Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 25)

В посмішці Дзєщинського не було нічого доброго. Юрек замислився над почутим.

– Ми в поліцейській лікарні. Я вичерпав свій потенціал героя.

Дзєшинський подивився на нього.

– Ти слабкий, але ж і упертий. Крім того, – він повернувся до столу, – у мене більше нікого іншого немає.

– Я отримаю лише кілька років. Краще сидітиму. Вам довелося б...

– Ні, – відповів Дзєщинський. – Ти вже так не думаєш.

В дверях стала Аніта. У неї було розпущене волосся, бліде обличчя, темні кола під очима, неакуратно підмальовані губи. Вона була схожа на людину, яка вибігла з дому, приголомшена жахливою новиною, не в повній свідомості, не знаючи, куди біжить. Дівчина впала в обійми Юрека і перелякано заціпеніла.

– На це ще буде час, – сказав Дзєшинський, і Юрек одразу зрозумів, що ніколи не дізнається, яку роль у всій цій справі відіграла Аніта.

Він звільнився від обіймів і почав одягатися. Йому це не дуже вдавалося. Як тільки він зміг надіти спортивні штани та м’яку футболку, він почав боротися зі шнурками. Потім, як герой останнього бойовика, він відважно підповз до вікна, смикнув раніше відчинений замок, виліз на підвіконня і стрибнув у ніч.

Розділ 27

Вони сіли в машину. Аніта вставила ключ у замок запалювання, але не повернула. Юрек сів на заднє сидіння. Він витягнув свою хвору ногу і хотів би її відрізати лише тому, що побачив у вікні першого поверху лікарні дві спохмурнілі голови Дзєшинського й Райтоха.

– Так і будемо тут стирчати? – запитав хлопець.

Дівчина не відповіла. Вона опустила вікно й вистромила лікоть. Вечір був теплий, як на ранню весну. Холодне світло модерного навісу оповивало пасажирів, які чекали на трамвай. Сяйво було мертвим, прямо з моргу, зовсім не схоже на світло у вікнах лікарні. Навколо ліхтарного стовпа ганялися діти. За кілька кроків поліцейський лаяв стареньку, яка не прибрала за собакою.

– Буде пізно, – попередив Юрек.

Він знав, що потрібно Аніті. Він з надією дивився на місто, що темніло, але все ж–таки уникало його. Люди люто розбігалися, наче хтось кинув між ними гранату. Поліцейський домовився зі старенькою, діти теж пішли. Зі сторони Тшебницької вулиці марширували молоді люди в костюмах анархістів. Вони сьорбали з пляшок, загорнутих у паперові пакети, блимали помаранчеві крапки сигарет. Всі прямували до лікарні, і Юрек здогадався, що вони збираються відвідати друга, якого вбили в якійсь бійці, про яку писали газети.

– Я познайомився з Олею під час навчання. Діяв я різко, і, як то кажуть, ми шалено покохали одне одного. Вона була на два роки молодшою за мене. Вона приїхала з Кошаліна, мабуть, щоб бути подалі від своєї довбаної сімейки, – він не міг повірити, що це говорить, він слухав власний голос, наче чужий. – Я вже закінчував вивчення німецької мови. Є хист до мов. П'ятий рік, багато часу. Я показав їй Вроцлав, і як тут розважатися. Тиждень починався в четвер і закінчувався у вівторок. Протягом двох крихких днів кожен з нас намагався жити нормально. Вона була на другому курсі, я – на п’ятому. У неї був великий апетит до життя...

Він замовк. Аніта мусила запитати. От вона і кинула, аби що. Три дурні слова.

– Ви жили разом?

– Недовго. Найсмішніше, що в мене була куча грошей. Якщо людина п'є, втягує носом, ковтає, ходить під кайфом по саму маківку, то завжди знайде гроші. У мене ніколи їх так багато не було. Я трохи перекладав. Писав німецькою магістерські роботи, траплялося щось для заліків, і різні дива. Легка робота. Мережа допомагала, та й хто б перевіряв.

– Цей бізнес мені відомий.

– Саме так, – у животі Юрека роздувся великий колючий клубок, – Оля другий рік якось і дотягнула. Вона була неймовірно талановита, такої розумної дівчини я ще не зустрічав. Вибач, але саме так і було. І я думаю, що саме звідси походило і її прагнення до загибелі. Вона не могла впоратися з власною головою.

– Я думаю, що люди п’ють або вживають наркотики, тому що їм подобається бути п’яними та під кайфом. – Пальці Аніти блукали по керму. – Якоїсь особливої ​​філософії в цьому немає.

Мабуть, вона пошкодувала про ці слова, бо Юрек замовк, ніби звільнений від обов’язку говорити. Хлопець дивився у вікно.

– Ви зняли квартиру… – продовжила вона. Юрек прийшов до тями.

– На Чистій. Всюди поруч. Почалися веселощі на всю котушку, і якби, ну, якби не обставини, я б запам'ятав цей час як найпрекрасніші моменти свого життя.

– Що ви приймали?

– Все. Можливостей не бракувало. Іноді я думаю, що якби ми жили далі від центру, все було б інакше. Але ж так, у нас постійно були відвідувачі. Кожен приходив з чимось. І так воно й тривало.

Він говорив усе повільніше й повільніше, аж нарешті знову замовк, упершись головою у вікно. Аніта його вже не підганяла. Революціонери встигли зайти в лікарню, з'явилася ще одна старенька, з іншим собакою. Сліпий на зупинці поклав перед собою капелюх і заграв на гармонії.

– Ще я змінив бізнес. Запровадив нові послуги. Дипломи. Два тисячі за звичайне бла–бла, десять тисяч за повний комплект із записами в університетських книгах.

– Ми говоримо про євро чи злоті?

– Які євро? Я сам не підробляв підписи, бо не знав, як це робити, але ж ти знаєш, як це буває. Якщо були люди, яким потрібні були підробки, то були люди, які їх робили, і я опинився в теплому, приємному місці прямо між ними.

Дівчина повернулася і погладила його по обличчю, спробувала це його обличчя обхопити. Він повернувся до спинки крісла.

– Це сталося на вихідних. Ми повернулися додому під ранок, такі нафаршировані, що аж над землею літали. Після прийому таблеток можна довго ходити, можна нескінченно займатися любов'ю і ніяк не заснути. Потім ми лежали в ліжку й курили сигарети. Оля закашлялася. Вона схопила мене за руку. І це все. Її почало трусити. О, так. – Він бив кулаком у вікно. – Вона тремтіла біля мене. Очі широко розплющені. Вона навіть не могла попросити допомоги. Тільки коли я підвівся, вона схопила мене за руку. Вона не хотіла відпускати. Я ж втік...

Він замовк. Смикнув блискавку флісової куртки. Дозволив себе обійняти і говорив дуже тихо, тому що слів залишалося сказати небагато.

– Замість того, щоб негайно подзвонити, я перелякався. У квартирі стільки доказів. Я почав збирати наркотики. З різних місць. Схованок. Кишень. Коробок. Шухляд. Все пішло в унітаз, вже з телефоном біля вуха, я вже кричав на лікарку швидкої, швидше, швидше, кинувся Олю рятувати, але було пізно. Ти розумієш, Аніта? Якби я не боявся, якби я не думав про себе, якби я відразу... але я боявся.

Так вони застигли на деякий час, Юрек згорбився, Аніта схилилася з краю крісла, притискаючись до нього, наскільки могла.

– Тоді я намагався повести себе як мужик. На похорон пішов із душею в п'ятках. Я хотів, щоб мене якось скривдили. Щоб її сім'я... ну що ж. І всі там плакали і жаліли мене. Ніби тільки я її любив. Решту договори собі сама. – Юрек посміхнувся. – Якось я вижив. Іноді я думаю, що якби не Оля... Ми обидва померли б незабаром. Іноді, знову ж таки, коли мені справді треба пожаліти себе, я думаю, що було б краще, якби так і сталося.

Аніта повільно відклеїлася від нього. Ще один поцілунок у вологі очі, рука на щоці. Вона повернула ключ запалювання.

– Ні, – сказала вона, ніби нічого з почутого не було для неї несподіванкою.

***

– Ми не мусимо цього робити. – сказала вона, вимикаючи двигун. Вони зупинилися біля Зали, в тіні густої верби. Жоден звук не порушував тиші. "Там хоча б птахи були", – подумав Юрек.

– Не мусимо, – погодився він.

– Дзєшинський викриє нас, як тільки щось піде не так, – подумала Аніта вголос. – Якщо все буде добре, немає сенсу чекати винагороди.

– Це правда. Нам не треба туди йти. Що б тут було поганого, якби ми виїхали? Нас ніхто не знайде.

– І куди?

– До Кельна.

– Північ. Не люблю.

Юрек опустив вікно. Йому потрібна була прохолода.

– Це тільки для початку, – він почухав ніс, розкинувшись, наче сидіння "ауді" перетворилося на плюшевий трон.

– Я знайшов би тобі хорошу роботу. Ти б поверталася після мене. Я б чекав тебе з обідом. Можливо, з вечерею.

– Ти вмієш готувати?

– Багато років я був один... На вихідних ми замовляли їжу по телефону і дивилися старі добрі серіали, знаєш, ще з тих часів, коли не прийшли "Божевільні"[29] і все спаскудили. Ми б пили вино і займалися коханням. Ми могли б виходити раз на тиждень і витратити один день на пошуки чогось кращого. Не обов’язково в Німеччині. Бо світ звужується, – говорив він зі все більшим трудом. – Можна було б купити кота, довбаного пухнастого кота, який би спав у ногах на ліжку.

– Перестань.

– Чому? – Його голос звучав гірко. – Кота звали б Мелман або Шприц. Ми б купили йому упряж і в погожі дні водили сволоту, паскуду, гуляти в ліс. Ми б фотографувалися. Одного разу я думав про те, щоб купити фотоапарат, вкласти трохи грошей в комп’ютер і фотографувати мінливий світ. Завжди чогось не вистачало, думав, що завтра, післязавтра чи щось таке. Тоді через рік чи два ми мали б квартиру з терасою. Наприклад, ми б поїхали у Францію і зняли будинок на березі моря. Так могло б бути.

Аніта сиділа напружено, ніби готова прийняти удар.

– НІ. Так не буде, – нарешті сказала вона. – Тому ми туди підемо.

Розділ 28

Зала нагадувала сталеву кулю, яка щойно виринула з глибин космосу. Над її вершиною зібралися хмари з електричними черевами. Вони ніби випливали з верхніх шарів неба, закручені в спіраль. Верхівка шпиля тонула в них.