Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 19)

– Без твоєї згоди ніхто нічого не зробить.

– Ти сам повинен піти до нього, – сказала Аніта.

Збишек замовк, шипляче видихнув, наче його щойно вдарили в сонячне сплетіння.

– Що?

– Думаю, він знає, що пересолив, і боїться навіть більше, ніж ти. Ти його єдиний син...

– Коли він цього не пам’ятає!

– То згадає, – продовжувала дівчина. – Розкажи йому, що знаєш. Не згадуй наші імена. Порадь йому зізнатися. Ви разом підете в поліцію. Нагадаю, що одну невинну людину вже затримали.

Очі Збишека були червоні й наповнені слізьми.

– Як так?

– Хіба ти не знаєш, що Павел сидить?

Юрек засунув руки в кишені. Йому набридла ця ситуація, плаксивий Збишек, якому він не міг допомогти, сніг, що танув на носі, і навіть гуркіт трамвая розлютив його.

– Господи, я не знав.

Збишек притулив руки до свого синього обличчя. Він тупцював на місці, хлюпаючи водою.

– Добре, – сказав він. – Я піду. Викличете мені таксі? Я хочу покінчити з цим. Мені потрібно покінчити з цим, – прохрипів він. – Болить, свердлить мозок. – Він почав бити себе по лобі відкритою долонею – Дурний, дурний, дурний! – повторив він, потім затонув в обіймах Аніти.

– Ти подзвониш мені, коли дізнаєшся?

– Я подзвоню. Побачимося завтра після роботи?

Збишека підібрало таксі без розпізнавальних знаків, одна з тих диких корпорацій, які розмножилися після ліквідації легальних "пасажирських перевезень»". Водій, одягнений у фліс із насунутою до брів шапкою, навіть не глянув у їхній бік. Збишек підійшов до нього кроком засудженого, грюкнув дверима, і вони помчали містом, яке почало темніти.

Перехожі вже розійшлися. Поодинокі силуети ковзали крізь зиму, повертаючи голови до машин і трамваїв. Повз промайнув скутер розвізника піци в сріблястому шоломі. Нещасні голуби шукали місця під стріхами та на тендітних гілках. Сніжинки стали жорсткими та важкими. Вони танули на обличчях, від чого Юрек виглядав так, ніби він плаче.

***

Вроцлав є незмінним, і від нього тхне таємницею. Можливо, саме в цьому трамваї – пошарпаного червоного кольору, з ледь відремонтованими сидіннями та квитковим автоматом – Юрек колись їхав колись із Олею. Він зустрів її, як тепер Аніту. Були такі ж дерева і подібні до близнюків голуби, навіть люди, далекі від площі Ринок і модних торгових центрів, не помічали плину часу, їх простий одяг не змінила мода і плітки. Тут, на холодній зупинці, між товстим псом і бородатим безхатьком можна було навіть запалити. Це нікого не хвилювало, як і кохання між Додою та письменником Пільхом, зростаючий бюст Венґровської[25] та ювілейний 20–й виріз Ізи Міко в голлівудській монтажній.

"Ось так, так воно й має бути", – сказав собі Юрек і потягся до Зали. Смерть оточила його. Банах, дух Олі дрімає на дні його совісті. Але цього ранку він зовсім не про них думав, захоплений коханням і в муках останніх приготувань до свята.

Збишек не з'явився ні перед обідом, ні ввечері. Коли у пана Маречека запитали про нього, той відповів, що у нього на думці важливіші справи. І справді, він умився і розчесався. Була в ньому й інша зміна. Під піджаком охоронця він одяг чисту чорну сорочку із зображенням Богоматірі, над нагрудною кишенею. На грудях у нього висів почорнілий срібний хрест.

Але це було ніщо в порівнянні з директором Дзєшинським, який з упертістю маніяка намагався зберегти видимість спокою. Крем на його обличчі показав сліди безсонної ночі. Очі сяяли. Його спокійна промова лунала в наступних кабінетах, офісах, складах і, нарешті, в самій залі, де робітникам вдалося втекти від безладу. Одягнений у костюм, схожий на броню, він рухався, як машина, і постійно оглядався, відстежуючи будь-яку невідому загрозу.

– У тебе все чудово іде, – сказав він Юреку. – Я ж тобі сказав, що ти впораєшся.

Вони стояли перед головним входом до залу, вдивляючись у бік готової сцени. Всіляка несамовитість зникла. Кільця були лише формою залізобетону, сцена була з дерева та сталі, людина – людиною. Усе, що тут жило, тепер тихо чекало неділі. Юрек вирішив ризикнути.

– Ти не знаєш, що відбувається зі Збишеком?

Дзєшинський на мить удав, нібито не почув запитання.

– Звідки я знаю? Якби я знав, між нами було б добре, а не погано, – буркнув він. – Не знав, що ви друзі.

– Це занадто велике слово. Простіше кажучи, у мене є інтерес.

– Загалом, дуже шкода. – Дзєшинський жестом дав зрозуміти, що розмова для нього надзвичайно нудна. – Я б хотів, щоб у Збишека були такі друзі, як ти.

– Розумію. Я хвилююся за нього. Він призначив зустріч і не з’явився. Його телефон вимкнено.

На прощання Дзєшинський подав руку.

– Нормальна річ. Як тільки ви познайомитеся з ним ближче, ти дізнаєшся. Одне можна сказати точно. Діти вчать сакраментального терпіння. Я сам його не бачив кілька днів. Скажи краще, чи повинен я його звільнити? Чи це його чомусь навчить?

І, не чекаючи відповіді, рушив до сцени. Він відкидав довгу тінь.

Добре, що було багато роботи. Юрек знайшов собі роль доброї душі, яка приймає загублених. Він не знав, чи був якийсь внутрішній порядок, що збирав до нього юрбу сиріт і ослів, чи ходили чутки про Юрекову чуйність в цій знатній компанії. Люди, відповідальні за цю конкретну делегацію, стікалися до нього, шукаючи поради щодо їжі, готелів та організації вільного часу. Схвильована бухгалтерша, що заблукала у лабіринті бухгалтерських книг. Зайшов освітлювач зі скаргами на несправний підсилювач, а наприкінці дня з’явився актор, який грав одну з головних ролей у виставі Гауптмана. Готуючись до ролі, він одягнув руду перуку. Під час генеральної репетиції режисер Вега, кровожерливий, незважаючи на своє екологічне ім'я, вирішив, що руда пляма посеред сцени виглядає погано, або навіть гірше, і наказав її видалити. Актор, ім'я якого Юрек не пам'ятав, встиг полюбити свої штучні патли і не хотів змиритися з втратою.

– Передайте йому, як організатору, що я просто не можу без цієї перуки. Я не можу грати! Ви це розумієте? – повторив він, міцно стискаючи кухоль з кавою. – Але тут у вас є певна сила. Будь ласка, вплиньте на нього, інакше це буде катастрофа.

– Добре, – нарешті відповів Юрек. – Ви можете вважати це питання вирішеним.

Актор відступив, мало не витираючи носом килим. Юрек і не думав дзвонити.

Він бачив Аніту лише після роботи. Повернення зими закрило пивний сад, і йому довелося чекати під наглухо закритою будкою. Вони вирушили в одну мить, далекі й близькі водночас, з кожним роком тяжіючи один до одного. Зупинилися, як за командою, на півдорозі до зупинки. Юрек розповів про розмову з Дзєшинським.

– То що нам тепер робити? – запитала Аніта.

– Можна було б викликати поліцію і перевірити. Ти знаєш когось із його друзяк?

– Ти добре знаєш, що я уникала Збишека. Тепер я його краще розумію, – не без жалю додала вона через деякий час.

– То що? Чекаємо до завтра?

– Так, чекаємо.

– А завтра?

Аніта якусь мить мовчала.

– Я скажу тобі, як я все це бачу. – Дівчина швидко озирнулася. – Людина повинна робити речі, в яких вона розуміється, і в яких вона вправна. А ми вже зробилися вправними у влізанні в чужі мешкання

Розділ 22

У квартирі Збишека не було балкона, через який Юрек і Аніта могли б потрапити всередину, а якби й був, то нічого б їм не приніс. Він займав мансарду на Траугутта, у так званому Бермудському трикутнику. Депресивний район – між дешевими пивними і нічними магазинами. Молоді чоловіки з м’якими рухами стояли там групами по три–чотири особи, підпираючи обшарпані стіни, а їхні жінки з кричущим макіяжем штовхали розхитані коляски з крикливими дітьми.

Але й сюди завітала нормальність. Автомобілі, припарковані на тротуарах, здавалися кращими, ніж раніше, начищеними до блиску, а між ними троє хлопців виривали у однин одного портативну приставку Nintendo 3D. У старій кам’яниці зі знесеним другим поверхом залишилися руїни колишнього взуттєвого магазину, а от поверхом вище – нові металопластикові вікна. Їх прикрашали квіти у важких горщиках і тарілки супутникових антен, немов уцілілі привиди двадцятирічної давності.

Сходи будинку, де жив Збишек, зустрічали смородом і стінами, розмальованими спреєм (ТРІЙІКА ЗАФЖДИ РИЙЄ). Махнувши здоровенною лапою, якийсь тип дозволив Юреку й Аніті увійти, кинувши на дівчину погляд, який не залишив жодних сумнівів щодо його брудних думок.

Двері до помешкання Збишека були чисті й зачинені на два замки. Відкривалися вони досередини. Юрек подзвонив, і йому відповіли тиша. Він постукав. Знову нічого. Тоді він взяв мобільний телефон й набрав номер. По той бік дверей вони почули дзвінок телефону, але ніхто не відповів.

– Може, відсипається? – запитав Юрек і почав возитися з карткою із замком. Та не хотіла потрапляти між дверима та рамою. Аніта нервово озирнулася.

– Почуваюся, ніби ми лікарі з "Хауса". Ті, що постійно вриваються в будинки, – прошепотів Юрек.

– Ти дивишся таку нісенітницю?

– Тихо... Я щось почув.

Вони затамували подих. Кам’яниця розбалакалася десятками приглушених голосів. Десь угорі чоловіки сперечалися про характер друга на прізвисько Мертва Голова, плакала дитина, свистів чайник, лунала музика, нібито різна, але в одному ритмі умпа–умпа.

– Ну… – сказала Аніта і відразу ж замовкла, бо знову почувся той самий звук. Ніби хтось щось шукав, не знайшов і дуже розлютився від цієї безпорадності. Полетів горщик, а за ним щось важке.