М. Рио – Ніби ми злодії (страница 28)

— Гайда.

Третій акт відкривався підсвіченим багряним силуетом колонади на тлі задника — кровоточивий, небезпечний світанок. Річард стояв між двома центральними колонами, решта з нас оточила його колом, а Метелл Цімбр схилив коліна в Чаші, благаючи помилувати брата. Я був найближче й бачив, як смикається жилка в Річарда на щелепі. Александр, який із хижим, якимось котячим терпінням очікував на іншому боці кола, перехопив мій погляд і ледь відхилив полу піджака, демонструючи ніж для паперу, що був устромлений за пояс. (У загальну атмосферу вистави ножі для паперу вписувалися краще за кинджали, до того ж вони були такими самими небезпечними.)

РІЧАРД: Якби я був як ви, то поступився б.

Прислухався б, якби молити міг.

Та в рішеннях своїх я непохитний, Як та Полярна зірка в небесах.

В постійності немає рівних їй

Між безлічі зірок в небесній тверді.

Він роззирнувся, дивлячись на нас, його очі виклично блищали. Ми переступали з ноги на ногу, намацували свої вузькі клинки, але мовчали.

РІЧАРД: Усі вони палають, всі блищать,

Та лиш вона між ними непорушна.

Так і земля населена людьми,

А всі вони — це плоть, і кров, і розум.

Та серед них лиш одного я знаю,

Що непохитний у переконаннях,

Твердий, стійкий. І ця людина — я.

Його голос заповнював собою найвіддаленіші куточки зали, він був наче тріщина в земній корі, наче гомін і тремтіння, з якими починається землетрус. Праворуч від мене Філіппа ледь помітно підвела підборіддя.

Річард: Несхитність доведу я вам наочно:

Я вигнав Цімбра з Риму у заслання,

І я його назад не поверну.

Цінна почав був заперечувати, але я вже його не чув. Я прикипів очима до Джеймса й Александра. Вони дзеркально повторили рух один одного, напівповернувшись до зали так, щоб глядачі могли побачити, як відбивають світло клинки в них на поясах. Я облизнув нижню губу. Все це здавалося надто близьким, надто справжнім, наче я сидів у першому ряду кінотеатру. Я замружився, стиснув руків’я ножа, дослуховуючись, коли прозвучать ті п’ять фатальних слів, після яких я мав діяти.

РІЧАРД: Не вмолив мене і Брут.

Я розплющив очі. Єдиним, кого я зараз бачив, був Джеймс, який опустився на одне коліно й дивився на Річарда з відвертою зневагою.

— Тоді за нас нехай говорять руки! — вигукнув я і, кинувшись до Річарда, «встромив» ніж йому під ту руку, що була далі від глядачів. Інші змовники раптом ожили й тепер юрмилися довкола нас, наче оси. Річард підвів на мене очі, вискалившись, міцно зціпивши зуби. Я «висмикнув» ніж і хотів був позадкувати, але він вхопив мене за комір. Тканина на горлі так натягнулася, що я втратив змогу дихати. Я впустив ножа, вчепився обіруч у його зап’ясток, але Річардів великий палець раптом перетиснув мені сонну артерію.

Перед очима вже все пливло, коли Річард раптом відпустив мене, заревівши від болю, — це Александр учепився йому в чуприну й смикнув назад, відриваючи від мене. Я важко гепнувся на куприк, хапаючись за горло.

Хтось заломив Річардові руку за спину, ще з пів десятка змовників накинулися на нього з ножами, геть забувши про план мізансцени. У загальній колотнечі Річард несамовито смикнувся й копнув Філіппу просто в живіт з такою силою, що збив її з ніг. Вона осіла на сходи — я саме зіп’явся й устиг побачити, як вона падає, і в моєму горлі застряг несамовитий крик люті. Я відштовхнув Цінну й упав навколішки біля Філіппи. Вона підняла голову, притискаючи долоні до живота й судомно хапаючи повітря, — від удару їй забило подих.

Раптом увесь цей безум ущух, я озирнувся, стоячи навколішки над філіппою, яка мовчки чіплялася за мою ногу. Річард стовбичив, оточений захеканими змовниками, руки його висіли уздовж тулуба. Александр досі міцно тримав його волосся в кулаку. Джеймс у роздертому костюмі стояв обіч, стискаючи ніж.

Низьким від ненависті голосом Річард промовив:

— І ти, мій Бруте?

Джеймс ступив назустріч й приклав лезо йому до горла.

РІЧАРД: Цезарю, впади!

Джеймсове обличчя було лячно невиразним. Він зробив різкий рух ножем — Річард видушив якийсь короткий булькітливий звук і опустив голову на груди. Александр і решта змовників один за одним розтиснули руки — і Річард нарешті осів на підлогу. Коли всі виструнчилися, другий і третій курс ошелешено витріщалися то на мене, то на Джеймса, то на Александра — витріщалися розширеними очима, дуже гостро усвідомлюючи, що на нас зараз дивиться вся зала і що сцена цілком і повністю вийшла з-під контролю. В однієї дівчинки з масовки ще залишалася репліка, але вона, схоже, геть про це забула, тому що всі мовчали. Александр зачекав ще трохи, а тоді не витримав і заговорив замість неї.

— Свобода! Воля! Впала тиранія! — він дав найближчому другокурснику штурханця ліктем. — На вулицях про це розголосіть.

Решта засовалася, зітхнула полегшено. Філіппа судомно втягнула повітря — до неї поверталася змога дихати. Я допоміг їй сісти, а Александр тим часом уривчасто роздавав накази:

— До римлян говоріть з усіх трибун:

«Свобода, воля, звільнення від гніту!».

Аж тоді звернувся до змовників Джеймс, і його спокій, схоже, трохи підбадьорив їх:

— Сенатори, не бійтеся! Народе!

Не треба бігти! Владолюбства борг

Оплачений.

Ми знову повернулися до тексту — наче нічого незвичайного не сталося. Але, коли ми з Філіппою зіп’ялися на ноги, я мимоволі озирнувся на Річарда. Той лежав незрушно, тільки повіки лиховісно тремтіли, а на горлі набухала й смикалася жилка. -

СЦЕНА ВОСЬМА

Коли зірвалася змова Брута й Кассія, у моїй голові нарешті трохи прояснішало. Річард під час антракту пішов із театру, ніхто його не бачив аж до четвертого акту, коли він повернувся привидом Цезаря — марою, яка здавалася ще лиховіснішою через свій незворушний кам’яний спокій. Завіса впала о пів на одинадцяту вечора, у мене все тіло нило від утоми, але багаторівнева драма сцени вбивства й передчуття вечірки гнали геть сонливість і тримали в напрузі. Коли я вмився, зняв костюм і перебрався у власний одяг, більшість студентів другого й третього курсів уже встигли піти. Джеймс та Александр чекали на мене в коридорі за сценою з чотирма вже скрученими цупкими косяками — по одному для нас і один для Філіппи, яка вже пішла до Замку перевдягатися. Ми вийшли з ДИМу й неквапом рушили стежкою крізь ліс, запхавши руки до кишень. Першу сцену третьої дії ми не згадували, лишень Александр зауважив коротко:

— Сподіваюся, урок він засвоїв.

Коли до Замку залишалося метрів десять, крізь густу тінь дерев ринуло розпечене світло вечірки. Ми зупинилися, щоб докурити, потім втоптали недопалки у вологу глицю. Александр розвернувся до нас і промовив:

— Тиждень видався довгенький. А тепер я маю намір завершити його довгенькою ніччю, і якщо вам двом до півночі не випаде королівського перепихону, я сам подбаю про те, щоб ви його отримали до ранку — королівський чи ще бозна-який. Второпали?

Я: Щось воно звучить геть-чисто як зґвалтування на побаченні.

Александр: То робіть, як кажу, — і до цього не дійде.

ДЖЕЙМС: Ви обидва потрапите до пекла.

Александр: Еге ж, саме туди.

Я: Прямісінько туди.

Александр: Хай з цього приводу населення острова танцює, запалює святкові вогні і тішиться, як хоче. Ідіть уже.

І ми слухняно пішли.

Двері прочинилися, і нам назустріч виплеснулася гамірна хвиля. У Замку юрмилися люди, хтось пив, хтось танцював, мерехтіло святкове вбрання. (Хлопці не надто відрізнялися від себе звичайних, хіба що трохи краще вдяглися й зачесалися, але дівчат було не впізнати. Впала ніч, а разом із нею нею з’явилися куці обтислі сукенки, чорна туш, лискуча помада, які перетворили звичайнісіньких дівчат на ковен чарівних нічних створінь.) Нас накрило хвилею вітального ґвалту, потягнулися чиїсь руки, вхопили за одяг і, безпорадних, затягли всередину.

У ванній внизу туманіли два кеги, щільно обкладені льодом і пляшками з водою. Стоси пластянок височіли на кухонному столі, пляшки дешевого рому, горілки й віскі були, наче кеглі, складені пірамідою на плиті (придбано все це було переважно коштом захмарних кишенькових, які щомісяця отримувала від своїх Мередіт, наш внесок був значно скромнішим). Питво кращої якості було сховане в Александровій кімнаті. Коли ми прийшли, Філіппа крадькома вшилася нагору й повернулася зі скотчем із содовою для нас усіх. Негайно після цього Джеймс із Александром десь поділися, їх просто поглинула юрба. У кухні зібралися майже всі студенти театрального, вони говорили й сміялися вдвічі голосніше, ніж слід було, і досі даючи виставу, а за ними спостерігали не такі зухвалі глядачі з образотворчого, філологічного й філософського факультетів. Вокалісти й інструменталісти, яким конче кортіло розкритикувати наш вибір музичного супроводу, і танцюристи, які прагнули повимахуватися власними вміннями, тусили у вітальні. Там було напівтемно, тож вони або лише приблизно уявляли собі, з ким саме танцюють, або взагалі плювати на це хотіли.

Від гуркоту музики здригалися навіть дошки підлоги, кожна басова нота скидалася на землетрус у мініатюрі чи на кроки динозавра, що повільно наближався. Поверхня рідини в моїй пластянці йшла брижами й коливалася, поки Філіппа не вкинула до неї цілу жменю льоду.

— Дякую, — сказав я. Обличчя Філіппи здавалося відстороненим і неуважним. — Ти як?

— Нормально, — відповіла вона з якоюсь зболеною посмішкою. — Синець здоровезний, але там, де його ніхто не побачить.