Лукаш Орбитовский – Культ (страница 51)
З вальорок Дануся приносила пральний порошок у різнокольорових коробках, шампунь з кондиціонером, реклама яких постійно крутилася по телевізору. Мені також подобалися ці вальорки, бо раптом виявилося, що я можу запропонувати клієнтам щось більше, ніж просто "
На ринку на тій же площі я натрапив на електричну машинку для стрижки волосся. Площа взагалі повністю змінилася. Картопля та кури зникли, торгували напоями в банках та підгузками. Якось приблизно в той час з балконів зникли мотузки з пелюшками, зробленими зі праної тканини. Звідусіль гриміла жахлива музика з касет, ніби хтось з динаміків бив мене по голові. Було страшно туди ходити з дитиною, ще й тому, що всюди тобі нав'язували "цвіркунів"[88]. Порнографію, мій пане, так. Газети з голими жінками. Я, мій пане, порнографії зовсім не розумію. Дурний хлоп надивиться на тих голених теличок і втрачає апетит до справжніх жінок. Звичайно, такі журнали мають право на існування, але тут їх кидали на прилавки, як раніше "Świat Młodych" чи "Przyjaciółka". Підлітки, десяти-дванадцяти років, тицяли носами в надруковані груди. І саме на такому столі я побачив цю машинку. Якби ж то одну! У хлопця їх було з десяток, і ще з десяток у його скриньці. Пане, машинка для стрижки Bosch. Ви могли отримати одину раз на три місяці з Австрії чи Західної Німеччини, і цей хлопець продавав їх дешево, мов ті яйця. Я одразу ж купив одну і був у захваті, поки вона не зламалася через кілька днів стриження. До речі, це був Bosh, а не Bosch. Тим часом хлопець з ринку зник.
Ще ми купили новий телевізор, Sanyo. Це сталося тому, що Ромек отримав новий відеомагнітофон і віддав нам старий. Він запитав, чи хочу я його, тож я і взяв. Ось таким він був. Віддавав подарунки, які нічого йому не коштували. Хлопці ошаліли від радості, але їхні обличчя потьмяніли, коли виявили, що програвач не можна підключити до нашого "рубіну". Я пішов за телевізором і одразу ж повернувся з цим Sanyo. Пам'ятаю, як ніс коробку перед собою, з розпростертими руками, як моряк Бальтони[89]. Ми підключили його, і це було чудово. Куба витягав від мене якісь гроші від мене і мчав до забігалівки, яка відкрилася на вулиці Бжеській, щоб поміняти касети. На них було по два різних фільми на одній, якась нісенітниця про інопланетян, що живуть в океані, напівоголених командос та молодих євреїв, які прагнуть репродуктивного успіху на пляжах Тель-Авіва. Ну і що, погано? Ми дивилися його всією сім'єю; Данка пила джин-тонік, я — "Смірнофф", хлопці — кока-колу, і це було дуже смішно.
Мої хлопці викликали в мене дедалі більше занепокоєння. Мабуть, тому я так багато про них говорю. Занепокоєння — це добре, бо завдяки йому ми більше непокоїмося про інших, ніж про себе. Знаєте, великі діти то великі клопоти. Завжди їм чогось хочеться. Вони вимагали грошей на жувальну гумку, до якої додавали маленькі такі картинки з машинами. Вони збирали ці листівки, обмінювалися ними та ревно оберігали. Благали купити їм комікси з газетного кіоску. Вимагали, щоб я дав їм гроші на картоплю фрі та якусь паскудну піцу з буряком та найдешевшою шинкою. Вони не розуміли, особливо Адась, що справжня їжа чекає на них удома. Але найгірше були розмови про комп'ютери. Магазинчик, де продавали це барахло, влаштували прямо поруч з нами, у хмарочосі. Куба ходив туди, дивився на монітори, а іноді йому давали потримати джойстик. Він пояснював, що йому потрібен комп'ютер, як кисень, що це майбутнє, і перераховував друзів, у яких комп'ютери вже є.
— Синку, заспокойся-но, — сказала Дануся. — Вони грають у якісь дурні речі, аж очі вилазять. У тебе що, мало занять? А як щодо футболу? А як щодо російської? Ти тільки сидиш та слухаєш музику. Постарайся зрозуміти, що ми звичайна сім'я, і ми не можемо собі все дозволити. Знаю, що це важливо для тебе, але ти не один такий. Нам треба якось виживати. Добре, давай домовимося: якщо ти принесеш табель без трійок, ми подумаємо про комп'ютер.
На втішення Куба отримав "волкман". Я купив цю дивну маленьку коробочку, частково для нього, але здебільшого для себе, бо завдяки ній магнітофон відправився в куток і вже не генерував вереску. Відтоді Куба сидів у навушниках, заряджав батарейки та постійно просив грошей на касети. У нього був улюблений гурт "Депеші", щось таке, або якось пов'язане з листоношами. Одного погляду на плакат було достатньо, щоб зрозуміти, що ці хлопці мало пов'язані з поштою, але багато з наркотиками. Куба обов'язково хотів бути схожим на них. Він благав мене поголити йому голову з боків та зачесатися чолкою догори, в цеглинку. Нам довелося купити йому світлі джинси, чорну куртку та кілька чорних футболок. Якби він міг, він би лягав спати в цій уніформі. Вона могла бути негарною, але я перевірив його шкільний портфель та кишені. Шукав бутапрен, а знайшов "цвіркуна".
Я злився на хлопців за те їхнє жебрацтво, але й трохи розумів їх. Сам я ніколи не хотів більше, ніж мав. Я відчував, що життя мене надзвичайно благословило, і потреба володіти чимось, що було в магазині чи показували по телевізору, була мені чужою. Я б назвав це невдячністю. Але ж вони були ще молодими і бачили, що в їхнього приятеля є те чи інше, що барвисті вітрини, і всі хотіли їм це нав'язати. Я хвилювався, бо вперше відчув: що наближається щось нове, щось дике та жахливе, щось, до чого я не була готовий і від чого не зміг б їх захистити.
+++
Зізнаюся, що до Хеньо я ходив з важким серцем. Бо це ж я його зрадив. Називаймо речі своїми іменами. Але це було не єдине. Не міг якось полюбити його похмуру Чесю та місце, де він опинився. Будинок був величезний, двоповерховий, з гаражем та горищем. Досить сказати, що місця було достатньо для великої родини. Батьки внизу, діти зі своїми дітьми нагорі та кімната для бабусі й дідуся. Ось так живуть дорослі, пане Лукаш. А вони сиділи удвох майже на двохстах квадратах. Ви заходили в коридор, а праворуч була велика кімната, скажімо так, вітальня. Плюс ванна кімната, дві менші кімнати та сходи нагору, де жили лише холод та сморід. Це був гарний маленький будиночок, але в них там нічого не було. Знаєте, люди люблять речі. Жінки, наприклад, люблять квіти, свічки та сандалових слоників, плюс, звичайно, пристойні тарілки, склянки та кавовий сервіз, щоб належно зустріти гостей. А в них нічого не було. Ні радіо, ні телевізора, лише важкі меблі з квартири пані Чесі. Хеньо повісив своїх святих, чотки та розп'яття, але ця благочестива нудота загубилася на величезних білих стінах. Ну що ж. Я приходив, сідав за стіл, як катафалк, і балакав з Хенєком, а Чеся падала в плетене крісло, слухала, про що ми говоримо, і мовчала, як цеглина. Хеньо якось виклав переді мною архітектурні плани.
— Бачиш, Збисю, як гарно все буде, — він показав пальцем. — Ось тут буде каплиця, а тут костьол, з’єднані якимось… не знаю, як він називається… прогоном чи щось таке. Далі буде будинок для паломників, будинок для священика і будівля монастиря. Я хотів би мати чотири монастирі, але поки що ми збудуємо один. А тепер ти бачиш друкарню доброго пана Болеслава, з житловими приміщеннями нагорі, бо, знаєш, друк часто ведеться вночі, і робітникам потрібно мати де спати. Є ще невелика будівля для важливіших гостей. Я ж не розміщу Святого Отця з паломниками, хоча він, мабуть, і погодиться, і їм це теж сподобається. Є ще гаражі та туалети. І я роблю все не для себе, а для Доброї Пані та Костьолу. Я віддам усе Костьолові, якщо кардинал погодиться на будівництво та освятить його.
Я дивився на все це, як на ескіз космопорту. Сам я не дуже розбираюся в архітектурі, але ці плани виглядали цілком правдоподібними. Я також подумав про порожній стіл. Вона не давала йому навіть печива, видра така.
— А ось тут. — Я вказав на клаптик відкритої землі навпроти планованого костьолу. — Що збудуєш тут?
— Тут буде парк, і дуже гарний. Ми зробимо Хресну путь, викопаємо криницю. У мене також є ідея для Господа нашого на Масличній Горі, відтворити весь той сад. Мені просто потрібно дізнатися, що тоді росло в Єрусалимі. Ну і не знаю, чи варто різьбити Юду, бо з одного боку, він був там, в тому саду, але з іншого боку, не дуже хочу, щоб Юда був на ділянці. Пустимо струмок. Також зведу близько двадцяти пам'ятників, але невеликих, щоб вони гарно виглядали серед дерев. Бо я хочу дерева, розумієш? Щоб було зелено.
— Прекрасна справа. Але поясни мені, як ти плануєш все це зробити. Звідки в тебе ці креслення? Де ти візьмеш робітників, матеріали і хто вам дасть дозвіл на все це? — Про гроші я не питав, бо в Хенєка їх було вдосталь. — Ти ж не будуєш усього диким чином, правда?
— Іноді мені здається, Збисю, що твоя велика мудрість робить тебе ще більшим дурнем, — почув я. — Будь ласка, не сердься через це. Я не хочу будувати що завгодно. У мене на ділянках було все, що завгодно. Наша святиня вразить увесь світ і принесе спасіння цьому світу, коли Бог, у Своїй милості, пошле нам потоп і Третю світову війну. Наш добрий архітектор спроектував усе на славу Божу. Призначені робітники чекають дозволу від міста і також працюватимуть на славу Божу.