Лукаш Орбитовский – Культ (страница 49)
Хеньо вийшов з "малюка", благословив, навіть хотів зціляти, перш ніж зрозумів, що це щось зовсім інше. Він закликав усіх розійтися, помолитися за тверезість і, мабуть, забув, що ні танки, ні сам Мойсей не могли б розігнати весільну браму. Він запитав, чи можемо ми змінити трасу, проклинав полки дияволів, які споїли нашу благословенну націю, і благав мене щось придумати.
— Ти, здається, так добре знаєш Біблію, але хіба забув, що спраглих треба напоїти? — сказав я. — Лети на Спортивну та пошукай в своєму ліжкові. Я їду до "Лігва Дракона". Чесю, люба, чи може хтось викликати сюди Польдека, бажано, з паном Больо? Вони, мабуть, чекають на ділянці.
Таким чином, гроші, зібрані на ділянках, знову послужили чомусь доброму. Продавець з "Лігва Дракона", коли почув, що ми хочемо купити в нього всю горілку за напівоптовими цінами, одразу ж сказав нам йти геть, але коли я пояснив, що насправді відбувається, він передумав. Крім того, він завжди здавався нормальним, наливав п'яницям, купував праски, фени та телевізори в обмін на чарчину. Потім він використав ці речі, щоб відкрити перший ломбард в Олаві. Як виявилося, він пам'ятав мене з минулого, що теж не завадило.
— Збиху, ти завжди був класним типом, — бурмотів він. — І хрін з тим, що через тебе моя сестра проплакала шість місяців. Чим ви ту горілку повезете? Невже хочеш роздавати її з "малюка"? Знаєш що, у мене є "тарпан"[84] на ходу, позичу вам на пару годин, але щоб повернули без подряпинки.
"Тарпан" був білий і справді виглядав так, ніби не виїжджав з гаража. Тим часом прибув Хеньо з готівкою та захеканим Польдеком. Кузов був відкритий, без брезентового накриття, і ми завантажили туди горілку. Польдек сів за кермо, ми з Хенєм залізли до кузова та попрямували назад, на ділянки. Виглядало це приблизно так: пан Больо їхав попереду на "малюкові", розчищаючи нам шлях крізь натовп, а ми їхали за ним на "тарпані". Два таксі їхали позаду; таксисти розважалися. А тепер уявіть собі: "тарпан" їхав зі швидкістю може п'яти кілометрів на годину, я стояв у кузові і бачив цілий ліс рук, що тягнулися до мене. Люди кричали, співали, реготали до сліз. Над ними, над натовпом, на стовпах гойдалися таблички з назвами міст і містечок, транспаранти з написами "Боже, благослови молодих", "Ісус, Король Польщі" тощо. Одні смикають мене за рукави, інші, боже мій, гладять мої зап'ястя, а я метушуся, роздаючи пляшки, які мені подає невидимий, згорблений, збентежений Хенєк. Той, хто хапав пляшку, одразу зникав, хоча були й ті, хто хотів поцілувати руки і навіть обійняти. Нас зустріли вигуки та бурхливі оплески. П'яниці одразу розбіглися, деякі з вереміїв схопили свої пляшки, а решта пішли за нами на ділянки, де вже чекав отець Рубік.
Бачите, я сміюся з багатьох речей, але це весілля справді зворушило моє серце. Паркан вздовж маршруту був прикрашений, будка була вкрита квітами. Принесли акордеони та скрипки. Отець Рубік чекав за столом, накритим скатертиною. Він ніс золоту чашу і виголошував довгу проповідь у своєму незабутньому стилі, нервово задихаючись після кожного розтягнутого речення.
— Люди не повинні бути самотніми, — сказав він. — Бо коли вони разом, усі радості множаться на два, і подружжя вдвічі щасливіше, ніж коли вони нарізно. З іншого боку, погані речі діляться на два, і їх вдвічі менше.
Вуха Хенєка були такі червоні, що, мабуть, можна б побачити їх з супутника, тоді як пані Чеся пухла, гойдаючись туди-сюди на садовому стільці. Вони стали навколішки, і отець Рубік уділив їм причастя. Пара поцілувала один одного в щоки, і Хеньо раптом пригорнувся до пані Чесі. Він притулився до неї, як і до мене вчора, коли розповідав свій страшний сон. Захоплені веремії заспівали:
Коли Чеся та Хенєк Хауснери виходили з ділянок та благословляли віруючих, на них обрушився найгустіший дощ бабла. Знаєте, зазвичай у таких ситуаціях летить дрібниця, але тут ділянки зеленіли не від трави та листя, а від доларів та банкнотів з Шопеном. Пан Больо не встигав збирати. Зрештою, вся компанія засіла у Кравчинського, і це було справді чудово. Пахло свіжими солодощами. На стіні висіли вицвілі сертифікати, а пані Кравчинська в білому фартушку приносила з металевих полиць за прилавком пухкі пончики, з яких стікала глазур, та серніки з родзинками. Хенєк їв морозиво, масляні булочки та фірмову страву цього місця – тістечка "Наполеон". Він дивився на свою товсту, дурну Чесю, і його очі заходили склом. Я ніколи не бачив його таким щасливим. Але я міг думати лише про свою ранкову розмову з Лонгіном, про те, що я підписав і що мені доведеться робити. Я чудово розумів, чому це зі мною сталося, і поклявся собі, там, над "наполеоном", поруч з балакучою, красунею Данусею, дивлячись на брата, що більше ніколи, яка б вражаюча жіночка мені не трапилася, я не кинуся за нею і не дозволю собі мати з нею справу.
Сьома касета
Олава, 12 липня 1997 року, день
Пізньої весни хлопці завжди докучали мені щодо басейну. Бо в нас в Олаві є басейн, цілком пристойний. Він розташований між газовим заводом та Олавкою, біля протиповеневих валів. Його якось побудували за часів Герека, і він досі діє. Комунізму немає, басейн залишився. На мою думку, капіталісти не можуть похвалитися такими успіхами. Крім того, якщо ще одна хвиля піде по Одеру, вся Олава перетвориться на басейн, включаючи те місце, де ми зараз так приємно сидимо.
Тож Куба та Адась, якби могли, застрибнули б у свої плавки одразу після Великодня. Наприкінці травня вони вже просвердлювали мені дірку в животі. Казали, що спека нестерпна, що вони зі всих сил бажають зайнятися спортом, і використовували аргумент, який так любили всі діти: а от Пьотрек з сусіднього будинку вже ходив купатися, а Каська з води навіть не вилізала. Ми з дружиною були непохитні, особливо Дануся. Як ви, сподіваюся, знаєте, ніхто не повинен купатися перед червневими іменинами Яна[85], бо потоне. Люди вірили в це, Данка вірила. Хлопці не могли з цим змиритися. Адась постійно питав про басейн, а Куба одного разу викопав свою маску для плавання з підвалу і сів у ній вечеряти.
— Я зараз зірву цю маску з твоєї дурної голови! — гриміла Дануся. — Помий каструлі, промий собі вуха і не мороч голову. А то перетягнете струну, і я буду пам'ятати, що іменини Яна[86] бувають в червні тричі, а ти підеш до басейну після останніх, що випадають на липень. Краще б в знаннях плавали, віслюки патентовані. От принесете хоч одну трієчку в табелі, сама вас потоплю.
Завжди все це закінчувалося на балачках. І тому після дванадцятого червня я із задоволенням забирав свої рушники та надлишок готівки та тягся до басейну зі своїми маленькими янголятами. Дануся якось завжди мала залишатися вдома. Вона стверджувала, що в неї голова болить від сонця чи щось таке. Правда в тому, що ми були не єдині, хто мав таку ідею, і біля входу збирався натовп, як на Отоку. Цілі кавалькади у шльопанцях мчали вулицею Газовою, кожен з рушником, деякі несли власні стільці та сумки з їжею, тепле, мов какао, пиво та домашнє вино. Лише деякі звертали праворуч, на вали, до річки Олавка, бо не хотіли платити за вхід. Потім вони дивилися на нас з презирством, а деякі навіть перестрибували через паркан, якщо рятувальник не дивився, просто щоб поплюскатися в хлорованій воді на шару.
Поруч з басейном було кафе, де діти мусили наїдатися всім солодким. Ще хвилину тому вони говорили лише про плавання. Черги за морозивом було достатньо, щоб змінити пріоритети дітей. Якщо ти відмовляв, то нібито руки їм ламав. Потім доводилося відстояти своє біля входу, а хлопці забігали, як хорти, шукаючи шматок бетону, щоб розстелити рушники. Вони завжди щось знаходили; тут їм не було рівних. Потім вони йшли у воду, а я лежав на сонці, спостерігаючи за хитрунами, які пробиралися крізь паркан, і за дівчатами. Як я вже казав, мені залишалося тільки спостерігати. У мене були першокласні сонцезахисні окуляри, італійські, Вальдек купив їх мені під час відпустки в Югославії.
Тут і справді було шикарно. У нас була водна гірка, величезна, залізна, яку так любили мої хлопці, величезна черга до гірки та три басейни — два звичайних і жаб'ятничок. Проблема була в тому, що їх розділяв лише дерев'яний місток, і старші діти, як-от Куба та Адась, просто пропливали під тими дошками, заважаючи дорослим у їхньому млявому бовтанні у воді. Хлопчики кидали монети біля стовпчиків, де було найглибше, і стрибали головою вниз, щоб їх підняти. Я помітив, як Куба виконував усілякі трюки: робив стійки на руках і намагався проплисти весь басейн під водою. Так він хизувався перед дівчатами.
Іноді я теж заходив у басейн, щоб охолонути, але здебільшого лежав на сонці. Тут було барвисто і голосно. Люди шукали свої рушники та пили рожево-помаранчеву газовану воду з пакетиків. Матері кликали своїх бешкетників, рятувальник постійно свистів, хтось стрибав бомбочкою, а якась жінка кричала на чужого хлопа, що він збоченець і свиня. Бачите, мені весь цей гармидер навіть на обре служив. Я заплющував очі та засинав. Цей шум гойдав мене, мов ревіння моря. Як я вже казав, я прокидався о четвертій щодня, а вечорами не міг заснути, бо думав про ті рапорти, а сонце мене виснажувало, ніби я випив півлітри за чверть години. І я був не один. Вздовж води тягнулася черга пузатих хлопів, і час від часу якийсь ведмідь піднімався з свого місця і ревів, бо якийсь хлопець облив його водою.