Лукаш Орбитовский – Культ (страница 52)
Я б із задоволенням сказав йому, на який розчин годиться Слава Божа. Хеньо був такий щасливий, що я прикусив язика. І знову запитав про ті дозволи.
— Усі документи подано, — сказав він мені. — Їх надіслано до курії у Вроцлаві та до міста. Я чекаю на відповідь, і знаю, що вона буде позитивною. Святий Дух діє, дорогий Збишеку!
Я вирішив вжити заходів у цій справі, бо в Олаві я міг би зробити все, що завгодно. Я також згадав нашу потрійну угоду. Почав з ратуші. Секретутка сказала, що Вальдек дуже зайнятий, і відмовився від усіх зустрічей. Цы балачки не для мене. Я просто ввірвався до кабінету. Мій дорогий приятель був такий же виснажений, як і Латка, коли прийшла до нас вперше, запалюючи сигарету за сигаретою та кричачи одночасно в два телефони. Я чекав, поки він закінчить. Запилений Ленін в елегантній оправі сумно дивився поверх його голови.
— Збишек, як тебе кохаю, пиздуй звідси, — прогарчав Вальдек, якому явно палило крісло. — У мене кляті страйки в Єльчу; всі збожеволіли з тими виборами до Сейму, і навіть діти грають у кілерів. Боюся, що зараз з шафи вийде наш єпископ, тож гуляй, з чим би не прийшов, не знаю, давайте зустрінемося цього тижня на горілці, бо мені теж тиск з кабака потрібно спустити.
— Я лише на хвилинку. Що поганого в тому малесенькому костьолі на Новому Отоку?
— Малесенький костьолек, курва мати. Ти бачив ці плани? Та в порівнянні з ним, наші казарми схожі на ятку на церковному ярмаркові. Ні в якому разі, я не дозволю жодного костьолу, нехай твій брат просто поїде до Ченстохови і там стругає святих.
Ромека я застав зовсім в іншому настрої. Він працював у своєму кабінеті нагорі, рожевощокий і щасливий. Він заглибився в купу штрих-кодів, вирізаних з шоколадних батончиків, чіпсів і пральних порошків, які нещодавно з'явилися в магазинах. Приятель обійняв мене, посадив у крісло і налив якийсь келишок.
— Подивись, з чим мені доводиться мати справу. — Він жестом вказав на безлад на своєму столі. — Німці, нібито, дають інвалідні візки за такі коди. Тож ми збираємо в парафії, люди їх приносять. Код має мати лише четвірку попереду, жодної іншої цифри. Я кажу про це, а люди приносять, що їм під руку попаде, і навіть радіють, що зібрали стільки.
Я запитав, що чути в курії щодо Хеня. Чи розглянуть вони того листа? Я додав, що Хеньо має намір пожертвувати все Церкві, все згідно з правдою.
— Старий, та ніколи в житті. Кардинал божеволіє, коли чує про Хеня.
— Щоб у нього, нашого нервового типа, жилка в голові не лопнула. Ромеку, але ж це не має ніякого сенсу, — наполягав я. — Хлопець будує вам костьол, як ту лялечку, і хоче віддати її безкоштовно. На Новому Отоку немає ж костьолу.
Ромек примружив очі.
— Щось ти, Збишеку, такий костьольний робишся як усі? Чоловіче, що б Хеньо не збудував, костьолом напевно не буде. Це ми вирішуємо, що є костьол, а кардинал в житті не дасть своєї згоди. У Хенєка навіть немає духовного опікуна. Я тобі скажу більше: якщо єпископ не освятить його, твій брат не зможе зберігати там Святе Причастя. Я знаю, тебе це не дуже турбує, але для нас, вірян, це буде жахливе богохульство. Будь ласка, скажи Хенєві, щоб він залишив справу в спокої, бо він в шкоду влізає, кривдить себе та інших.
Мені не подобається, коли хтось говорить про людей, як про тварин. Я залишив Ромека напризволяще над тими його кодами і довго думав, чи розповідати Хенєкові про це. Про Вальдека та Ромека. Він повинен був знати, що ніхто не дасть йому дозволу будувати святилище. Але я тримав язик за зубами. Не знаю чому. Мабуть, боявся, що він важко це сприйме, як будь-хто, у кого забрали мрію. Він міг зробити якусь дурість, а час для дурниць був невідповідний. Тому я нічого не сказав Хенєві та ретельно підбирав слова у своїх рапортах Лонгіну.
+++
Я люблю полуденне сонце, знаєте? Як зараз, перед вечором. Коли сидиш на сонці, просто не можеш сердитися. Зникає всілякий смуток. Гадаю, з Латкою те саме, тільки, пане Лукаш, вона йде за сонцем. Лягає на світлому місці, випинає пузо і дрихне, підібгавши лапи. Тоді вона чудова. А коли ця клаптинка сонячного світла проходить над землею, Латка котиться за нею, напівсонна, знову завмирає, а її лапи стирчать. Можна було б багато чого навчитися у котів, але ця мудрість вимагає віку, досвіду і, перш за все, великих втрат.
А тепер ви дізнаєтеся, як легко помилитися в судженнях. Не минуло й місяця, як я відвідав Вальдека. Одного дня, перед полуднем, я пішов до Хеня, несучи голубці в банках, компот і яблучний пиріг від Данусі. Так от, пане Лукаш, я їду, день чудовий, лобове скло опущене, лікоть ловить сонце надворі, "малюк" тремтить на вибоїнах. Я мчу на Новий Оток, проїжджаю колії, присадибні ділянки, і хочу одразу до Хенєка та Чесі, але різко гальмую, бо мене раптово підрізає фургон, набитий землею. Пане Лукаш, я мало не втратив життя, і що ще гірше, він, той "жук", виїхав з ділянки Жанети.
Я зупинився на стоянці. Скажу вам, якби марсіяни приземлилися в Новому Отоку, я був би так само здивований. Будівництво йшло, аж гуло. Екскаватор працював на фундаменті, бульдозер вирівнював клаптик землі неподалік, а з десяток робітників метушилися серед куп дощок та шлакоблоків. Під парканом лежали вирубані дерева, ліворуч від статуї Богоматері. Здається, я правильно пам'ятаю, що ліворуч були сміттєві контейнери. Додайте до цього дизель-генератор, фургон доставки "полонез" та холодна бетономішалка. Типи, що там працювали, були величезними, напівголими чоловіками, і я зрозумів, що не знаю жодного з них. Звідки вони, чорт забирай, взялися? Коли я зайшов на будівельний майданчик, двоє з них одразу ж оживилися Вони, всі в татуюваннях, стояли з лопатами біля відвалів екскаватора, палили сигарету одну на двох. Я підійшов до них, бо вони дивилися в мій бік, ніби збиралися розійтися.
— І що воно там, панове? — дурнувато запитав я, бажаючи донести їхню думку, але не знаючи, що сказати. — То справа таки рушила! І що ж тут конкретно будується?
Вони не відповіли, але з'явився пан Польдек у касці та синіх робочих штанях. Під пахвою у нього був рівень, і він стискав креслення, що було досить кумедно. Він же не міг користатися ні тим, ні іншим.
— Шановний пане Збишеку, добре, що ви тут! У нас все чудово, чи не так? І з ними пан не порозуміється, вони ж угорці. Вчора, коли хтось хотів купити половинку курчати, йому довелося сказати: "Ко-ко, ко-ко". Краще зайдіть на кухню, у нас перед молитвою є тормозок.
Він провів мене через будівельний майданчик, вздовж дощок, розкладених на щебені та вздовж паркану, де лежала арматура. Місяць тому тут росла трава. Чи знає пан, що веремії теж були там? Кілька людей лежали ниць перед святою статуєю. Колеса екскаватора зробили в землі глибокі колії, тому їм, мабуть, було досить незручно. Вони також стояли навколішки біля дренажної канави, куди стікала вода, що накопичувалася у фундаменті. Вони також зібралися між контейнерами та навколо іржавого навантажувача, бо там була тінь. Вони співали, дозвольте мені спам'ятати, щось на кшталт цього:
Будинок Жанети стояв собі по-старому, і перш ніж я туди дістався, шановна господиня вийшла на вулицю та вдарила ополоником по горщику. Чоловіки одразу ж покинули свої справи та почали заходити, тож я зайшов з ними. Окрім угорців, там були ще чехи, двоє німців та поляки, тільки не з Олави. Вони розташувалися за чотирма поєднаними разом столами. Кожен стілець був різним, і мені все одно не вистачило місця. Я спостерігав за цими хлопцями, спираючись на стіну. З кухні вийшли дві жінки, одна розставляла тарілки, інша хлюпала до них журек. Робітники почали поспішно молитися та дивилися на суп. Я побачив у вікні обличчя виголоднілого веремія.
На все це прибув, чи радше, збіг униз сходами Хенєк, рожевощокий, радісний, з ясними очима. Він схопив мене за руки, відвів убік і вказав на робітників.
— Мій найдорожчий Збисю, ти завжди сміявся з чудес. Ти ніколи мені цього не казав, і я знаю, що тобі байдуже до чудес. Це добре, це чудово. Але тепер ти дивишся на диво, більше за сонце, за всі зцілення!
— Я радий за тебе, — відповів я. — П'ятнадцять хлопців жруть журек. Що в цьому такого чудесного?
— Як то що? Збисю, ти кам'янієш, закриваєшся перед красою нашого світу. Ці люди тут працюють безкоштовно з шостої години до сутінків, якщо не довше. Ходімо, щось побачиш. — Він показав мені дві кімнати, де вздовж стін, одна поруч з одною, лежали надувні матраци. — Вони сплять тут, бо поки що більше ніде, але вони повністю присвячують себе справі. Люди – це диво, мій любий!
Я зовсім не почував себе таким щасливим.
— Хенєку, у тебе є дозвіл від міста? І від кардинала?
— До кардинала пишу весь час, і я впевнений, що він погодиться, тим більше, як до нас приїде Святий Отець. Я нещодавно розмовляв з ним, так що він пообіцяв, що буде. Всі папери з міста в мене вже є, все підписано. Бажаєш побачити?
Пане Лукаш, Генєк показав мені ці документи. Я не маю уявлення, як він їх отримав, але я впізнав підпис Вальдека. Він був нерівний, ніби на заповіті. Я хотів уважно їх прочитати, але в мене закінчився час, бо закінчився обід, і Генєк потягнув усіх на площу, до постаменту зі статуєю, де вони почали молитися: він, Жанета, кухарі, пан Польдек та веремії. Всі стали навколішки в багнюці та коліях, Хенєк з хрестом на грудях і розпростертими руками. Я почувався нікчемним, це очевидно, але я не міг піти, мені так подобався мій Хеньо. Він був схожий на того хлопця, якого я пам'ятав, того безтурботного бешкетника — і не тільки тому, що у нього стало менше років. Я давно не бачив його таким щасливим. Можете повірити, що саме з цієї причини я не прочитав усього в тих контрактах? Який сором, інакше я б знав, які проблеми назрівають. Ще гірше, вдома мене насварила Дануся. Я забув про голубці для Хеня, які я привіз в своєму "малюкові".