пояснила Рен, однією рукою зобразивши в повітрі лапки. — Я гадала, ти в курсі.

— Е-е... Ні. Я не знав.

— Це була її ідея. Він від того не в захваті, але ти ж знаєш, який він, ніколи ні за що не перепрошуватиме... — Рен скривилася. — Якби він просто наступив на горло власному гонору, вона, може, й передумала б...