Лукаш Орбитовский – Культ (страница 30)

— Це вже занадто, — обурювалася Данка. — Бруд і сморід в під’їзд принесли ці огидні вернигори[53]. Не хитруй, Збишку, дурня посадили, то вони одразу за розумних себе вважають. Щоб ти жодного з цих божевільних сюди не пускав, бо навіть до Трьох Королів[54] не провітримо.

Веремії залишилися під будинком. Вони молилися, співали і лежали хрестом. А було холодно і огидно. Дануся притиснула ніс до шибки, довго так стояла, і я бачив, як гнів повільно покидає її. Зрештою вона сказала щось таке:

— Адже вони вовчанку зловлять. Їх звідси вивезуть на Бачинського, одного за одним. І вони так похворіють, що навіть Хеньо їх не вилікує, якщо його колись випустять. Швидше, Збисю, поклич хлопців, зрештою, ми теж християни.

На вулиці Бачиньського у нас була лікарня. В Олаві ми боялися лікарень, бо від війни аж донедавна, якщо тебе туди забирали, ти практично вже був трупом. Під час воєнного стану одному хлопу після інсульту так ефективно пустили кров, що він помер. А в старій лікарні, ще на Святого Роха, якось на Різдво спалахнула епідемія сальмонельозу чи якоїсь іншої біди, так що більшість новонароджених не дожила до Нового року. Якщо ви підете на могилу Хенєка, то за нею є заросла ділянка, і там знайдете тих дітей. Ми це усвідомлювали. Дануся не могла залишити людину в біді, така вже вона була. Швиденько зварила крупник, діти віднесли цей крупник вниз, а я тягнув з пляшечки і стежив, щоб жоден з вереміїв не вкрав нам тарілки.

Найбільше пішло під комендатуру. Вони робили приблизно те саме, що й Хенєк та решта в камері, тільки молитовна пісня лунала, за найскромнішими підрахунками, з двохсот горлянок. Вони палили свічки, підносили свої великі хрести, тільки вже не ставали на коліна. Міліціонери кричали через мегафон, що Хенрік Хауснер — шахрай, ніяких об’явлень немає, і всіх просять розійтися. Це не дуже подіяло. Веремії пішли собі аж увечері. Вони поспішили на останні автобуси, на потяг, який чи то зупиниться, чи то не зупиниться. Деяких нетерплячі онуки затягли до "фіатів" і "вартбургів". Але трохи їх залишилося, десь з два десятки осіб. Всю ніч вони молилися під міліцією, і ніхто їм нічого не зробив.

Вранці на них чекали добрі новини, бо Хенєк вийшов. Його тримали менше ніж сорок вісім годин, Больо і Польдека — так само. Їм висунули звинувачення, справу розглядали у Вроцлаві, і треба було чекати на розгляд. Брат вийшов, благословив вереміїв і пішов на Спортивну. Я думав, що він піде на ділянку, але ні. Він хотів на Спортову, бо в ізоляторі його жахливо годували. У результаті близько восьмої ранку він опустив своє ветеранську дупу на кухонний стілець і чекав на сніданок. Дануся стрибала навколо нього, як ніколи, питала, чи хоче він котлету, оселедця, чи, може, ще щось інше. Дивитися на нього, такого світлого і переможного, приносило мені дивну радість. Скажу панові, що його ще кілька разів заарештовували, але ніколи надовго.

+++

Хеньо вийшов, тож зараз дісталося вереміям. Міліція забирала їх з ділянок, з парку, прямо з вокзалу і везла до відділку, нерідко до Стшеліна, бо в нашому вони не могли вміститися. Нерідко вистачало погрози, і менш задиристий веремія повертався додому. Ті, кого заарештували, виявили силу духу. За прикладом Хенєка вони співали в камерах, влаштовували нічні молитовні чергування. По черзі спали й молилися. Я казав панові, що в міліції ніхто не наважився вдарити Хенєка. Що ж, не всім так пощастило.

У себе в закладі я день у день чув, що сталося з тим чи іншим. Це тривало десь три місяці. Історії були трохи смішними, а трохи страшними, как тигра ебать. Міліціонери оточили ділянки і перевіряли документи у кожного, хто туди заходив. Пояснювали невігласам, щоб вони поверталися додому, бо, нібито, Хенєк зізнався, що всіх дурив. Частина йшла до біса, більшість — ні. Таких записували, погрожували адміністративними штрафами, іноді, знаєте, як це буває, хтось спіткнувся об власні ноги й падав на землю. Найбільше від цього страждали городники. Їх теж трясла міліція, і не раз такий мусив доводити, що він не веремія. Уявіть собі це. До речі, я думаю, що це були досить схожі люди: пророки та городники. Одні віддали б життя за Богородицю, інші — за смородину та банки з консервами. Може, тому вони так не любили одне одного?

Восени рано темніє, і міліціонери вмикали галоХенні ліхтарі. Вони охоче робили це зненацька: немов на замовлення вмикали ліхтарі, встановлені на вантажівках і даху бараковоза. Ви думаєте, що це ніщо не означає. Ні, це не так. Ви їсте піцу, змішуєте горілку з колою, і вам нічого не загрожує. Інша справа — старі й хворі. Тож стояли собі ці дідусі й старенькі жіночки в черзі до Хеня, ці виснажені чоловіки, матері з хворими дітьми на руках, закутані в ковдри, у пальто, бо холодно, і раптом лунає тріск за тріском, і біле світло б’є їм в очі. Вони не знали, що відбувається. Люди валилися один на одного. Ті, хто тікав, топтали тих, хто намагався молитися, а коли один дурний мусор вистрілив у повітря, то половина бідолах впала ниць.

У парку почався справжній цирк. Якщо хтось вилазив на колії, його одразу ж кидали до арешту, тож веремії стали хитрішими і йшли нашим міським парком, що, зрештою, траплялося й раніше. Дорогу вишукували за знаками: хрести на деревах, цвяхи на цих хрестиках, тільки, бачите, у темному парку багато чого може статися. Міліціонери направляли таких у неправильний бік. Викручували вереміям руки, гнали до воронків і сипали лайкою. Про Богородицю говорили такі речі, яких не кажуть навіть про найгіршу шльондру. Енгельс зізнався, сичачи, що мундирні приставили одному з вереміїв пістолет до скроні.

До того ж з’явилися, знаєте, невідомі зловмисники. Вони тинялися парком, по троє-четверо. Вишукували стареньких. У літніх людей виривали трості, висипали дрібнички з сумочок і ламали хрести. Молодших просто били. Тільки побиття було не найгіршим, а саме ці розсипані сумочки. Я раз бачив бабулю, яка стояла на колінах на мокрій землі, збирає свої пенсійні копійки, вибирає святі картинки з багнюки, вишукує чотки. Ніж сам в кишені відкривається. Що тут поробиш? А нічого не поробиш. Кожен, хто доніс на цих невідомих злочинців, мав неприємності, бо сидів безкінечно у відділкові, відповідав знову й знову на ті самі запитання і переконував, що він не є провокатором.

Дорога до Хеньо стала викликом, і веремії вступили в цю гру. Іноді вони ділилися на дві групи. Перша, менша, привертала до себе увагу міліції, тим часом решта прямувала стежкою прямо на ділянки. З’явилися провідники, які знали дорогу і за плату гарантували дістатися до благословенної мети. Більшість із них була з Олави і розраховувала на удачу. У разі невдачі вони розводили руками, а іноді навіть віддавали половину грошей. Наприкінці треба було прорватися крізь кордон навколо ділянок. За найскромнішими підрахунками, три чверті вереміїв відсівалися по дорозі, решта ж отримували в нагороду благословення Хеньо, молитовний марафон і чашку чаю від пана Больо, що продавався, як на нього, дуже дешево.

А пам’ятаєте, пане, того нещасного хлопчика, якого вбили? Вбивцю спіймали, і ним виявився не якийсь веремій, як того хотілося Лонгіну, а професійний злодій з Олесьниці. Він вдерся в дім, сподіваючись, що в квартирі нікого немає, але застав десятирічного хлопчика. Піддушив його занадто сильно чи щось таке, і малюка вже не було. У паніці вбивця нашкарябав, що "нарешті здійснив свою помсту", бо хотів, щоб міліція шукала когось із родини, сусідів чи з школи. Він пограбував квартиру і тому його й спіймали. Людина може обдурити іншу людину, але ніколи себе. Справжня природа завжди виходить назовні. Повія буде повією, а злодій — злодієм. За цю дитину йому вліпили вищу міру. Цікаво, чи думав він про речі, які вкрав, про одяг і гроші, коли його вішали.

Правда вилізла і з того молодого міліціонера, який хотів зірвати хрест з сараю і поламав ногу під час падіння. Ногу склали, і на милицях його відпустили додому. Він ходив, але на Бачиньського йому сказали, що стрибати він навряд чи коли зможе. Хлопець остаточно зламався. Що це за хлоп, який не може потанцювати на вечірці? Він не знаходив себе від розпачу, і від цього смутку спершу завітав до церкви, а потім на ділянки. Впав на коліна перед Хенєком, відкинув милиці й почав танцювати у славу Божу. Я бачив його потім кілька разів. Він ходив цілком нормально, тільки шипів на кожному кроці. Всім розповідав, яким грішником був, служачи в міліції, базікав про своє навернення, милосердного Творця і надприродні здібності Хеня. Рот у нього не зачинявся. Не дивно, що люди любили його ще менше, ніж коли він служив у міліції.

+++

Пан дивується, як це можливо, що таких пророків так били, а нікому з тих, хто бив, нічого не сталося. У цій країні бракує відшкодування кривд, це одне, та й ніхто ніколи не боровся за таких пророків. Священик у річці, побитий робітник, ув’язнений професор ще справляють враження, чого не можна сказати про наших вереміїв. Занадто дурні, занадто бідні, до того ж смішні зі своїми піснями та хрестами. Такому можна набити пику. Я вже трохи пожив і знаю, що в цьому світі людина ніщо без союзників. За "Солідарність" заступилися американці, у священиків був Войтила, а ми в Олаві залишилися самі з цим лайном, і нікому було нас захистити. Поставте себе на моє місце. Це середина вісімдесятих. Пан відносно молодий й сильний. Ви б щось зробили для пророків? Ну от, бачите, я теж нічого не зробив.