Лукаш Орбитовский – Культ (страница 31)

Переслідування закінчилися раптово. Одного дня вереміїв били кийками по нирках, іншого — вони могли спокійно дістатися до ділянок. Так сталося, бо бомба, яку майстрував Лонгін, вибухнула у нього в руках. Він просто мусив віддати статую Марії. Як ви пам’ятаєте, вона потрапила до Вроцлава, де її досліджували в Інституті судової медицини. Що там знайшли, я точно не знаю, бо навіть Хенєк не бачив результатів досліджень. Зате я знаю, чого не знайшли. А саме слідів шахрайства. Вони просвердлили її, мов зуб, і нічого. Кров на щоках була людською, але не належала Хенєкові. Група була іншою. Це все, що нам сказали.

А тепер зосередьтеся на цій складності. Відсутність шахрайства ще не означала визнання чуда. Просто у Вроцлаві не впоралися з цією проблемою. Оскільки злочину не було скоєно, звинувачення мусили бути зняті, і статую повернули власнику. "Ниска" приїхала на Спортивну вулицю, і двоє похмурих чоловіків в формі занесли Матір Божу до нас. Не на ділянку, а туди, де Хеньо був зареєстрований. Поставили її в його кімнаті, під підвіконня, тобто на її місце. У неї були дірки в щоках. Вони додавали їй років, і взагалі вона виглядала якось похмуро.

Хеньо вирішив, що статуя залишиться у нас. Він боявся, що на городніх ділянках її знищать, що з’явиться хтось на кшталт молодого міліціонера, який намагався зірвати хрест з сараю. На думку Хеньо, чудеса викликали особливо велику диявольську лють, хоча, на мою думку, причина була дещо іншою. Мій брат просто любив цю статую і хотів залишити її виключно для себе. У ньому було, тільки тепер я це бачу, щось від загарбника. І добре. Не можна віддавати все, що маєш, бо люди не знатимуть, що робити з цими дарами. У всякому разі, фігура залишилася у нас аж до початку дев’яностих, а я досі не знаю, що про неї думати. Я не вірю в чудеса, ані в те, що мій брат обманював. Можливо, що Польдек, Больо чи Чеся? Тільки Хеньо нікого не підпускав до фігури. А може, підпускав, тільки я про це не знаю? Може, міліція організувала підробку, щоб прогнати вереміїв? Не кожна річ придатна для роздумів, і таємниці мають залишатися таємницями. Іноді я лише згадую той день, коли Дануся відбила голову фігурі і приклеїла її назад. Якщо вона це зробила, не залишивши сліду, то кожен міг.

Усе повернулося до нашої дуже дивної норми. Бараковоз з ділянок зник, міліціонери пішли з вокзалу та парку і більше не зупиняли машини. Невідомі злочинці зникли. Принаймні, так мені здавалося. Хеньо тричі на тиждень влаштовував свої ігри, ходив у славі переможця і радів, мов дитина. Шкода, що пан його не бачив, як він, рум’яний і усміхнений готував собі ранковий бутерброд. Намазував джем, дивився на скибочку хліба і ще додавав джему. Брав маленькі шматочки, заплющував очі й розслаблявся на стільці. Буквально на десять років помолодшав.

— Подивись, – сказав я Данусі. — Дурний дурний, а Лонгіна обдурив. Навіть нічого робити не мусив, тільки чекав, поки той сам на нього натрапить. Побачиш, Лонгін із Вальдеком підуть лежати хрестом у церкві.

— Ти радієш, а я ламаю голову, чи не вийшла я заміж за дурнішого з братів. Ти справді думаєш, що Лонгін нам відпустить? Він отримав по носі, і тепер тільки почне мститися, тож краще подумай, як будеш забирати дітей зі школи, бо самі вони ходити не будуть.

Я не любив таких розмов і справді вірив, що все буде добре. Ось таким я був. Коли нас спіткали труднощі, я міцно обіймав Данусю й обіцяв, що все владнається. Але тоді вона ставала суворою, такою кутастою. Вона не хотіла мені вірити.

— Подумай хвилинку, Збишку. Ти взагалі читав про якихось святих? Про тих з Біблії та пізніших, про якогось Франциска чи там Боневентуру? Зверни увагу, що про них багато говорять, а про родини – ні слова. Нічого про матір, брата і невістку. Як ти думаєш, чому? Бо ці йолопи в німбах йшли до світла, як корова на забій, а гній бризкав на найближчих. Може, ти нарешті, Збишку, подумаєш про мене? А не тільки про Хенєка.

Я відчув себе дивно, ніби і справді нехтував нею. Вона мала рацію, але я був главою сім’ї і мусив думати про всіх. Я відповів, що ж вона сама весь час говорить про хлопців і докладає Хенєкові до тарілки. Де тут логіка?

— Не знаю. Я така. Не можу залишити людей напризволяще, – відповіла вона. Ми лежали в ліжку перед сном, уже в темряві. — Я знаю, бо ти теж такий. Тільки я хотіла б нарешті подумати про себе. Хочу, щоб хлопці вже виросли. Нехай Хенєк йде до монастиря чи кудись ще. Я хочу поїхати до Болгарії або хоча б на польське море. Поїдемо до Вроцлава на танці. Якщо все буде так, як досі, то моє життя пролетить, і коли я згадаю про те, що було, залишиться школа, сварки через чищення зубів і цей дурний Хенєк. А тепер я ще й боюся. Панічно боюся. Дивися на себе, Збишку, – попросила вона.

Ну що ж. Я не дивився.

+++

Звільнений Хенєк одразу отримав терновий вінок. Дала йому його, а як інакше, Матір Божа в присутності десяти тисяч вереміїв. Це сталося на ділянках, у місячну річницю першого об’явлення. Прекрасний подарунок. Хенєк перебував у екстазі, коли це сталося. Він почув, що це великий дар і особлива милість. Кожен, кого любить Добра Пані, рано чи пізно отримує саме таку корону, зрозуміло, як передвістя майбутньої перемоги. Принаймні так увечері заявив мій брат. Я застав його, коли він сидів на краю ліжка і читав листи. На його носі з’явилися окуляри. А ще почав лисіти.

— Ну добре, – заговорив я. — Тоді де ти сховав цю корону? Покажи, похвалися.

— Та вона ж у мене на голові. Вона невидима, але справжня.

Дійсно, Хенєк сидів нерухомо і читав ті листи, не нахиляючи голови, щоб ця невидима корона не злетіла. Я спробував підійти з іншого боку.

— Це корона з терну, яку Ісус мав на голові, коли його розіп’яли, так?

— Приблизно. Тобто, я не наважився б порівнювати ці дві корони.

— Звісно, звичайно, що так. Тисне? Болить?

— Колюче, як чорт знає що. Вибач, я не повинен так говорити.

— Саме так. Колюче. Цікаво, чому Добра Пані не дала тобі чогось зручнішого, наприклад, гарного капелюха? Або нормальної корони, золотої, з діамантами? Ти міг би продати її, і ми вже ніколи б не турбувалися про гроші. Купили б більшу квартиру.

— Я не турбуюсь про гроші, і в кожного, як бачу, є свій кут.

От ніхто не піднімає мій кров'яний тиск, як він, клянуся.

— Ох, Хенєк, я ж просто питаю, чому замість тернової корони ти не одержав чогось більш корисного; ти ж прекрасно розумієш, про що я кажу, чи ти що, дурний?

А він лише помацав себе по лобі, ніби невидима корона на ньому перекосилася, і сказав:

— Ти сам постійно кажеш, що я дурний, тож, мабуть, я й справді дурний.

Чому панові так весело? Краще послухайте, що зі мною сталося наступного дня після роботи. Я зачиняв заклад о шостій і залишався в ньому ще десь півгодини. Я сміюся, що першого дня, коли пан Шульц прийняв мене, то дав мені мітлу, і я більше ніколи її не відпускав. Перукарська справа означає гігієну, ми мусимо дбати про чистоту, щоб клієнти почували, що їх поважають. Я швидко підмітав після кожної стрижки і потім вже о шостій. У мене вранці ви б не знайшли жодної волосинки, але ж робота не закінчувалася на мітлі. Я протирав дзеркала і крісла. Чистив ножиці та тримери, але найбільше часу приділяв своїй бритві. Бритв у мене було, звісно, чотири, у тому числі одна британська, улюблена. Я купив її в комісіонці. Бритва — це як жінка, про неї треба дбати, бо вона поріже вас і інших. Втім, догляд приносить задоволення в обох випадках. Я обожнював промивати лезо крижаною водою, потім витирав, дезінфікував, знову витирав, натирав жиром і лише тоді клав у футляр. Якраз закінчив ці приємні процедури, коли невідомі зловмисники увірвалися разом із дверима. Хто знає, якби вони з’явилися на хвилину раніше, я б мав якісь шанси, бо вони застали б мене з бритвою в руці.

Можу побитися об заклад, що ці самі типи раніше підпалили будку. Їх було троє, один у светрі, другий у жилетці та нейлоновій куртці, на третьому ж бовталася така жахлива, велика куртка-бомбер із м’якої шкіри. І, повірте мені, я не дам себе обдурити, щойно зрозумів, що коїться, я кинувся в бій. "Дешево шкіру не продам", — подумав я. На жаль, як я вже казав, їх було троє, а третій удар завжди припадає ззаду. І мене взяли на чоботи. Я захищав голову й родові коштовності, але вони вміли бити, ой, вміли. Зрештою один, той у светрі, приставив мені до горла мою власну бритву. Ту британську. Ні про що не питав, взагалі нічого не сказав, тільки возив лезом по горлу. Присягнувся б, що це триває вічність, що ось-ось почне світати. Я думав про те, чи не залишив я після себе безладу, листів чи боргів, чи не прийде якась видра на похорон. Ті троє били дзеркала, ламали гребінці, врешті-решт той у куртці з капюшоном, з краваткою, похожою на повітряний змій, схопив фен за кінець шнура, розкрутив і розтрощив об стіну.

Зрештою, замість горла вони порізали мені крісла. Той, що у кольоровому светрі засунув собі лезо під мокасин, смикнув за рукоятку і зламав мою прекрасну британську бритву. Уламки він сунув мені під ніс. Ще дали по копняку і пішли. Я якось зібрався і подивився на помешкання. Пика не склянка, але де я візьму нові крісла, дзеркала, ту ж нещасну бритву? На підлозі висихала розлита рідина для розпилювачів. Скажіть мені, як так можна вчинити? Бо побиття я розумію. Мені дісталося за брата, пика не склянка, людська справа. Ноги не зламали, око не вибили. Але ці речі. Стільки праці, щоб їх здобути, щоб доглядати, щоб вони служили людям. Візьмемо гребінець – він сам плигав мені до руки, підлаштувався до неї, бо кожен хороший перукар не випускає гребінець з рук цілий день. Зламали. Синці загояться, а гребінця й надалі не буде. Хто так руйнує? Скажу вам: дурна людина, бо тільки дурень не знає, скільки любові в речах. Я проклинав власну дурість, проклинав Лонгіна. Дануся мала рацію, що не пробачить мені. Я хотів підмести, але мітла вислизала з рук.