Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 27)

Розділ 29

У залі було темно. Сувенірний стенд ще стояв на місці, але здалеку було видно, що у вітрині вирує таємниче життя. Книжкові сторінки тріпотіли, їх підштовхувала невидима сила, а у вікнах моделей Зали засвітилися вогники. Ожили персонажі старих календарних фотографій. Німецькі родини милувалися дивом архітектури, створеним Максом Бергом, гуркотіли екіпажі, проїжджали перші автомобілі "Мерседес". Відлитий з гіпсу ангел раптом розправив крила. Його жорсткий диск бурчав у нього в животі. З темряви, з глибини трибуни виринув Павел, його чорні руки впали на прилавок, він подивився на Юрека сумними очима. З хлопця текла вода, обличчя опухло, губи посиніли.

– Подати тобі щось? – запитав він.

Юрек без жодного слова відійшов. Вони з Анітою пішли до купола. На сцені горіли лампи, освітлюючи руїни колишньої сцени, щойно прибрані та обмотані поліцейською стрічкою. Аніта зашипіла. Між ними, наче розкрадач могил, кружив Збишек. Він щось буркотів собі під ніс. Хлопець ніби щось шукав, він то зупинявся, то крутив у пальцях знайдений дріб'язок, і то викидав його, то клав у кишеню джинсової куртки.

Юрек якомога тихіше, на болючих ногах, рушив до Збишка, пройшов під поліцейською стрічкою, перестрибнув через один перекинутий стілець і присів за наступнмс. Аніта сховалася в темряві. Він дочекався, поки Збишек, повністю поглинутий пошуками, ще раз нахилиться, глибоко вдихнув і скочив йому на спину. Він планував знищити мерзотника, задушити його й витягнути із Зали, але те, на що він натрапив, було привидом. Юрек пролетів крізь Збишка і боляче вдарився об звалений і почорнілий від вогню гучномовець. Він катався по підлозі, не розуміючи, що відбувається. Аніта щось кричала йому.

Збишек з'явився в іншому місці і, наче нічого не сталося, продовжував шукати фрагменти Історії, розкидані по Залі. Інші двійники виповзали звідусіль. Збишек, вісімнадцятирічний, хворобливо худий, інтелігентний хлопець в окулярах і чорному плащі, з кишені якого стирчить роман Юнгера[30]. Він сперечався з невидимим співрозмовником – може, батьком, а може, самим собою. Трохи далі з портфелем під пахвою, озираючись, мовби від когось тікав, бігав літній чоловік, ще не зруйнований запоєм, у модній куртці та з укладеним на боки волоссям. І Збишек, крихітний, якого ледь можна було впізнати, на колінах у батька. Дзєшинський показав йому модель корабля, вирізьблену з дерева, з вітрилом із тканини та щоглою з довгого сірника. Він дмухнув на вітрило, син намагався його наслідувати, а потім вони, рука об руку, пішли до неіснуючої річки, опустили корабель на хвилі, той гойдався, ніби вів внутрішню боротьбу – піти на дно. або пливти – і понісся вперед. Маленький Збишек розплакався, почервонів, як буряк, і побіг за кораблем. Він би, напевно, стрибнув у воду, якби не батько. Вони стояли, притиснувшись один до одного, Збишек сучив ногами і кричав. Це був його перший життєвий урок – не можна мати і не мати одночасно. Були й інші Збишки. Шістнадцятирічний, що коштував своє перше вино; наступний – майже вчорашній, щось випивав; Збишек, напівголий, зосередився на книжці з тканинній палітурці. У ліжку з дівчиною. У ліжку без дівчини. Який виріс і заплакав, як того разу біля річки. Ціла хвиля Збишків з кожного кутка. Юрек не знав, що робити далі. Він озирнувся. Аніта була поруч.

– Він грається з нами, – прошепотіла вона.

– Не він. Це Зала. Крутить нами усіма.

Юрек обійняв Аніту.

– Нам треба відступити, – вирішив він. – Коли це почнеться...

– А хто тобі сказав, що воно вже не почалося?

Збишки проходили повз один одного, не бачачи один одного, і Юрекові чомусь спало на думку, що в кожній людині є багато смішного, і які б вони не були, саме смішне їх олюднює. Тому що Збишек корчив грізні гримаси перед дзеркалом, яке міг бачити лише він, співав, тримаючи дезодорант, як мікрофон, робив підтягування на перекладині та відчував свої гарячі біцепси. А потім у Юрека виникла інша думка, набагато тривожніша. Якщо Зала генерує зображення без будь-якого порядку чи композиції, він також буде тут, незабаром він буде голий, з розведеними руками, Аніта дізнається про всі його смішні жарти, про його найдурніше обличчя, вона побачить, як він рюмсав, коли його батьки оголосили, що не пустять його до літнього табору, і він знову збирається розплакатися, тому що на другому курсі школи товариш так побив його, та ще й по обличчю, що нічого гіршого в світи не могло з ним статися. Його незв’язні думки перервав біль під ребрами. Це було дуло зброї.

– Досить бабі срати, – почув він. Пан Маречек націлив на нього пістолет. Таким Юрек його ніколи не бачив. Суворий, вусатий гном, що жадає помсти.

"Щоб ти знав, сучий сину, все пройшло так гладко", подумав Юрек. Аніта підняла руки, її гострі очі бігали навколо, шукаючи допомоги. Натомість Збишек вийшов із гурту Збишеків, щасливий до біса, і ледь не плескав у долоні. Він змінив потертий одяг на літній костюм, вимився і поголився. І він був здивований, побачивши Аніту.

– Що це ти такий розфуфирений? – зібрався з духом Юрек. – Розпродаж був чи що?

– Жарти летять низько, а на вас мені байдуже. – Він навіть не глянув на них. – Пане Марек, закрийте їх десь, тільки надійно. – Він вибачливо посміхнувся. – Я справді не очікував, що тато пошле вас обох.

Він втягнув носом повітря.

– Де довгі промови? – намагався виграти час Юрек. – Якісь майстерні плани? Басейн з крокодилами?

Збишек раптом зробився сумний.

– Ти справді вважаєш мене монстром. Я роблю свою справу і все. Я хотів інакше, в гармонії з батьком і світом, я б узяв навіть тих дурних Кокошку і Райтоха, яких так безжально викинули геть. До речі, знаєте для чого?

– Ні, – буркнув Юрек, – але ти, мабуть, нам розкажеш.

– Райтох задумав кооптувати своїх, а він же негідник найвищого ґатунку, від якого всі відвернулися. Дружина, діти, на колір, на вибір. Так він уявив, що приведе їх сюди, цієї ночі, хоч би силоміць, вони з’єднаються відкритою правдою і стануть чудово-медовою родинкою. Я навіть був готовий на це погодитися, але тато стояв осторонь. І тут почалося. Тато вирішив, що Зала повинна бути закритою.

– Я зовсім не здивований, – клацнув пальцями Юрек. – Що ви будете робити з правдою, коли дізнаєтеся її? Хльоснеш нею по дупі? Продаси?

– Я не така людина, і ніколи нею не був, – прокашлявся Збишек. – Уяви собі – ти виріс з великою мрією, скільки себе пам’ятаєш. По–перше, є чудові казки, в яких я замість Курочки Ряби зустрів Макса Берга. Потім притчі, невимушені читання, з часом все більш усвідомлені та серйозні, і нарешті – ти дістаєш докази. Предмети, знайдені в Залі. Персонажі з минулого. А потім той самий чоловік, який втягнув тебе у все це і розпалив цікавість, грюкає дверима і каже: "Немає і не буде". Дорогенький тато. Як би ти ставився до цього? Я хотів, щоб все йшло за планом. Ми повинні стояти тут з татом, Кокошкою, Смиком і всіма іншими.

– О, точно! Що на це Смик? – вкрадливо запитала Аніта.

– Смика в це не втягуй. Кожен несе свій хрест.

– Смик уже натягався, – Юрек косився на пана Маречека, який тримав пістолет не надто впевнено. – А цього двірника як ти збаламутив?

Збишек трохи зігнувся.

– Якщо хочеш знати, Смика мені шкода. Вийшло так, як вийшло, – мабуть щиро, сказав він. – Може, ми уникнемо нових жертв? Ви не будете втручатися, і я віддячу тобі за хвилю спокою.

В голові Юрека проклюнулася думка, куди Збисьо міг би свою подяку засунути. Він мовчав, розмірковуючи, що робити далі. Натомість пан Маречек відновив свою гордість, помахав пістолетом і під дулом повів їх до виходу. Вони вже були біля дверей, коли Збишек гукнув:

– Аніта залишається.

На вусатому обличчі пана Маречка промайнуло здивування.

– Але...

– Ну не в Залі ж, – махнув рукою Збишек. – Ну все, забирайтесь.

Він міцно схопив Аніту за зап’ястя і потягнув праворуч, де були службові кімнати, кабінети, склади, гримерки артистів. Він зв'язав їй руки стрічкою. Дівчина не протестувала, лише косилася на вихід. Натисне на гачок чи ні? Маречек не був схожий на того, хто буде стріляти. Але Аніта схилила голову й дозволила Збишеку відвести її.

– Знаєш що, – сказав через плече Юрек, – тобі могла б відкритися історія разом із Паном Богом. Але б ти хрін з цього зрозумів

***

Лише тепер Юрек, якого вели під дулом пістолета, зрозумів, що пан Маречек не брехав.

Зала говорила тисячею голосів.

Він чув, як пастухи скликали свою загублену отару, проповіді латинською мовою та спів лицарів, які готувались до бою. Ремісник лаяв ледачого підмайстра, хтось кричав по–німецьки, закохані шепотіли ніжні слова, у корчмі точилася суперечка про гроші – хтось щось позичив і не бажає віддавати. Над цими голосами вирізнялася мова партійного активіста, він гарчав у ніс, посилаючи наляканих слухачів. Чути було стукіт коліс по бруківці і хоробру пісню переможної Червоної Армії.

Пан Маречек повів Юрека до приміщення охоронців. Він був схожий на коня з шорами, який ходив роками вивченим шляхом. Юрек ішов усе швидше й швидше, не оглядаючись. Він уявив, що станеться, якщо він побіжить або розвернеться і вдарить по цій дурній морді. За вікнами, на лисих гілках, спали птахи, і це видовище втішало Юрека.

– Пан, часом, не пересолює? – запитав він.

Пан Маречек тицьнув йому пістолетом під ребра.