Лукаш Орбитовский – Культ (страница 48)
Від Лонгіна несло якимось російським парфумом. Стіл, за яким він сидів, був завалений папками, розкладеними для показухи, як і на допиті Хеня. Там також був, як ви пам’ятаєте, набитий сірий конверт. Крім того, у Лонгіна тут було небагато речей, лише цей стіл, два стільці, сейф і підставка з телефоном. Мабуть, йому подобалися сірі стіни, підкопчені сигаретним димом у кутках.
Він попросив мене сісти. Я втупився в його оченята-намистинки і чекав, що буде. У таких ситуаціях уявляєш собі будь що. Мене могли звинуватити у шпигунстві чи торгівлі іноземною валютою – зрештою, до кожного прилипає кілька зелених. Але, пане Лукаш, я справді не очікував того, що сталося. Ці речі не є забавними, просто я мушу вам про них розповісти.
Лонгін підштовхнув до мене сірий конверт і наказав його відкрити. Усередині, проше пана, були фотографії. Ми з Анною, як сідаємо до "малюка", як заходимо до "певексу" і японського саду. Ці покидьки фотографували нас у
Лонгін висловив сподівання, що я розумію всю серйозність ситуації, і зажадав щотижневих звітів про Хеня. Інакше Дануся дізналася б. Я б із задоволенням запхав йому ці фотографії в горлоянку. Я штовхнув їх через стіл, встав і сказав, щоб він знав, що я не боюся:
— Я піду прямо до дружини і зізнаюся, нічого не пропущу, і навіть скажу те, чого ти не зафіксував на фотографіях. До речі, віддай їх мені, я сам їх понесу, але брата не продам!
Лонгін дозволив собі одну з тих посмішок, від яких, на його думку, моє серце зупинилося б.
— Ні, — сказав він. — Твоя дружина не отримає цих фотографій. Їх отримають її подруги з кравецької майстерні: Івона, Кристіна та Евеліна. Я також дам їх продавцям з Квадрацяка; вони будуть ходити по ринку, вони також підуть на городи, і будь певен, що вони будуть у вчительському складі початкової школи номер шість. Чи потрібно мені більше казати? Усе місто знатиме, що ти накоїв. В Дануту Хауснер будуть тикати пальцями, і ось цього, як ти найкраще знаєш, вона тобі ніколи не пробачить.
Я слухав, і все, що я міг сказати, було до лампочки дверцята. А зараз пан дізнається, який я дурний. Рука була на моєиу горлі; я міг втратити Данусю та хлопців. Все, про що я міг думати, це чи не була це якась жахлива помилка. Що моя Аня не зробила б щось подібне. Я хотів бігти до неї, мов побите цуценя. Але Анна ніколи не була моєю, вона навіть не була Анною, і зараз вона, мабуть, вже була в іншому місті, з іншим придурком, або у своїй Варшаві. Не стану брехати, просто розповім панові, як це було. Пане Лукаш, я писав доноси на свого брата. Писав їх вечорами. Дануся приймала душ і сушила волосся, а в мене був блокнот з аркушами в клітинку, і я сидів над ним. Над цим блокнотом. Я писав друкованими літерами, що було на сніданок, від кого прийшли листи і о котрій годині Хенєк повернувся додому. З-за стіни я чув, як він молиться, мій бідний брат. Пане Лукаш, я не міг терпіти цих молитов. Я хотів перервати їх, потрясти Хенєка. Я розповім йому все. Тільки тоді моєму шлюбу буде кінець, і клянусь, Дануся більше ніколи не посміхнеться. Тож закінчу цей звіт, перечитаю його ще раз, бо повинен був знати, що не написав жодного зайвого слова, а потім підпишу. Ручка була важка. Я покладу звіт у конверт, конверт у піджак, і все. Я порвав той аркуш паперу, наступний у блокноті, на довгі смужки та викинув у смітник, бо, знаєте, те, що я написав, буде видно на ньому. Я запхаю ці аркуші паперу під смітник, на дно кошика. Хенєк закінчить свої молитви, Дануся вийде з ванної, а я вдам, що все гаразд. Тільки сон не приходив.
Наступного дня хтось від Лонгіна заскакував до салону, стригся і при оказії забирав рапорт. Я не ходив до відділку, щоб люди не бачили. Люди говорять різне, але тільки я знаю правду. Мене поставили під стінку. Мене пришили, але це не означало, що я збожеволів. Я пообіцяв собі, що не завдам шкоди Хенєкові, що не напишу нічого, що могло б принести нещастя цій дорогій голові. Я писав про те, що він їсть на вечерю, скільки листів отримує, і згадував про іноземні, що він одружується з тою кашалоткою і слухає здебільшого тузів, таких як пан Польдек та пан Больо. Бо ж міліція знала про такі речі. Його пошта перевірялася, а таємні агенти постійно нишпорили по ділянках. Те саме з купівлею будинку та землі у Жанетки. Зрештою, ці папери не оформлювалися під столом, а в нотаріальній конторі на Замковій площі. Я писав про речі, які всі знали, ні про що інше, і тому я впевнений, що не завдав ними шкоди Хеню. Як я міг? Яку брудну білизну міг приховувати той добряк? Знаєте, мені досі важко зрозуміти, чому Лонгін провів такий дороговартісний трюк з Анною, чи як там її звали насправді. Я вам збрехав. Я обіцяв, що розкрию ім'я лише однієї коханки. Виявляється, я його навіть не знаю. Крім того, пане Лукаш, скільки часу це тривало? Я познайомився з Анною навесні вісімдесят восьмого року, і Лонгін саме тоді мене цапнув. Через рік вже були вільні вибори, і мені дали спокій. Чоловік від Лонгіна перестав приходити до мого закладу, а дуже скоро і сам Лонгін вибрався з комендатури. Був кимось, і раптом зробився ніким. Чи можна когось скривдити, виписуючи всілякі нісенітниці протягом року? Нехай пан сам на це відповість. Чи може я помиляюся? Можливо, хочу якось зрозуміти, що сталося потім? Ось цього вже не знаю. Мені відомо, що всього жалкую, і я б повернув час, якби лише міг. Бо так ось собі балакаю, шукаю виправдань, зменшую свою провину, а кривда сталася – і нічого не зробиш. Так важко промовити ці прості слова. Скривдив. І мені соромно.
+++
Ох. Ну так. Ну так. Поїхали далі, добре?
Повністю запаморочений, я вийшов з міліцейського відділку і негайно мусив завезти Хеня до квартири Чесі на благословення. Він уже чекав на мене біля "малюка", у чорному костюмі, з носовою хусткою, переробленою в нагрудну. Він виглядав так, ніби мушка на шиї його душила, букетом квітів він відмахувався від Данусі, а вітер роздував його зачіску, оголюючи лисину між вухами. Я порадив йому коротко підстригтися, але Хеньо не послухався. Щойно я дістався машини, він запитав, де я був. Може забув, який важливий сьогоднішній день?
— Не хвилюйся, Хеньо, — відповів я. — Ти сьогодні одружуєшся. Ні диявол, ні навіть міліція тебе не зупинять. Ні про що не хвилюйся.
На вулиці Хороброго, перед під'їздом Чесі, Дануся відвела мене вбік і запитала, чого хотіли від мене у відділкові. Вона відчувала страх і сором, як будь-яка любляча жінка. Я відповів, що Лонгін питає про того шахрая з Нової Руди, який мав пригоду з огірком у лісі.
— Я вдавав дурня, поки мене не відпустили, — сказав я.
Дануся запитала, чи я впевнений, вона так боялася міліції.
Тим часом у пані Чесі починався цирк. Вона займала дві кімнати, повні чорних меблів, які залишилися ще від німців, а в буфеті стояли тарілки з Влоцлавека[83]. Крім того, все тут виглядало як відмитий на честь неділі бункер. Мати пані Чесі, гнила істота з ніздрями, мов кролячі нори, чекала у більшій кімнаті. Вона кинула на мене один отруйний погляд, тим часом наречений з нареченою впали на коліна. Стара підняла хрест, вмочила свіжу гілку у воду та побризкала нею їм голови.
— Дочка моя єдина. Сьогодні ти назавжди залишаєш мене, щоб вступити в шлюб з цим паном. Нехай добрий Бог справить, як дружині, не забувати, що ти ще й дочка. Я також бажаю, щоб добра сторона твого характеру переважала над поганою. Нехай світлий хрест чистоти освітлює твій шлях крізь темряву цього грішного світу. Не витрачай забагато грошей. Я доручаю тебе опіці Святої Родини, а для тебе, пане Хенріку, нехай святий Йосип завжди буде взірцем для наслідування. Амінь.
Ми з Данусею одночасно і навзаєм підморгнули, ніби за командою.
Чеся йшла на весілля у білому костюмі з жакету з хутряним коміром і юбки, і якби вона додала медведячу шапку, то виглядала б точно як російський генерал. Вона запитала Данусю, чи може та позичити їй якусь дрібничку, що завгодно.
— Люба моя, наречена має мати на собі щось позичене!
Дануся опинилася в глухому куті. Вона зняла свій найскромніший перстень, і було зрозуміло, що дивиться на нього востаннє.
Ми завантажили стару в таксі та поїхали на Ринок, до Палацу Шлюбів. Там все пішло блискавично. Свідками були я і Жанета. Вона виглядала так, ніби не спала два тижні, і постійно озиралася через плече. У ЗАГСі на подвійному касетному магнітофоні поставили Мендельсона, і весілля пройшло б ідеально успішно, якби плівку відразу ж не зажувало.
Хеньо, елегантно одружений перед величчю міської чиновниці, міг повторити той подвиг з участю отця Рубіка. Ми сіли в два таксі та мого "малюка" і поїхали на Новий Оток. По дорозі виявилося, що деякі весільні традиції ще міцно тримаються. Ото ж, проше пана, на вулиці Сільській збудували браму.
Я маю слабку надію, що пан знає, як так звичайна брама виглядає. Кілька, можливо, десяток хлопів блокують прохід, зазвичай кількома стільцями та транспарантом з найкращими побажаннями молодятам, і вимагають весільної горілки. Гарна традиція, здається, але у нас не було горілки, бо Хенєк не пив, і ми не планували весілля з випивкою, а біля брами було, за приблизними підрахунками, триста осіб, половина з яких були веремії. До решти приєдналися похмільні робітники, безхатьки типу Енгельса та цілком нормальні люди, такі як ви та я. Горілка, пане Лукаш, однаково всім горло гріє.