М. Рио – Ніби ми злодії (страница 27)

О, горе тим, хто вашу кров пролив![53]

Я намагався намацати в потемку стіну, притиснувши долоню до вуха. Та сама людина розвернула мене так, щоб я не осів долілиць просто на купу тросів.

— З тобою все гаразд? — пошепки спитав Александр. — Що сталося?

— Він мені у вухо зацідив!

— Коли? — це вже був Джеймсів голос.

— Коли я вдарив його кинджалом, він розвернувся й вгатив мені у вухо ліктем!

Череп мені, наче залізничним костилем, проштрикнув гострий біль. Я опустився на якусь раму й тицьнувся головою в коліна. Тепла долоня лягла мені на потилицю — я не знав, чия саме.

— У мізансцені такого не було, — промовив Александр.

— Та хай йому грець, певно, що не було... — озвався Джеймс. — Олівере, дихай.

Я розтиснув щелепи й вдихнув. Джеймсова долоня зісковзнула мені на плече.

— Він знову викручував тобі руки? — спитав я.

— Так, — Джеймс кинув оком на світло, що соталося з-за портальної куліси. Там, на сцені, Колін завершив свою промову й тепер розмовляв зі слугою.

— Тобто він зумисно всю цю хрінь робить? — спитав Александр. — Він же мені трохи голову з плечей не зніс, коли я його вдарив кинджалом, але я вирішив був, що він просто знову надто захопився...

— Ти Джеймсові руки бачив?

Джеймс цитьнув на мене, але все одно розщепив ліву манжету й закасав рукав. Навіть у потемку тут, за кулісами, сині й пурпурові плями на шкірі були добре помітні. Александр на одному подиху видав довгу непристойну тираду.

Джеймс ледь трусонув рукою, опускаючи рукав.

— Отож-бо.

— Джеймсе... — заговорив я. — Треба щось із цим робити.

Він озирнувся до мене, у світлі, що прозирало зі сцени, обличчя його набуло хворобливого малярійно-жовтуватого відтінку. Вже незабаром мав початися антракт.

— Гаразд, — промовив він. — Але Фредеріка й Ґвендолін ми до цього не залучатимемо.

— Але як тоді?..

Коли нарешті заговорив Александр, голос його нагадував гарчання.

— Якщо йому вже аж так кортить почубитися, дамо йому цю можливість.

Я легенько посмикав себе за мочку вуха. Тихий, тонкий, невідступний дзвін — наче муха дзижчить.

— Александре, — сказав я, — це самогубство.

— Не збагну чому.

— Він кремезніший за нас усіх разом.

— Ні, Олівере, дурню ти такий. Він кремезніший за кожного з нас, — виправив він, багатозначно глянувши на мене.

Світло на сцені раптом згасло, і зала вибухнула оплесками. Навколо відразу почалася метушня. У темряві годі було збагнути, хто є хто, але ми знали, що Річард теж десь тут.

Александр підштовхнув нас із Джеймсом до тросів-противаг, і важкі линви захиталися й застогнали в нас за спинами, наче корабельний такелаж. Александрова рука лещатами стискала моє плече, у вухах гриміли оплески, що лунали там, у залі.

— Слухайте, — почав Александр, — Річард не зможе дати відсіч нам трьом водночас. Завтра, якщо він щось утне, замість убивства ми добряче його відгамселимо.

— Погоджуюся, ось моя рука[54], — промовив Джеймс, повагавшись якусь мить.

Я теж відповів не відразу, повагавшись лише на дещицю секунди довше за нього.

— Я згоден теж⁵⁶.

Александр стиснув мою долоню:

— І я. Коли ж утрьох ми ухвалили, // Що нам, як хтось наш заперечить вирок? ^[55]Хай тепер цей виродок казиться скільки влізе.

Він рвучко відпустив нас, коли в залі ввімкнули світло і глядачі з іншого боку завіси почали зводитися. Кілька робітників у чорному — авжеж, наші першокурсники — уже квапилися прибирати розгардіяш після сцени вбивства. Ми втрьох похмуро ззирнулися і більше нічого не сказали, натомість разом рушили до гримувальні. Я йшов за Джеймсом, і мої м’язи поколював той самий неспокій, що й минулого тижня — готовність діяти й тривога.

СЦЕНА СЬОМА

За винятком надмірної Річардової брутальності, прем’єра минула добре, і наступного ранку в усіх коридорах нас засипали компліментами. Вокалісти й інструменталісти трималися осторонь — той, у кого бракувало самовідданості для

такого витонченого мистецтва, як музика, був апріорі нездатним справити на них враження, — але інші витріщалися на нас круглими від захвату очима. Хіба могли б ми пояснити, що стояти на сцені й виголошувати чужі слова так, наче вони твої власні, — це не так прояв мужності, як несамовите прагнення, щоб тебе зрозуміли? Спроба встановити тендітний зв’язок між виконавцем і публікою та повідомити їй щось — бодай щось! — по-справжньому важливе? ...Пояснити це нам було несила, тому ми просто приймали компліменти й привітання з належною — а інколи цілком і повністю удаваною — сумирністю.

На заняттях ми були не надто зосередженими. Я хіба що краєм вуха слухав Фредерікову лекцію і під час однієї з вправ на рівновагу, які ми виконували під проводом Каміло, виявився таким неуважним, що дозволив Філіппі збити себе з ніг. Александр кинув на мене роздратований погляд — це достеменно означало «зосередься, бовдуре». Щойно нас відпустили, я повернувся до Вежі, з кухлем чаю і «Театром заздрощів»[56] Рене Жирара, сподіваючись відволіктися від надокучливих поганих передчуттів щодо сьогоднішньої вечірньої вистави. На ту мить ніякого співчуття до Річарда я вже не відчував — та безугавна, безмежна ворожість, що він її демонстрував протягом останніх кількох тижнів, справляла враження сильніше, ніж три роки мирного приятелювання, — але я знав, що за кожну спробу відплати нас буде покарано. Будь-який неупереджений спостерігач вважав би це банальним бажанням поквитатися, але, коли я намагався переконати себе, що так воно і є, у вухах лунав тихий Фредеріків голос, нагадуючи мені, що дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Перспектива покарання за нашу ворожнечу з Річардом, яка загрозливим громаддям маяла там, на обрії, була не єдиним, що мене гнітило. На вечір п’ятниці було призначено вечірку для акторського складу; за годину після закінчення вистави більшість студентів театрального факультету Деллекера та

відчайдухи з інших факультетів юрмитимуться на першому поверсі Замку, щоб відсвяткувати вдалий початок і хильнути за успішне завершення. Мередіт і Рен, які востаннє з’являлися на сцені в другій дії, люб’язно зголосилися після антракту приготувати все для нестримної нічної гульби, а потім тихенько повернутися на фінальний поклон. Отже, нам, коли звільнимося, залишиться хіба що віддавати хвалу Діонісові й розважатися.

О пів на шосту я згорнув книжку й спустився до їдальні. Стіл і стільці вже прибрали, щоб звільнити місце для танців. Колонки, нишком запозичені зі звукової рубки, височіли в кутку, кабелі звивалися підлогою, тягнучись до найближчих розеток. Я вийшов із Замку й поволі рушив до ДИМу, охоплений тривожним почуттям, яке щохвилини все дужче скидалося на страх.

Мабуть, коли я прочинив двері до гримувальні, емоції вже яскраво оприявнювалися на обличчі, тому що Александр ухопив мене за барки, потягнув до складу декорацій і встромив мені в зуби вже розкурений косяк.

— Годі вже сіпатися, — сказав він. — Усе буде добре.

(Сумніваюся, що хтось припускався колись більшої помилки.)

Я слухняно затягувався, аж доки від косяка не лишилося хіба сантиметра. Александр забрав його в мене, докурив, обпікаючи пальці, викинув недопалок і повів мене назад до гримувальної. Від мого кепського передчуття лишилася хіба що млява параноя десь у глибині свідомості.

Поки я гримувався, одягався й робив вокальні вправи для розігріву голосу, час минав повільно. Разом із Джеймсом, Александром, Рен і Філіппою ми притулилися до стіни за задником, приклали долоні до діафрагми й заходилися на-виспів декламувати: «Волайте! Вийте! Люди із каміння!».[57] Коли вигулькнув першокурснику навушнику з мікрофоном і повідомив, що в нас п’ять хвилин до виходу на сцену, моя власна уповільнена зйомка зупинилася і все стрімко помчало вперед, наче в прискореній перемотці.

Другокурсники полишали гримувальні й займали свої місця за кулісами, нашвидкуруч застібаючи сорочки й манжети, стрибали коридором, намагаючись на ходу зашнурувати черевики, філіппа затягла мене до жіночої гримувальні та накинулася на мене з гребінцем і тюбиком гелю для волосся. Тим часом увімкнулися прожектори, а з тріскотливих динаміків за сценою вже доносилися перші репліки вистави.

ФЛАВІЙ: Розходьтеся, нероби, по домівках!

Яке сьогодні свято?[58]

Філіппа легенько плеснула мене по чолу.

— Олівере, агов!

— Та що таке, хай йому?

— Усе готово, вимітайся... — вона дивилася на мене згори вниз, насупивши брови й упершись рукою в стегно. — Що це з тобою?

— Вибач, — пробурмотів я, вибираючись із крісла. — Дякую, Піп.

— Ти що, накурився?

— Ні.

— Брешеш?

— Так.

Філіппа підтиснула губи й похитала головою, але не стала далі читати нотацій. Я був не зовсім при собі, але й не сказати, що зовсім під кайфом, і вона, мабуть, розуміла, що винний у цьому Александр. Я вийшов із жіночої гримувальні і якийсь час тупцяв у коридорі, аж доки повз не промчав Річард, завваживши на мене не більше, ніж на колір стін. Я попростував за ним, тримаючись позаду десь на пів кроку, ступив у сліпуче світло софітів і якомога щиріше виголосив:

— Мовчіть! Говорить Цезар.

Перший та другий акти проминули, наче атмосферний фронт урагану. Гуркіт, спалахи, передчуття лиха, що наближається, — але і ми, і глядачі знали, що найгірше попереду. Коли на сцену вийшла Кальпурнія, я спостерігав за виставою з куліси. Схоже було на те, що Річард і Мередіт впоралися зі своїми негараздами чи то принаймні поставили їх на паузу до кінця вистави. Він був із нею різким, але не брутальним. Вона здавалася роздратованою, але його не провокувала. Я й оком змигнути не встиг, а Джеймс уже торсав мене за плече й шепотів: