Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 20)

– Хтось є! – смикнула його за рукав Аніта. – Може, завітаємо пізніше?

– Чорт, дай подумати!

У Юрека не дуже виходили маніпуляції з замком. Нарешті він здався і почав кричати: привіт, привіт, є хтось? За ними відчинилися двері. Юрек обернувся, ніби його штовхнув сам диявол. Він подивився в суворе обличчя старої жінки, що дивилося з темної щілини.

– А ви це чого тут?

Аніта прикрила Юрека.

– Ми йдемо до пана Збігнєва Дзєщинського.

– Який же він пан, лахудра! Він вам щось винен? Іди, дівчино, з тобою я балакати не буду.

Вона вийшла в коридор у зеленому халаті, товстих панчохах і хутряних капцях. Чорне волосся середньої довжини з сивим корінням.

– Ми домовлялися. – Юрек виринув з–за спини Аніти. – Чи пані не знає...

– Синку, що тобі ця повія наговорила, що за доля... Наче мало лиха на цьому світі, бери її та геть звідси.

– Чому пані так захищає цю сволоту?

– Сучий син бабло заборгував, – додала Аніта.

Стара, здавалося, глибоко задумалась, пошукала в кишені й витягла зім’яту цигарку. Юрек поспіхом подав їй запальничку.

– Чого це ти такий запопадливий? Дивись, який Валентино знайшовся.

– Так пані не знає...

– Ось я і кажу. Він тиняється, Леонцьо[26], то за одним, то за іншим. Будете стирчати тут до Різдва.

Юрек стиснув кулаки.

– Я йому ноги з дупи...

– Нічого ти йому не зробиш, фраєре солоденький, кажу. Заходь, бери те, що твоє, і геть в моменто.

– Як зайти, коли просто закрито... – Аніта показала на двері.

– А там закрито! Тут люди двері замикають, фраєрка гірчична, це правда і привіт. Подивіться краще. – Загундосила, замахала руками і зникла в глибині власної квартири. Юрек і Аніта перезирнулися, і перш ніж вони встигли щось зробити, бабуся вже повернулася з фомкою у пальцях в перснях. Юрек хотів допомогти їй

– Відійди, кажу.

Раз, два, фомка потрапила у щілину, саме туди, куди Юрек навіть не міг вставити картку. Лікоть жінки раптово опустився, щось клацнуло, і двері були відчинені. Усередині пахло сигаретним димом, гнилою їжею та ще чимось знайомим неприємним. Фомка опинилася в кишені хатнього халата. Бабина рушила до приголомшеного Юрека, ніби хотіла його потрясти.

– Ти Овсяка[27] чекаєш, чи що? Бери, що твоє чи не твоє, а я тут почекаю. Завжди кажу: сам не подбаєш, лайно буде, а не майонез, отака тобі правда, і все, – вона кивнула на підтвердження сили власних слів і завмерла, притулившись до одвірка.

Увійшли вони прямо на кухню. У раковині була купа каструль із запліснявілими залишками – квасоля, китайські супи, яєчня, недоїдена смажена картопля. На підлозі були розкидані коробки з–під піци. Килим лише частково закрив бордову, потріскану підлогу. Вузька кушетка, пробкова дошка, на столі ноутбук, завалений паперами та книжками. В основному це були дешеві трилери п’ятнадцятирічної давності, куплені за копійки на вокзалах і вуличних кіосках. Між ними стояли дві паскудні банки – одна з недопитою кавою, друга – повна недопалків.

Тут стояв такий сморід, що накопичувався роками, пронизуючи стіни, як смердючий привид, впиваючись у меблі та дерев’яні дверні рами. Щоб вивести його, довелося б позривати підлогу і відшкрібати стіни до цегли. Так могло пахнути в старому морзі чи в найглибших печерах стародавніх безхатьків. Аніта піднесла до рота хустинку.

Юрек зазирнув у вбиральню: ванна старша за Вроцлав, холодна плита, обігрівач замість батареї. У пральній машині був гнилий одяг. В іншій кімнаті почувся шелест. Юрек глянув на двері. Бабуся демонстративно подивилася на стелю, Аніта обвела поглядом дверний отвір. У другій кімнаті було достатньо місця для канапи, присадкуватого письмового столу та великої кахельної печі. У повітрі пахло вугіллям. Юрек присів навпочіпки, відчинив дверцята печі й кочергою розгрібав попіл, ніби сподіваючись знайти уламок якоїсь спаленої таємниці. Натомість він побачив два перелякані ока, які блищали з найтемнішого кутка. Спочатку він злякався і плюхнувся на килим з останніми слідами власної зелені. В наступну секунду він вже гладив чорного кота. Той стояв перед хлопцем на відстані витягнутої руки, готовий відскочити з дороги в разі небезпеки.

– Що трапилося, малий? – усміхнувся Юрек, а малий зворушливо нявкнув. Коли Аніта також присіла біля нього, він одразу підбіг до неї та почав тертися об її ноги. – Тебе люблять, – сказав Юрек. – Боже бородатий, але ж тут і срач. – Він погладив кота за вухом. – Ти сам обісрався, чи не так?

– Сортир закрито, у нього, мабуть, там ящик для сміття. Боже, він такий голодний. Слухай, як ти думаєш, скільки...

Вона зупинилася, тому що в квартиру, як різнокольоровий шторм, увірвалась її нещодавня стражниця. Побачивши кота, розлючена стара жінка зазнала дивовижної трансформації. Її обличчя вмить злагідніло, долоні стали м’якими. І вона вже тримала кота на руках.

– О мій любий, мій любий друже, привіт, хазяєчка скоро про тебе подбає, не те, що твій морда фраєр, тихо, зараз щось для тебе знайдемо, скарбе ти мій милий... – Вона показала на Юрека – Ви знайшли, що хотіли?

– Ще ні.

– Немає, хапай кумпутер і пішов, і все, і щоб я тебе не бачила – вона схилила голову над котом. – Зараз тебе нагодуємо. Що вони тобі зробили?

Юрек нерішуче стояв над ноутбуком.

– Цигель, цигель! – гукнула стара. – Бери або вали звідси, добрий друже. Не ти візьмеш, так хтось інший, ти не знаєш, що це таке? У тебе добро в очах, у твоєї кокотки погірше, чорт, це не моя справа. Забираєш? Бо того примурка не буде, така правда, вся кам'яниця така.

Юрек слухняно схопив ноутбук, і вони зникли. Старенька загасила сигарету тапкою і відпрацьованим рухом зачинила двері квартири. На перший погляд, слідів злому не було. Квартира, як будь–яка тут, з нормальними дверима. Жінка дивилася, як пара пішла. Юрек був упевнений, що стара прислухається до кроків, перевіряючи, чи справді вони йдуть. Він почув гучний удар на першому поверсі. Для кошака з нею буде Хрест Господній, сказав він собі. Вони проминули той самий напис, того самого чоловіка, який, здавалося, чекав, поки вони підуть. Всі їх проганяли. Собака, голуб, баба і тип. Загальмували вони тільки на зупинці.

– Збишек подякує нам, нема що й казати.

– Аби ти не здивувалася.

Розділ 23

– Добре, я все розумію. – Дзєшинський підняв важку голову від такого ж нелегкого письмового столу. – Можливо, хтось заблукав би у ваших висновках, але я думаю, що я можу в них знайти шлях. Магія. Невірні дані в книгах. Великі суми переказуються на рахунки, які є байдужими до користі всієї інвестиції. Ви дуже розумні, і я у вас як на долоні. Я радий, що мій прийомний син знає, як вміє виткнути мені, коли я помиляюся. Будь ласка. Чого ви хочете? Грошей? Участі в заході?

Такої відповіді вони не очікували.

– Дві речі, – почав Юрек. – Перше стосується нас особисто: ми хочемо миру. Один рух з вашого боку, і ви за гратами, і я сумніваюся, що ви коли–небудь звідти вийдете.

Дзєшинський опустив голову, ніби щось притискало її до столу. Він промовчав:

– Дійсно. Так. Що ще?

– Смик вам довіряв, – сказала Аніта.

– Смик вірив, – повторив Юрек. – А я не маю такого наміру. Якщо мене зіб'є машина, ти потрапляєш у в'язницю. Голуб насере на мене – те ж саме. Якщо з Анітою щось трапиться, тобі буде ще гірше. Я знаю більш витончені способи зіпсувати чиєсь життя. Проблеми з пошуком роботи. Колекторські компанії. Вовчі квитки. Нічого з подібних речей.

– З твоєю кмітливістю тобі ще дуже довго жити, і, вибач, я трохи пригнічений відповідальністю за всі нещастя, які спіткають тебе у майбутньому. Шкода, що ми не зустрілися раніше. Завдяки тобі я, мабуть, уникнув би багатьох помилок і був би сьогодні щасливішим.

– Однак, ти можеш зробити мене щасливим».

– Отже, все ж–таки гроші.

Юреку здалося, що Дзєшинський зітхнув із полегшенням.

– Збишек.

– Що, Збишек?

– Ти знав, що я саме збирався це запитати?

– Що ви хочете від Збишека?

– Скажи мені, де він? Ми хочемо його побачити. Найпізніше до завтра. І вбийте собі в голову: наша угода включає і його. Ми хочемо мати мир. Я, Аніта і твій син.

Він закінчив, але не без труднощів. Насправді він хотів звинуватити Дзєшинського у всіх проступках, скоєних ним чи ні. Він хрінячив начальника, як святий Михайло диявола, і міг говорити, що завгодно. Вигорнути. Відреагувати. Мільйони робітників у всьому світі мріяли про такий момент. А замість цього, погрожували лише маріонеткам і порожнім кабінетам.

– Одне мене дивує. – Дзєшинський, мабуть, відчув, що тепер може говорити. – Тут ми говоримо про знання. Про пізнання сенсу світу та всіх його таємниць, що завжди було найбільшою мрією людства. Якби ми помінялися місцями, я благав би, щоб міг відвідати недільний захід. Я був би готовий відкусити собі руку за це. А тобі це навіть не спало на думку. Це тому, що у ваших головах дуже багато чого міститься? Я роблю такі висновки, коли згадую, мої божі корівки, як ви приховували свій роман.

Юрек підняв руку, ніби намагаючись захиститися від удару.

– Можеш собі жартувати.

– Залиштеся ще на хвилинку, – сказав Дзєшинський благальним тоном. – Я розумію, що якщо я вирішу послати проти вас своїх надійних вбивць, поліція негайно дізнається про мій кишеньковий Опус Деі та мої плани отримати владу: сьогодні Вроцлав, завтра весь світ. – Голос його потроху набирав сили – Мабуть, у вас є відповідні документи, можливо, від покійного Смика. Тоді наша сувора влада заарештує мене і всю таємну компанію, і мої пояснення про те, що на сьомий день Фестивалю відбувається закритий захід для дорогих гостей, які приїхали до Польщі з усієї Європи, не матимуть вигоди. Я добре зрозумів?