Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 15)

– Звідки ти так багато знаєш про Олаву? – запитав Юрек.

Вони йшли обійнявшись, сонце світило їм в обличчя.

– Я знаю досить багато про все.

Будинок Кокошки стояв за стадіоном і віяв спокоєм. Власне, такого тут бути не повинно. Огорожа була низька й свіжо побілена. По ній піднімалися в'юнкі рослини. Крізь залізні ворота, такі, які ви бачите в селах, Аніта з Юреком могли побачити кілька ялин, затонулих у морі тюльпанів. Біля невеличкого ставка грівся на сонечку кіт. Котів тут було більше, ціла пухнаста компанія штовхалася між квітами і на веранді, окупувала стілець і гойдалку. Сам будинок, одноповерховий, мабуть, з відремонтованим горищем, мав дерев’яний дах і ідеально побілені цегляні стіни – Юреку не було видно жодної цятки. Він натиснув на дзвінок у воротах. Тиша. Він повторив. Аніта натиснула дверну ручку. Вони увійшли. Юрек злегка підняв руки, показуючи, що не має поганих намірів. Кокошка викотився з напівтемряви на поріг. У зеленій жилетці та мішкуватих штанях він мав вигляд, наче збирався на риболовлю. У нього був лисий череп, ласкаве обличчя старого поета та густі сиві брови. Він ледве глянув на Аніту й Юрека. Налив котам молока, насипав їжі та плюхнувся в крісло–гойдалку. Він ледве підняв руку.

Юрек переконався, з ким вони мають справу.

– Якщо у вас є таке бажання, на кухні є чай, тільки нагрійте воду. У кошику на нижній полиці знайдете пляшку вина, якщо хочете, можете принести для мене келишок. Що це пані тримає? З чим ви до мене приходите?

Збентежена Аніта простягла йому роздруківки. Рахунки–фактури. електронні листи. Звіти про зустрічі. Залишки газетного розслідування. Юрек подумав, що він мав зв’язатися з цими журналістами з "Факту" чи "Виборчої" і щось про них дізнатися. Кокошка посміхнувся майже вибачливо. Обшукав кишені. Надягнув старі дволінзові окуляри в товстій оправі. Читаючи, старий почухав ніс.

– Розумію, – кивнув він, гортаючи сторінку за сторінкою. – Це все правда. І що? Чому ви йдете з цим до мене? Боже милий! – вигукнув старий, розмахуючи копією сторінки "Факту". – Давид Станіславський. Я його знав, він зі мною розмовляв. Такий порядний чоловік. Буде вже другий рік, як він помер.

– Дійсно, шкода, – холодно сказав Юрек.

– Ольга Бонська, божечки, – голос Кокошки був сповнений щирого жалю. – Не знаю, кого мені більше шкода. Розум допитливий, серце справедливе, любов до правди. Це те, що люди повинні робити в ЗМІ, а не, вибачте, ті дурні з режимних постколоніальних ЗМІ, яких ми бачимо сьогодні. Господи, якби я знав, що зараз з нею відбувається. Але я не знаю, а життя все менше. Чому ви мені це показуєте? – Аніта відкрила рота, хазяїн одразу ж замовк. – Будь ласка, сідайте. Ви, можливо, і молоді, але молоді люди також можуть бути втомленими. – Він показав на стільці. – Ви увійшли, як до себе, так що почувайтеся, як вдома.

– Ви усвідомлюєте важливість цих документів?

Юрек, однак, сідати не став.

– Як я зрозумів, їх зібрав нещасний Смик. У мене є певне уявлення про це. Перш ніж відповісти на ваше запитання, яке в іншому випадку є ввічливим, я хотів би, щоб ви подумали про одну річ. Ви також можете думати як хочете. – Він показав на Аніту. – Як ти думаєш, коли ми вільні?

"Не дозволяй втягувати себе в цю розмову, – казали очі Аніти.

– Свобода – це можливість вибору, – відповів Юрек. – Наприклад, ви можете поговорити з нами або піти в поліцію.

– Цілком можливо, – сказав Кокошка так, ніби йому було байдуже. – Розумієте, у свободи є така особливість, що вона піддається певним градаціям, – кіт стрибнув йому на коліна. – У вашій фірмі, я не знаю, що це за фірма, скоріш за все, їх небагато. Ви можете вільно виконувати певні завдання, які потрібно виконати, завдання, які, на мою думку, включають і цей візит. Від цієї роботи, як то кажуть, залежить і ваш вільний час, тобто виконання всього пулу завдань відкриє для вас якийсь невеликий простір свободи. Дві години, може, одна. Ви розумієте мене?

– Звичайно, – відповів Юрек. Старий мудак, – подумав він, – вважає, нібито нас сюди хтось прислав.

– З іншого боку, мої коти тут, в Олаві, абсолютно вільні. Я не можу їм нічого наказувати. Вони ходять, куди хочуть. Вони народжуються і вмирають, коли їм заманеться. Принаймні я так розумію. А я сам, оскільки ми говоримо про мене, оскільки моє життя згасає, я між ними. Я маю менше свободи, ніж вони, але набагато більше, ніж держава, і в межах цієї свободи мені дозволено повернути ці папери державі та попросити вас робити з ними, що вважаєте за потрібне. Ви можете повернутися до своїх директорів або піти прямо в поліцейську дільницю. Директори чи міліціонери, бо ім’я поліцейського ти ще маєш заслужити, знайдуть мене тут, у моїй хаті, мабуть, я буду сидіти, як сиджу зараз. Може, вони мені завдадуть шкоди. Можливо, і ні. Я не знаю. Але я добре знаю, мої любі гості, що я все одно залишатимуся тут, скільки зможу.

Він акуратно склав папери й передав їх Аніті. Він заплющив очі, схожий на кота на сонці, який ось–ось почне муркотіти.

– Ми просто хочемо поговорити, – Юрек слабшав, вражений силою, яку випромінював цей старий. А той лише звів брову.

– Я теж хочу, але не знаю чого.

Юрек сів.

– Давайте розглянемо цю тему. Тому моя свобода, безсумнівно скромніша за вашу, полягає в тому, щоб вчинити певні дії саме 17 березня 2013 року, у круглу річницю відкриття Зали, а саме на сьомий день. Моя свобода може підкласти туди бомбу або хоч подзвонити кудись і повідомити, що бомба ось–ось вибухне. Мені також дозволено зайти до відділку поліції незадовго до цієї події і подбати, щоб ви провели цей урочистий день у камері. Тоді, звичайно, вас звільнять, і ви приймете вибачення. Чи варто продовжувати?

Обличчя Кокошки віяло спокоєм, але досить було подивитися на його кулаки. Гнівні, стиснуті.

– Не треба. Я маю певне уявлення про людей вашого покрою. Я просто не можу зрозуміти пані. Я скоро помру, а у вас попереду життя. Тож чим я можу вам служити? Ви змагаєтеся за місця? Ви б їх отримали і без мене. У вас, мабуть, не вистачає грошей. Господи, – підморгнув він, – ви просто діти.

– І ці діти можуть викинути з вашого життя конкретний день.

– Тоді я запрошу вас усередину на маленьку зустріч з таємницею. Треба лише трохи почекати. Кота просто так не відштовхнеш, – він нахилився до рудого пухнастика, який глибоко дрімав, і почав шепотіти. – Вибач, Блінкі. Мені справді потрібно встати і зробити щось важливе. – Він продовжував гладити звіра, а кіт відповідав муркотінням. – Якби це не було так важливо, так необхідно, ми б залишилися тут удвох, і ніхто б нам не заважав. Але це не так. Тож ще раз вибач, тобі треба йти.

Він спробував підвестися. Кіт тихенько зіскочив з його колін, кинув ображений погляд і зник серед тюльпанів. Кокошка безсило підвівся. Він випростався, лише спираючись на плече Юрека.

Інтер'єр оздоблено деревом. Над дверима висів старий сільський Христос. Фарби на Ньому вже вицвіли. З–поміж товстих рам виглядали святі. У хазяїна було дев'ять годинників. Вісім з маятниками, підвішені в два ряди, дев’ятий стояв на підвіконні. У Кокошки було менше книжок, ніж у Райтоха, але все ж багато, хаотично розкладених на пропахлих смолою полицях. Рамки для фотографій, ряд усміхнених дітей, жінка років сорока і сивий тип поруч. Перші причастя та конфірмації, весілля та різдвяні вечори, в центрі навколо щасливого дідуся юрбилося багато Кокошків.

Хазяїн показав гостям два зелені крісла й сів за письмовий стіл, який не пасував до решти інтер’єру. Письмовий прибор, включно з канцелярським приладдям із монограмою та золотим пеліканом, стояв на заскленій стійці. На краю – словники та зручна енциклопедія. Ще одна фотографія найдорожчої онучки в тендітній рамці. Купа папок. І посеред усього цього – ноутбук із плоским екраном. Кокошка відсунув його вбік.

– Я вважаю, що ви є досить жорстокими людьми, – сказав він. – Вам, молоді люди, здається, що життя довге, і що в перспективі вашої молодості може статися нескінченна кількість речей. Це помилка. Людина на порозі старості, як я, починає підраховувати. Він каже собі, що може робити, що повинен робити, кожен день набуває неймовірної важливості, хоча я повинен визнати, що деякі дні важливіші за інші. Коли молода людина втрачає день, насправді нічого не відбувається. Ви ж намагаєтеся відібрати у старої людини шматок життя.

Він боїться, думав Юрек, ховається за словами, за столом і котом, щоб ми не бачили, як він тремтить.

– Ми поважаємо ваш час, – сказала Аніта. – Ми хотіли б якомога швидше залишити вас у спокої.

– Пані забула про вино! – вигукнув Кокошка. Його очі були наче щойно відкриті рани. – Тож махнімо рукою на вино. Поговоримо ще про історію. Щодо цього існує дві думки. На думку деяких, історія має певний порядок. Щось випливає з цієї історії, є якийсь зв’язок між завоюванням Цезарем Галлії, відкриттям Америки та винаходом газової лампи, хоча газова лампа – це минула, завершена, закрита ідея. Іншими словами, окремі події утворюють ланцюжок. Вони виходять з чогось і біжать до чогось. Другий погляд розглядає історію як сукупність невпорядкованих, випадкових подій. Мішок, в який кидали нісенітницю без жодного порядку та складу. Ви розумієте мене?

– Більш–менш, – сказав Юрек.