Лукаш Орбитовский – Культ (страница 50)
Я саме так спав, коли мене раптом розбудило ревіння Адася. Куба впав з гірки! Він хизувався перед якоюсь малоліткою, перестарався і вдарився головою об бетон. Навіть не знаю, скільки часу мені знадобилося, щоб дістатися до сина. Куба лежав непритомний, над ним крутилися рятівники. Приїхала машина, і санітари віднесли мого хлопця до карети швидкої допомоги. Він все ще не рухався, лише поверхнево дихав, його груди так сильно піднімалися і опускалися. Пам'ятаю, що я намагався щось дізнатися, питав у санітарів, що відбувається, але ніхто мені нічого не сказав, просили мене не турбувати їх. Я намагався сісти в машину швидкої допомоги, але мене не пустили. Адась пішов за Данусею, а я помчав до лікарні на вулиці Бачинського.
Відразу скажу, що з Кубою нічого серйозного не сталося. Він забив ногу та розсік брову, і після дня спостереження його виписали. Тільки, пане Лукаш, я бачив його в інвалідному візку, вже притомного. Його вивезла з лікарні медсестра. Син сором'язливо посміхався, він завжди так робив, коли щось накоїв. Знаєте, коли хтось падає головою вниз, його зазвичай саджають до інвалідного візку, але потім, пане Лукаш, я думав, що він пробуде в цьому інвалідному візку до кінця життя, і я плакав, я зовсім злякався, я плакав, навіть коли Куба встав, бо хотів показати, що з ним все гаразд. Я не міг цього витримати, бо, пане Лукаш, жоден батько не повинен бачити свою дитину у інвалідному візку, навіть якщо це лише на мить через дурний нещасний випадок на гірці в басейні.
Скажу вам, щойно я перестав плакати, я вирішив насварити Кубу за цю гірку. Я готувався насварити так, як світ ще не бачив. Я чекав на цю мить, але того вечора Куба шкандибаючи зайшов на кухню з побитим обличчям. Він тримався за меблі, бо ця побита нога так його мучила. Я подивився на нього, і мій гнів зник. Я подумав про Анну та Лонгіна. Куба хизувався перед якоюсь біксою, злетів з гірки і отримав синці. Кров від крові.
+++
Хенєк з'їжджав від нас частинами, ніби йому насправді не хотілося цього робити. Він заходив, з'їдав тістечко, випивав чай, забирав якісь там штани, сорочку і, наприклад, кілька чоток. Він ховав їх, ці чотки, у коробки, набиті ватою. Я запропонував, дещо проти своєї волі, завантажити все його барахло до "малюка" та відвезти їх до їхнього будинку в Новий Оток одним махом. Хенєк пояснив, що не хоче нас турбувати. Правда ж, справа була в іншому: він хотів посидіти на кухні, побалакати, подивитися телевізор. Він завжди обіймав хлопців, благословляв їх і хвалив за те, що вони такі порядні, що вони так гарно виросли.
— Ти бачив його взуття?» — обурювалася Данусь. — Воно брудне, ніби він по гнойовці бродить. Що це за жінка, яка випускає чоловіка на вулицю в брудному взутті! Його сорочка виглядає випрасуваною, але манжети пом'яті. Він схуд, Збишеку, зробився схожим на пацюка, шкіра звисає з обличчя. Та корова жере в себе відрами, а Хенєк не кладе до рота нічого, що йому не подобається. Не скаржиться, тому й голодує. Чому він це зробив? Чи справи у нього пішли погано?
Пане Лукаш, ви можете звинуватити мене в багатьох поганих речах, але не в сентиментальності. Кожен, хто озирається назад, у минуле, рано чи пізно зламає собі шию. Зізнаюся, однак, що я з жалем заглядав до старої кімнати Хеня. Чесно кажучи, я намагався не дивитися. Одного дня зникла друкарська машинка, наступного – шафа була порожньою. І так було до самої зими. Стіни були вкриті слідами від хрестів та святих картинок. Я думав перефарбувати їх, але чомусь не міг змусити себе це зробити. Що гірше, диван теж був порожнім. Зрештою, з вікна зник гіпсовий Ісус, і чудотворна статуя Богоматері залишилася сама на табуретці. Ха! У вас чудова міна! Ви забули про статую, чи не так?
Пан хоче знати, чи статуя все ще плакала кривавими сльозами, чи в неї це бажання зникло. Гарне питання, зараз, коли я про це думаю. Хенєк перестав крутитися біля неї, тож ми мали можливість дізнатися правду, що ж насправді стояло за всім цим дивом. Сталося це, чи, можливо, ні? На жаль, Данусь прибирала у Хеня, так що пан нехай в неї запитає, але статуя викликала палку неприязнь у хлопців. Вони, два язичники, від усього серця ненавиділи її. Бо, шановний пане, щойно Хеньо звільнив кімнату, хлопці одразу ж на неї націлилися. Зокрема, Куба планував виштовхнути туди Адася, а Адась дуже хотів, щоб його туди випхали. Я їх чудово розумію; спільна кімната ставала затісною. У Куби почали рости перші вуса. Він зробив собі гантелі з якогось залізяччя і підкрадав мій брильянтин. Але свята статуя все ще була в кімнаті Хеня. Що, як Адась її розіб'є? Ми не будемо її склеювати назад. Хлопці наполягали, щоб ми поставили її туди, де ставили ялинку, або на телевізор. Хтось бачив таке? А якщо це Святвечір, що, поставимо ялинку на голову Пресвятої Діви Марії? Адась пробурмотів, що вважає, що справжні люди важливіші за гіпсових, і, ображений, пішов до брата.
Зізнаюся, тільки між нами. Я не дозволив Адасеві переїхати, бо сподівався, що Хенєк повернеться. От чудово було б, якби він прийшов і знайшов Адася у власній кімнаті! Наскільки я його знаю, він нічого по собі не дав би познати і просто побрів би до Чесі. Він би подумав, що ми його не бажаємо назад, що було б жахливо. Шлюб Хенєка витривав, чого не можна сказати про багато інших, здавалося б, кращих, а я вже розповідаю вам, що сталося зі статуєю. Хенєк приїхав забрати її в суботу вранці. Я відчинив йому двері в піжамі. Він стояв на порозі і, здавалося, неохоче зайшов всередину. Заїкаючись, промовив, що хоче дещо взяти і негайно піде. Я знав, що це про статую, бо що ж ще могло бути? Я мало не затяг його до середини.
— А чому Хеню, тобі відразу ж потрібно йти? — спитав я.
Я запропонував йому сніданок, щось солодке. Він не хотів; просто продовжував говорити про статую і про те, як йому треба йти. Мені не подобалися такі розмови; до того ж, увесь ранок був дивним; щось висіло в повітрі.
Я, все ще в піжамі, сказав Хенєку, що це не проблема, він може піти з Пресвятою Дівою Марією, навіть одразу. Почувши це, Генєк впустив з коридору пана Польдека та отця Рубіка. Ті сучі сини сиділи, пригнувшись на сходовому майданчику. Данусь, побачивши їх, мало не спалахнула. Польдек і Рубік скромно опустили очі та прокралися до кімнати, немов міністранти, яких налаяв їхній ксьондз. Вони поклали фігурку на ковдру, перетнули квартиру та понесли її вниз сходами. Здавалося, що Рубік і Польдек схопили ковдру за кути, а Хенєк тримав фігурку, щоб вона не впала. Знизу долинув благочестивий шепіт. Я визирнув у вікно, і, мій любий пане, під вікном простягалося море веремій.
Куба стверджував, що їх було щонайменше мільйон, я і сам ніколи не бачив стільки людей одночасно. Натовп простягнувся вздовж вулиці Спортивної, до стадіону, аж до початкової школи, справжній ліс беретів, кепок, лисин з начесаним доверху волоссям та хімічною завивкою. Вони тримали святі зображення. Вітер майорів транспарантами. Коли Хенєк вийшов зі статуєю з під'їзду, веремії елегантно відійшли вбік. Четверо матвіїв взяли статую на плечі, вісім інших утворили кордон навколо них чотирьох і ще прикрасили себе квітами. Вони були схожі на охоронців Білосніжки, щось таке. Отець Рубік вийшов попереду, за ним Хенєк і Чеся, тримаючись за руки, а зовсім позаду — Діва Марія з обставою, і ось так вся ця прекрасна демонстрація рушила на Новий Оток. Через чверть години на пустий газон під нашим будинком злетілися жадібні гівнюки, шукаючи гаманців чи грошей від вереміїв.
Пізніше я дізнався, що ніхто інший, як сам Вальдек, дозволив цю проЧесію і навіть перекрив одну смугу руху на вулицях Сільській, Липовій та Третього Травня. Цей хитрий покидьок відчув вітерець перемін. Веремії, звісно, йшли обома смугами. Приїхали телевізійники з Вроцлава, журналісти фотографували, і було що фотографувати. Веремії пройшли повз ділянки і зупинилися лише біля ділянки Жанетки. Там отець Рубік стояв біля заздалегідь підготовленого вівтаря і служив месу. Статую поставили в дерев'яній каплиці на цегляній платформі. Матвії оточили каплицю і залишалися там навіть після того, як останні віруючі покинули ділянку. Вони постійно охороняли статую, вдень і вночі. Додам, що ця маленька каплиця була на краю, біля сусідньої ділянки, і вона не заважала, коли спочатку архітектор з Бжега, а потім землемір, зайнялися ділянкою.
— Збисю, заради Бога! — схопила мене за руку Данусь. — А що, як той ідіот Хенєк й справді збудує це святилище?
+++
На початку весни наступного року з-під снігу виринуло зовсім інше місто. Я впізнав його по туалетному паперу. Правду про світ слід шукати близько до тіла, і так було в цьому випадку. Не знаю, як у вас у Кракові, але в Олаві пан міг підтертися пальцем, "Трибуною Люду", або квитком з тих дурних автобусів, які Вальдек випустив на вулиці. Я пам’ятаю радість, коли Данусь повернувся з Квадрацяка, навантажена срайстрічкою[87]. Усі тут мало не кинулися до туалету, захоплені перспективою щедрого витирання. Ви регочете, але уявіть собі життя без туалетного паперу, або, ще краще, з тим, що продавали на Квадрацяку. Він був сірий і рвався під час користування, як передвиборчі обіцянки. А потім раптом, навесні вісімдесят дев'ятого, можна було хоч заклеїти очі тією паперовою стрічкою, можна було мати ці рулони різного кольору хоч на кожен день тижня. Хоча раніше його ніде не було, раптом він з'явилося всюди: у магазинах, на ринку поруч із нами та у щойно відкритих