Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 21)

Дзєшинський підвівся, в очах його заіскрився вогонь, він заревів:

– А ще ви просите за Збишека, мого Збишека, який, на вашу думку, теж потребує захисту. Ну ні. Не потребує. Збишек мертвий, його тіло знайшли вчора в річці, тому я не можу виконати це найскромніше прохання.

– Де… – почала Аніта.

– В дупі, темній і страшній! – Здавалося, що Дзєшинський ось–ось вибухне. – Я можу зробити щось інше. Будь ласка, будь ласка, геть звідси прямо зараз! Або я викличу охорону, і тоді зроблю так, що ви не знайдете роботи навіть на Камчатці. Мій син помер, мій хлопчик, і у вас дістає нахабства…– Він кашлянув, почервонів, схопився за серце і завмер, звісивши голову над столом. Тиша. Просто важке дихання. Аніта підійшла до столу. Дзєшинський підняв червоне обличчя. По розпухлих щоках текли жирні сльози.

– Ти що, оглухла? Геть звідси!

Розділ 24

Одна пивна на мікрорайоні не схожа на іншу. Деякі настільки крихітні, що ви ледь кухоль втиснеш – три столики, забиті бородачами, стеля низько висить над барною стійкою, а з задньої кімнати доноситься запах паленого жиру. Інші нагадують виробничі цехи – клієнти сидять за широкими столами, п’ють в одному ритмі, а до туалету стоїть черга сумних людей, наче в очікуванні розстрілу.

У пивній "Терезка" було навіть інакше – зелений килим на пошарпаній підлозі, старі хіти, "Фелічіта" і Роберта Флак, шість дерев’яних столів, довга барна стійка, зайнята ветеранами. Деякі з них грали в дартс, перекидаючись нецензурними словами. Барменша, яка ще пам'ятала царський батіг і гострий меч П'яста, витирала кухлі брудною ганчіркою. Аніта, сидячи на лавці, підібгала ноги до підборіддя.

– Я ще раз тобі повторюю, у нас є достатньо доказів, щоб без жодних вагань прищучити виродка. Чи це так багато: піти зі мною до поліції?

– Я думаю про Збишека.

– Дзєшинський бреше. Думаєш, я не зрозуміла цього?

– Де там бреше? Він весь трусився.

– У нього це добре виходить, завдяки цьому він і став директором. Хіба ти не бачив, як він з нами грався? Вислухав трохи, погрався і приклав так, що в мене досі у вусі дзвенить.

– Ти говориш як чоловік. А Збишек?

– Батечко його якось притишив.

Аніта подивилася на стелю, нерівну, зі слідами клею від подертих плакатів.

– Ну, посадив у підвал і дав хліба в юшку вмочати.

– Жартуй собі, жартуй. Я не кажу, що Дзєшинський – чудовисько. Він би не вбив свого сина.

– Хтось інший міг. Райтох, Кокошка чи хтось від них.

Юрек зрозумів, що вони навіть не знають, наскільки велика група з під знаку Зали, хто до неї належить і наскільки довгі в неї щупальця. Він злякано глянув на барменшу й чоловіків, які грали в дартс. Він міг заприсягтися, що ще мить тому вони дивилися на нього. Більше того, вони витріщалися на нього, п’яні від цікавості.

– Неможливо.

– Скажи це Смику.

– Я краще поговорю з паном комісаром. До ранку все закінчиться, – дівчина провела рукою по стільниці, впиваючись нігтями в борозенки. – Ми підемо разом і будемо спокійні. Скажемо правду...

– В цьому Дзєшинський був правий.

– Так. Тільки це його вважатимуть божевільним, а не нас.

– Я б не був таким впевненим.

Юрек обхопив руками край столу, згорбившись, ніби намагався розбити стіл власною, запамороченою головою.

– Я впевнена.

– Де? Ми самі з цим розберемося.

– Цікаво, як?

Юрекові не сподобався її сміх. Цього ще бракує, щоб дівчина почала знущатися над собою.

– Дай мені трохи подумати.

– Найпростіші рішення є найкращими.

– Чи то, поліція?

– Нарешті!

Аніта вдарила рукою по столу. Юрек заговорив. Натомість гравці зупинили гру і зиркнули на них.

– Ніякої міліції, я вже сотий раз кажу, а ти продовжуєш своє.

– Все злишся і злишся.

– Анітко, я ось–ось збожеволію, – підскочив Юрек, на мить забувши, де він. – Насміявся. Викинув на вулицю. Де в Німеччині він би зробив так? У державній установі!

– Це не державна установа.

– Якось там.

– Я йому відпиздю. Нормально. Піду і...

Аніта прикрила рот рукою.

– А ти з чого смієшся? – закричав хлопець. – Це так смішно? Збишека нема, Смика нема, Дзєшинський мені в ніс тицяє, і знаєш чому? Бо може! Мусарня не допоможе, всі святі не допоможуть, і він це знає. Якого біса ти смієшся?

М’яко, ніби пливучи, вона обійшла стіл, підійшла до Юрека, обняла його за талію і погладила по обличчю. Перелякана і розвеселена. Було вже трохи пізно.

– Не будь дурником. Ми підемо в поліцію. Ми маємо достатньо доказів. Дзєшинський зробів невірний хід, хотів нас налякати, ми не піддамося. Побачиш. – Вона поклала голову йому на груди. Її волосся лоскотало йому ніс. – Гей, правда...

– НІ. Ми зробимо це по–моєму. Що вас взагалі хвилює?

– Залежить, в чому справа? Я хочу, щоб все було нормально.

– Я не пробачу йому Збишека! Подумати тільки, мама була з цим виродком чотири роки...

Аніта говорила своє:

– Може я хочу ходити на нормальну роботу, де начальник просто начальник, а не сучий син по ніс у власному сучосиновому лайні? – Вона розвела руками, наче чогось дивуючись. – Я хочу, щоб мої колеги, навіть найдурніші і найнеприємніші, ішли спокійно додому, а не помирали з розбитими о край унітазу головами. Можливо, це те, що я маю на увазі.

Юрек подивився їй в очі. Відбиті у його очах, розмиті.

– Ти думаєш лише про себе», – сказав він.

Вона якусь мить вагалася.

– Я бачила речі в Залі… як і ти. А може Райтох, Дзєшинський та інші мають рацію, і їм в неділю щось відкриють? Сенс історії? Майбутнє? Минуле? Не знаю.

– Та хай собі відкривають, що мені до того!... – махнув він рукою. – Я просто хочу пришити цього сучого сина. Для Збишека. І щоб цього мудака засадили за грати. Досить, Аніта. З мене досить.

– Райтох божевільний. Кокошка - справжнісінький психопат. Дзєшинський вбивця. Ти дійсно хочеш, щоб такі люди мали доступ до секрету?

Юрек не відповідав.

– Мені страшно, Юрек, більше, ніж раніше. Дзєшинський не боїться, бо знає, що після фестивалю він стане іншим Дзєшинським. Більш потужним. Перетвореним. Які він буде мати можливості? Що це нам зробить? Думаєш, що сховаєшся в Берліні?

Юрек думав про череп директора. В його уяві він розбивався на десятки червоних осколків.

– Ти перебільшуєш. Нічого...

– Ти мене питав, я відповідаю. Тепер я.

– Господи Христе...

– Мені здається, я все ж-таки на щось заслужила. Скажи мені, Юрек, чому ти так боїшся поліції?

– Дивна річ. Чому кожна жінка, повторюю, кожна жінка на світі спочатку приходить до висновку, що вона чогось заслуговує, а потім відразу вискакує з текстом, на який не має права?