Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 26)

У густих хмарах миготіло щось дивне, і в іншій ситуації Юрек схопив би телефон і включив камеру. Над самим куполом постала масивна фігура, схожа на морду кита, яка виявилася скелетом дирижабля, що велично ковзає до центру. Юрек чітко бачив шви та шпангоути, а також кабіну, неймовірно малу порівняно з усім колосом. У вікнах горіли вогні. Він поліз у кишеню за смартфоном, але не для того, щоб знімати, а просто щоб подивитися на зумі. Його рука застигла на половині дороги. Він відчув на своєму плечі пальці Аніти. Дирижабль, виринувши з хмари, почав повільно зникати. Він розвіявся, мов туман, згорнувся в струмки й темні вусики, впав зливою чорних пластівців, а коли дійшов до Аніти й Юрека, від нього залишилася лише половина. Як велика розбита пляшка з правдою всередині. Дирижабль спустився, світло в кабіні згасло, ніс був направлений до землі, прямо в бік Японського саду, він прискорився і зник. У повітрі кружляли нові темні плями, одні завбільшки з плащ, інші завбільшки з монету. Вони розсипалися та зникли. Крихта Історії впала Юрекові на щоку і поволі танула.

Позаду дирижабля біплани кружляли в бойовому танці, схожі на чорних джмелів, що збираються над величезною квіткою. Вони стріляли один в одного примарним вогнем, насмерть вражали упирів, але жоден із них навіть не торкнувся Зали чи прилеглих територій. Вони зникли без жодного звуку, як колись дирижабль. Але не тільки. Вони застрягли в невидимій кулі, і коли одна примара – як та палаюча, з хвоста якої йде клуб диму – залетіла надто далеко, то зникла, наче її щось поглинуло. Решта билися хаотично і без будь-якого плану, можна було подумати, що тут точиться не один бій, а осколки багатьох: деякі пілоти навіть діставали зброю і намагалися врятувати своїх побратимів. Один з літаків, надзвичайно незграбний, був вражений у фюзеляж кулеметною чергою, вогняні очі спалахнули і відразу перетворилися на язик вогню, що охопив всю машину. Сяйво осяяло обличчя Юрека й Аніти, вона навіть щось сказала, мабуть, щоб вони йшли далі, і пілот в останню мить катапультувався, відірвавшись від вогняної кулі, на яку перетворився літак. Він спустився на парашуті, чимось схожому на білого птаха з широкими крилами. Світлові ракети, випущені з небуття, освітлювали його. Юрек з Анітою вже бачили молоде обличчя і перелякані очі пілота, він забув звести ноги при приземленні і невдало впав, звалившись на бік, парашутний купол потяг його за собою. Однак він негайно підвівся, скинув мотузки й пошкутильгав прямо до Аніти та Юрека. У нього все ще були налякані очі, посинілі щоки та вуса кінокоханка 1920–х років. На мить у Юрека склалося враження, що парашутист помітив їх, що було неможливо, а втім – він махнув рукою, ніби відбиваючись від привидів, прискорився й почав зникати. Ноги розтанули його, руки випарувалися, і тільки голова йшла до них. Незабаром вона теж зникла.

– Ходімо, – попросила Аніта.

Перед Залою стояв старенький фольксваген із опущеним дахом. Шофер усередині спокійно чекав свого пасажира, курив сигарету без фільтру, зручно відкинувшись на шкіряному сидінні. Машина була без коліс, вона зависла на півметра над землею, навколо водія тремтіло гаряче повітря. Юрек з Анітою минали коней із слідами опіків і одразу за шпилем, у місці, де вже добре виднілася Зала, знайшли дві пари взуття: чоботи й червоні туфельки, покинуті в великім поспіху. Вони зникали не так, як решта, повільно, як піщані фігури, роздуті вітром. Позаду них шлях до кущів був позначений сорочкою від мундиру, сукнею, підв’язками та великими чоловічими сімейними трусами, хаотично кинутими на галявину. Крізь голі кущі вони могли бачити напівпрозорі тіла, сплетені в любовних обіймах. Вона обійняла його за шию, він схопив її за стегна, і його обличчя було таким, ніби хтось змушував його зробити цю приємну дію, приставивши пістолет до голови. Тіла уривалися на висоті стегон.

Юрека й Аніту від Зали відокремлювала смуга нічийної землі, яка виглядала як фото, зіпсоване накладанням двох негативів. Тільки негативів тут було більше двох – дерево без гілок росло прямо з засіків, ті ж входили в селянську хату, криту не соломою, а нічим. Поруч гавкала собача голова, але ланцюг за нею натягувався лише на тремтячому повітрі, тріпотіли крила невидимих ​​курей, блимав коров’ячий ріг, і більш грізні клапті. На місці пивного саду, де нещодавно Юрек, розчарований своєю роботою, освіжався "пінкою" чи двома, було поле бою: кілька сотень тіл з’єдналися у вбивчій близькості. Темно-зелені мундири, забризкані брудом, засохлі рани, очі з жахом, застиглими у вічності. Аніта сховала обличчя на грудях Юрека, зате він не міг відвести очей. Йому стало ніяково, ніби він придивлявся до жертв автокатастрофи. Якщо б він нахилився, то міг би торкнутися руки худого хлопця з рваною раною вздовж шиї, притиснутого гвинтівкою. Його очі були схожі на дві скляні кулі з брудом всередині. І раптом в низ з'явилися сльози.

Юрек зупинився сам і зупинив Аніту. Грудна клітка худого хлопця почала підніматися, спочатку неглибоко, як серце, що вмирає, потім швидше й швидше, рана почала закриватися. Шкіра швидко закрила поріз. Молодик підморгнув і піднявся вгору, наче його тягнули невидимі мотузки. Від рани залишилася лише смужка завширшки з палець. Хлопець уже стояв трохи осторонь, з витягнутою перед собою рушницею і намагався вдарити багнетом атакуючого ворога. Інші піднімалися з-під землі, цілими рядами, немов після масового воскресіння, забрані на небо доброзичливим богом війни. Кулі поверталися до стволів, руки знову приєднувалися до тіл, очі знову з’являлися в нічого не розуміючих головах, черепи тихо зросталися, аж поки нарешті дві армії не розпалися, як однаковісінькі частини одного механізму, і побігли, як божевільні, одна до стін Зали, друга до трамвайної зупинки, щоб розвіятися там назавжди. На щойно забризканій кров'ю землі росли червоні маки.

Юреку й Аніті треба було перетнути гравійну доріжку, достатньо широку, щоб Ганнібал і його стадо слонів могли пройти по ній на шляху до Альп. Гравій повільно вкрив асфальт, з боків засвітилися ліхтарі, а Залу раптово загородив літак, що злітав. Він мчав прямо на них злітно-посадковою смугою аеропорту. Вони впали на землю. Юрек відчув щось схоже на легенький дотик, ніби кіт пробіг по його спині. Він обернувся й побачив хвіст літака на тлі червоного світіння. Вроцлав горів. Язики вогню вилітали з кам’яниць у старому місті, люди викидали з вікон ковдри та подушки, а потім стрибали на них, зграї птахів злітали в повітря хмарами іскор і через деякий час падали мертвими, вдаряючись об гарячу бруківку. Натовп, рятуючись від вогню, намагався дістатися сховища на Сольній площі. Високо над ними гауляйтер Ганке тікав із приреченого міста на літаку. І раптом усе скінчилося. Зала залишилася одна, чорна й мовчазна. Нібито та ж сама, але інша. Над чорними дверима висів ангел, давно вже зруйнований комуністами. Юрек зрозумів, що насправді в нього немає плану, крім надії, що його ключі все ще діють. Вони вислизнули з його рук, і він нахилився, щоб підняти їх, але не взяв, тому що ангел над його головою рухнув. Посипалася штукатурка, просвистів меч, і Юрек перекотився по землі, тягнучи за собою Аніту.

На якусь мить він був упевнений, що фігура, яка ожила, накинеться на нього, розлупає голову залізобетонним мечем. Однак ангел знайшов іншого супротивника. На будівлю Зали виповз барельєфний дракон із трьома головами та червонуватою лускою. Замість очей у нього були зірки, кігті були схожі на серпи, а лусочки на спині з шипами схожі на колоски. Паща дракона розкрилася, щоб тихо заревти, тіло підвелося дибки й упало на ангела, намагаючись розчавити його власною вагою. Ангел зробив крок назад, замахнувся мечем, і у дракона стало на одну голову менше. На фасаді почався дивний танок, дві постаті, злиті з ним і незалежні, кружляли одна навколо одної, шукаючи нагоди завдати удару. Дракон спалахував білим вогнем, янгол прикривався крилом, схиливши шию, дивлячись з-під голови. "Ця штука хоче нас зупинити", – подумав Юрек. Аніта ступила вперед, він – за нею, вчепився в дверну ручку, наче в рятувальний круг, вставив ключ в замок, але не встиг повернути. Дракон упав згори, його паща зімкнулася прямо над головою дівчини, коли ангел занурив свій меч по рукоятку між лопаток чудовиська. Тіло дракона здригнулося, його очі розширилися, паща знову розкрилася прямо перед Анітою, і раптом він розсипався. М'який пил обсипав їх.

– У нас з'явився момент, – прошепотів Юрек, наче річ йшла про скорочену путь, про дірку в паркані. Він підібрав ключі і вибрав потрібний. Тим часом хоробрий ангел знайшов собі нових супротивників. По стіні залу піднімалися ще жвавіші барельєфи – жінки з короткими стрижками, у провокативному одязі, що оголював неприродно великі груди, хлопці в облягаючих костюмах, чоловіки у формі з телескопічними кийками та величезними щитами, довговолосий чоловік в куртці, яка спускалася нижче дупи, бородатий товстун у водолазці та шарфі, обмотаному навколо випираючогог підборіддя. Вони заходили з обох сторін, ангел підняв свій меч, готовий захищатися. Коли Юрек повернув ключ, почали падати перші голови. Юрек з Анітою зайшли всередину.