Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 28)

Місяць заглядав у віконце, ніби цікавився із-за хмари, що там божевільні на Одрі роблять. "Привіт, старий, – пробурмотів Юрек, – але ж я потрапив у халепу, чи не так?".

– Подумай над цим. Від таких речей не відмиєшся.

Пан Маречек дав Юреку ключі і наказав відчинити двері. На це знадобилося трохи часу. Юрек глянув у бік порожнього коридору, очікуючи спалахів, видимих ​​крізь кольорові вікна, хмар, що збираються над куполом, блискавок, що звиваються електричними котушками, і, нарешті, самого диявола, який прибуде на вечірку на колісниці, запряженій душами. Замість привидів він відчув задишку. Пан Маречек штовхнув Юрека на стілець і наказав йому скласти руки за спинкою. Він потягнувся по мотузку.

– Там висять камери. Ви подумали про це?

Пан Маречек щось буркнув. Він переклав пістолет у ліву руку.

– Начальнику ти мій золотенький, все я знаю. Камери, не камери , а ти ж з поліцейської дільниці п'ятами накивав, так мене, знову ж–таки, похвалять. І привалити тобі приємно, сволота.

Він зробив, як сказав, а потім підняв Юрека, що хрипів, назад на стілець. Пан Маречек увімкнув лампу на столі. Монітори були вимкнені. Але в кімнатці був ще хтось. Юрек не думав, що зможе посміхнутися в такій ситуації. Стіну підпирав незграбний охоронець родом із 1960–х років, в синьому халаті, натягнутому на великий живіт. Він чистив нігті складеним аркушем паперу.

– Вони побачать, як ти мене сюди затягнув, валянок скислий, – Юрек сплюнув кров’ю.

– Щоб ти знав, ти ж сам тут повозився, тепер камера лайно тільки бачить і ще менше записує.

Він стягнув Юрекові зап’ястки мотузкою. А тим часом на столі сидів пузатий охоронець із шиєю, як у динозавра. У військових штанах із бічними кишенями та в кітелі він був схожий на дезертира, який прикидається цивільним. З його шиї звисав золотий ланцюжок, на потилиці розцвіли червонуваті шишки, з–під густих брів визирали байдужі очі. Він схрестив руки на грудях і ритмічно погойдувався, мабуть, під якусь музику, яку чув лише він.

– І ти дозволив себе обманути. Що тобі сказав Збишек? Сенс історії пообіцяв? Навіщо тобі це, Марек?

– Замовкни.

– В тебе будуть клопоти.

– Замовкни, я за себе не ручаюся. Хто вдарив мене на очах у Святішого Отця? Ти що думаєш, що охоронець ідіот? Ти думаєш, у мене вдома книжок немає? Я не знаю, що відбувається? Фраєр з Берліна, інститут профукав, і розуму ні на гріш.

– Подумай над цим.

Пан Маречек закінчив мучитися над петлею. Мотузка сильно врізалася у Юрекові зап’ястки. Інший охоронець сидів біля вікна, напівпрозорий, у білому костюмі та чорній сорочці, ніби персонаж із фільму, знятого в той час, у якому він жив. Його чорне волосся було зачесане назад, вуса блискучі, з бутоньєрки стирчала хустка, і якби не руки, можна було б подумати, що це джентльмен, а не охоронець. Його пальці були, як у мавпи, волохаті й сильні, створені для того, щоб хапати за чуже горло. Він окинув поглядом вогні міста, комусь криво посміхнувся й почав вибирати тютюн із свого кисету.

– Я своє знаю.

– Та ну? – в голові Юрека почало щось світати. – То чому Смик загинув? Чому Збисьо перехитрив директора та інших? Тому що він хоче влаштувати вечірку лише для себе. Ви й справді вірите, ніби він вас впустить?

– Бухти собі на здоров’я.

– Ну, я й говорю. Він тебе, придурка, наєбе. Тобі пощастить, якщо ти доживеш до ранку, – сказав Юрек, а потім його вдарили рукояткою пістолету. Він впав з кріслом на стіну. Пан Маречек стояв над ним, важко дихаючи.

– Пиздиш.

– Додай подумки. Просто як два плюс два.

– Просто для виродка з Берліна.

– Бо тут, у Вроці, виродків вже немає?

На мить запала тиша. Маречек, втомлений зв’язуванням, розмовами, триманням пістолету та побиттям, жадібно ковтав повітря. Він засунув зброю за пояс, як чесний поліцейський на своїй останній місії перед відставкою. Підняв Юрека, поплескав його по плечу й пішов.

– Ти ідіот! Тобі вже хана! – бився і кричав Юрек. – Пане Марек, якби я знав, то перепрошую за Святого Отця, – у нього перехопило подих. – А Збись пана в дупі бачив!

Біля дверей стояв лакей у червоному сюртуку зі смужками чорного оксамиту. На ньому були білосніжні панчохи, начищені черевики, а з–під перуки визирало рідке волосся. Обличчя з рябинами здавалося м’яким, воно наче втиснулося в потилицю. Жирні прищі вкрили ніс і підборіддя. Тремтяча від сифілісу рука насилу тримала тростину. Дворецький зник, коли в дверях з’явився пан Маречек.

– В дупі, не в дупі. Але мені спало на думку, що я зв’язав тебе надто міцно.

Розділ 30

Якби Юрек звільнився раніше, він, мабуть, зумів би врятувати пана Маречека. Залишившись у темряві, він смикав пута, натягував їх, послаблював, навіть намагався потертися об краї стільця, перш ніж нарешті виявив, що вузол, який поперемінно тягнув і тиснув великим пальцем, нарешті почав слабшати. Хлопець звільнив руку, потер зап’ясток і відчув запаморочення. У нього боліли коліна, рана на передпліччі, мабуть, відкрилася – він відчував, як пов’язка повільно напитується кров'ю. Юрек хотів знайти щось для самозахисту, але тут були тільки банки. Він хотів тікати, але зміг лише кульгати. Охоронці навіть не здригнулися, відсунуті в давно минулий час. Сифілітик опустив голову, велетень із лисим черепом загасив цигарку.

Пан Маречек лежав навпроти сувенірного стенду, повернувши обличчя догори та підклавши руку під голову, ніби відпочиваючи і придивляючись, як ковзають по небу хмарки. Але скляні очі вже нічого не бачили, посеред грудної клітки була дірка, куди можна було просунути палець. Суха. Юрек схилився над тілом, він хотів знайти пістолет. Нічого не чіпай. Хлопець рухався далі вперед, все швидше й швидше, викидав перед собою здорову ногу, підтягував хвору, почув, як Збишек щось кричить у сутінках, під куполом, і тут же краєм ока побачив його: маленький силует, що стоїть серед руїн сцени, витягнувши руки вгору, до туманних фігур, що обертаються по колу. Там були лицарі й розбійники, дівчата й старі повії, єврейські купці, студенти й підручні. У Юрека було непереборне бажання втекти туди і забрати те, що йому належало, він мусив боротися сам із собою, ніби він був розділений, одна частина хотіла пізнати, а інша – знайти Аніту. Вихор над головою Збишека став ще густішим, рука стала ногою, а постаті оповив туман. Миготіли страшні обличчя, кружляв гарматний пил, летіло каміння з–під гусениць невидимих ​​танків.

Він поволікся ліворуч. Історія огорнула його повністю. У коридорі, серед пострілів і спалахів, прусські солдати штурмували фортецю, намагаючись прорватися через пошатковану стіну. У облягаючих одностроях з поганої тканини, штанях до литок і шкіряних чоботях вони були схожі на привидів. Солдати крутилися біля його ніг, один з них виліз і тут же вдарився, перескочив через нього, теж упав, через трупи своїх друзів, повернувши до Юрека своє налякане, напудрене обличчя, його очі витріщилися, ніби він бачив його крізь час і простір. Нещасний прийняв хлопця за примару, за наближення смерті.

У кімнаті графіків дикуни гналися за змученим мамонтом. Їх було близько двадцяти, напівголих, за винятком пов’язок на стегнах, вони були не вищими за сьогоднішніх дванадцятирічних дітей і встромляли загострені палиці у волохаті боки тварини. Мамонт, ослаблений втратою крові, хитався з кожним кроком, його хобот тремтів, мов мокрий шматок мотузки, він стрибнув і зарився в пилюку, прямо біля Юрекових ніг. Далі по коридору. Тут мусить бути недалеко, Збишек не вважав, ніби Маречек простить. Більше приміщення їдальні, хлопець навіть бачив довгі столи та кавомашини, з–поміж яких, ніби з картини, що ожила, висипалася біднота. Хлопчики босоніж і в дерев'яних сабо. Схудлі чоловіки у фартухах, старі, що спираються на палиці чи спини своїх синів, жінки в хустках, що закривають люті обличчя. Кожен із палицею та каменем. Вони рушили просто до Юрека, до чогось, що було приховано за його спиною, що тільки вони могли бачити. Вони здіймали кулаки й викрикували власну злість, поки не настала мить вагання, їхні очі примружилися, побачивши нову небезпеку, яку Юрек не бачив; купець із першого ряду помітив, що відбувається, але було вже пізно. Юрек міг поклястися, ніби чув відлуння пострілів, перший ряд розвалився, ніби їм відрізало ноги. Натовп миттєво розсіявся, залишивши позаду мертвих і вмираючих. Молода дівчина повзла, тягнучи ногу з розбитим коліном. Худий чоловік сидів, оглядаючи рану на животі, приклавши закривавлену руку до рота, здавалося, не вірячи тому, що з ним щойно сталося. Юрек утік.

Коридор перетворився на вулицю Швідницьку, ще стару, вимощену німецькою бруківкою. Багато квітів. З кам'яниць звисали цілі гірлянди, ними були прикрашені дерева та радісна дітвора. Зверху сипали квіткові пелюстки. Візники зупиняли коней, перехожі гальмували, бо в розкішній кареті їхав з непокритою головою сам імператор: його маленькі очі бігали по місту і людям, по незбагненним місцям і подіям. Промигнула і сама Зала, чи то раніш, чи то пізніше, в оточенні дам і вусатих міліціонерів. Шпиля ще не було, але ангел повернувся до воріт. Прийшла вода і все змила, несучи легкоозброєних воїнів, серед яких упав сліпий імператор Іоанн Люксембурзький. Монахи били себе в груди на монастирській вежі. Гусит перерізав горло пораненому лицареві. Навколо – Юрек уже біг далі – горіли книги, спалені і священиками, і простими людьми, і фашистами. Під ноги хлопця повзли язики полум'я.