Лукаш Орбитовский – Культ (страница 54)

Тоді Вальдек відвів Хеня вбік. Хенєкові це не дуже сподобалося. Він намагався працювати нарівні з робітниками, і зараз відчував себе дурно, що стоїть і базікає, коли інші орють. По-моєму, він собі тим дужо зашкодив, здоров'я собі знищив, ти більше, що був не дуже сильним і до такої праці не звичним.

— Хенєк, я ж знаю всі твої проповіді, — пояснював йому Вальдек. — Я читаю їх, підкреслюю дещо і намагаюся жити згідно з тим, що там написано. Адже Матір Божа говорить про політику. Вона рекомендувала Валенсі піти на паломництво до Ченстохови і благословила Радянський Союз, хоч яким би огидним він не був. Хенєку, ти ж маєш з нею чудовий контакт, ви, я б сказав, старі знайомі. Ти б не міг переказати їй кілька слів про слугу Божого Вальдемара та його громадянський комітет? Ти знаєш, що нам загрожує? Якщо переможе хтось інший, він може скасувати дозвіл на будівництво. Нехай тільки побачить, що насправді є в документах…

— Такі дива вже траплялися, — відповів Хенєк після довгого роздуму. — Проте я розумію і маю для тебе втіху. Скажи мені тільки, ти віруючий?

Вальдек завзято кивнув і перехрестився на доказ. Хеньо поклав йому обидві долоні на плечі й сказав:

— Добре. Якщо ти віруючий, то я тобі допоможу.

Щасливий Вальдек повернувся до себе. Він балотувався, зрозуміло, від Соціал-демократії Польської Республіки, і крім нього в офісі на Кам'яній сиділа зграя старих товаришів, які нервово трималися за свої крісла. Вони організували народний фестиваль в амфітеатрі, на який ніхто не прийшов, бо ті, хто зараз не слухав Качмарського[92], стояли в чергах за касетами тієї "Депеші", як мій син. Вальдек, щоправда, надрукував трохи плакатів із собою, тільки вони загубилися на стінах, пофарбованих у червоний колір "Солідарності". Бідолаха ходив по домівках, ніби ми жили в Америці, і організував передвиборчий мітинг під ратушею. В його бік полетіли яйця, ще до того, як він відкрив рота. Наприкінці він оголосив своїм друзям, що перемога у них у кишені, бо ж їх підтримує Хенєк, веремії підуть до урн, і все буде гаразд.

Хенєк дотримав слова, тільки у своєму стилі. У середу, безпосередньо перед виборами, він сказав вереміям щось на кшталт:

— Благаю вас і заклинаю, голосуйте тільки за віруючих!

Минуло чотири дні, і Вальдек дізнався, що покидає ратушу. Він отримав три відсотки голосів і випив шампанського на розраду. Колеги з партії розбіглися по заздалегідь приготовлених фірмах, а Вальдек побрів зі мною до "Адрії" на келих жалоби. Я був йому це винен, до того ж скажу вам, що на хлопця було прикро дивитися. У забігайлівці панувала тіснява, всі пили, базікали про політику, і тільки до нашого столика ніхто не підходив. Вальдек весь час посміхався, наливав горілку і думав, що далі.

— Вони, ці солідарні, це місто рознесуть, — стогнав він. — Адже тут не про мене йдеться, старий, ти ж знаєш, що я ніколи ні копійки для себе не взяв, колег карав за липкі лапи, не підсаджував на посади, і ось що я маю. Скажи, що мені спало на думку з цим Хенєком? Ну, мабуть, диявол мене спокусив.

"Ну ось, будь ласка, — подумав я собі, — старий дурень провалив вибори і відразу повірив у диявола". Скінчилося це, пане Лукашу, як завжди скінчуються такі справи. Я потягнув Вальдека вже ніччю за комір, додому, на площу П'ястів. Він бурмотів щось про своє місто, яке воно прекрасне, яке невдячне і як воно буде пригнічене. У цьому пророцтві він був не менш запеклим, ніж Хенєк. Ви коли-небудь тягли п’яного? Нормально, наче цементу наївся. Я втягнув бідолаху на другий поверх, притулив чолом до дверей, вже хотів подзвонити і втекти, перш ніж відкриє дружина, але Вальдек раптом смикнувся, схопив мене за комір і пробелькотів:

— Слідкуй за братом, Збишеку, бо це будівництво його поховає. Занадто високі сходи для кульгавих ніг. Бережи його, я тобі це з любов’ю кажу, забери його звідти, врятуй, ти його любиш, я тебе люблю, зроби щось, бо з ним буде покінчено.

+++

Десь між падінням Вальдека та іншим, приємним моєму серцю нещастям ближнього, Хеньо почав відсувати від себе тарілки. Пан, мабуть, здогадується, як я здивувався. Мій брат не пив, не палив, а про радощі життя знав стільки, скільки підслухав крізь стіну. Миску та набите до горла пузо він вважав єдиним показником тілесного щастя, і я впевнений, що небо уявляв собі як велику кондитерську під шоколадним небосхилом. А тут раптом несподіванка. Я заглянув до нього на будівництво, якраз була обідня пора. Робітники веслували ложками, і тільки один Хеньо сидів сумний за столом, хоча в тарілці у нього був капусняк із картоплею.

— Ти добре знаєш, який він, — сказала потім Дануся. — Ходитиме голодним, ніж їсти те, що йому не смакує. Як я з ним помучилася, з цією ненаїденою пикою. Якщо макарони, то з сиром, як наш Фелюсь, яєчня тільки на вершковому маслі. Він нізащо не з’їв би картоплю без сметани і гидує шкіркою на м’ясі. З рибою те саме, завжди без шкірки! Ти ж сам знаєш. А що він там має, в тому Отоку? Забери його до нас, щоб не ходив голодним.

Хенєк прийшов, і стало ще гірше. Дануся кружляла біля каструль і приготувала йому все, що він любить. На стіл поставили бульйон на пісному м’ясі, з якого вона виловила всю моркву, на друге були котлети і та ж картопля зі сметаною, до того десерт, тобто яблучний пиріг та еклери, які нещасний Адась мусив принести від Кравчинського. Були також нові солодощі на дегустацію: цукерки, кольорові як фарбоване скло, ментоси та батончик Снікерс, чи то все, що рекламували по телевізору. Від самого погляду на це можна було діабету дістати. Хенєк випив трошечки бульйону, битки їсти не став, витер губи і жадібно дивився на тістечка. Ще трохи, і в нього б пара з вух пішла. Весь час він драпав собі щоку, за вухом, поправляв сорочку, все, але нічого не їв.

— Я не голодний. Мені дуже шкода, бо я знаю, що коли гість не їсть, це вважається страшною образою.

— Ти у себе вдома, а не в гостях, — нагадала Дануся.

Я спробував підійти до Хенєка з іншого боку.

— Братику, ти часом не склав якихось ідіотських обітів? Ти ж не постиш за наші гріхи, правда? Дай собі спокій, бо люди все одно згрішать, а ти принаймні наїсися.

Я б ще говорив, але язик прилип до піднебіння, бо раптом обличчя Хенєка стало таким же блідим, як були пурпуровими його вуха.

— Гаразд, я вибачаюся, я вже кажу вам правду, тільки не гнівайтеся на мене. Мене хочуть отруїти, я боюся отрути.

У пана ж немає брата, так? З братом так буває, що постійно хочеш дати йому по голові. Бо він забрав те, що не його, бо на чомусь зациклився, бо говорить дурниці. Куба й Адась весь час билися. Я стримався, коли Хенєк привів одного веремія до нас додому і запитав, чи не могли б ми в підвалі облаштувати підручний склад для пана Больо. Але тоді, за цим столом, я подумав, що не витримаю. "Пиздуй та наїжся своїми облатками", — саме це я хотів сказати. Дануся знала, що коїться.

— Хеню, любий, хто мав би тебе отруїти? — лагідно запитала вона. — Я, чи може Збишек?

— Ні в якому разі я не хотів такого сказати, — запевняв Хеньо. — Просто я знаю, що на мене полюють. Особливо зараз, коли моя робота майже закінчена. — Тут він трохи перебільшив, бо стіни майбутньої каплиці в Отоку ледь стирчали з фундаменту. — Можливо, та курка була отруєна? А м’ясо з другої страви? Таке вам уже продали. У магазині дали зіпсоване, гниле. Тістечка ви принесли з кондитерської, і хтось там міг додати до них отруту, чи то на площі, ну, не знаю. Просто я мушу бути дуже обережним.

Пане Лукаш, за ці вісім років від першого об’явлення я звик до всіляких дурниць, які вигадував Хенєк. Адже щодня я жив у обтяжливому сусідстві блаженних і святих. Люди дивні, на мого брата трапилася саме така дивина, і з цим нічого не можна було вдіяти. Але з цим отруєнням це була якась нова нісенітниця, мене так розлютило, що я аж схопив снікерс.

— Це теж погано? Німець на фабриці тебе отруїв?

— Я ж цього не знаю. — Хенєк витріщався на нас очима ідіота. Зрештою він взяв той снікерс і покрутив його в пальцях. — Якщо немає дірки від голки, то, може, він і хороший.

— Дам я тобі дірку від голки! — не витримав я. — Хто тобі про це отруєння сказав, дурню?!

— Мені це наснилося, Збисю. У мене іноді бувають такі жахливі довгі сни, і цей саме повторювався, сон про отруєння.

Я хотів його вдарити й обійняти водночас, а оскільки не знав, що вибрати, то й далі кричав над столом. Дануся, пам’ятаю, поклала мені руку на зап’ястя. Я одразу ж заткнув рота, бо знав, чим загрожує, якби я цього не зробив. Дануся налила собі трохи бульйону з тарілки Хеня, відрізала ще шматок котлети й доклала картоплі.

— Дивись, я з’їла і якось живу. Залишається тільки побажати тобі смачного. А солодке їж на свій страх і ризик, я стежу за фігурою, тож труйся скільки хочеш.

Хенєк так довго тримав рота відкритим від подиву, аж поки не всунув у нього шматок котлети, а потім і все інше. Він замовив добавки, Дануся налила йому бульйону наповну, а я радів, наче переконав дитину з’їсти брюссельську капусту. Мені навіть подобалося, що у Хенєка по підборіддю тече. Дануся запакувала йому ще про запас, у термос. Тут треба додати, що вся ця справа закінчилася для мене жахливо, бо я мусив курсувати на Оток з їжею або, в крайньому випадку, пробувати те, що йому там приготували.