Лукаш Орбитовский – Культ (страница 32)
Я не відразу повернувся додому. Впав на газон перед будинком, там, де іноді збиралися безробітні, і чекав, поки у вікні хлопців згасне світло, щоб вони не побачили мене побитого. Лише тоді я пішов нагору. Данка чекала. Вона знала, що зі мною щось сталося, бо, пане Лукаш, я завжди повертався додому в обумовлений час.
Я роздягнувся і зайшов у ванну кімнату. Дануся протирала мені рани перекисом водню. Вона оглядала мені живіт, спину і намагалася зберігати вигляд, поки я не зрозумів, що, мабуть, Богородиця помилилася і це я, замість Хенєка, отримав терновий вінок. Вона вибухнула сміхом, і одразу ж потекли сльози. Сказала, що я мушу йти до лікарні, бо в мене можуть бути пошкоджені нирки, продірявлені нутрощі, ти ж помреш, Збишку. Що за балачки. Я попросив, щоб вона допомогла мені дістатися до ліжка. По дорозі ми проходили повз відчинені двері до кімнати Хеня, і нехай мені розірвуть горло, якщо я брешу — я бачив дві чорні сльози, що стікали по щоках статуї.
П’ята касета
Олава, 12 липня 1997 року, після обіду
Мабуть, саме в цей час ледь не затопило Трестно. Це таке село неподалік від Вроцлава, яке постійно мало проблеми з водою, так само як і наш Звєжинець. Трестно лежить, пане, між Одером та Мокрим Двором, що, на мою думку, є досить кумедним. Рибалки з нашого села охоче туди їздили. Рибалки, пане Лукаш, це страшні люди. Запеклі й похмурі. Бо в них вдома все погано. Їхні діти неслухняні, жінки сварливі й не дають їм, або дають не так, як чоловікові подобається. Тож я думаю, що саме тому вони тікають і годинами сидять біля води, щоб спокійно випити. Якщо у хлопа дім в порядку, він навіть не подумає про якусь там рибалку.
Це було приблизно в середині серпня, у вісімдесят шостому, коли відбувалися переслідування. А може, роком пізніше? У будь-якому разі, спочатку затопило шлях на Опатовіце, по шосе йшла вода завглибшки з півметра. З Вроцлава приїхали армійські на старих вантажівках і розвантажували мішки з піском. Не дивно, адже ріка Одра піднялася аж до насипів і вже розливалася по полях. Землероби пили горілку і дивилися, як у них мокріє. Один, що в мене стригся, сказав, що може описати повінь чотирма літерами, лише тому, що у них нова насосна станція, вони якось ідуть вперед. Люди хуйові, додав він, і навіть ріка на них вкурвилася.
Люди, мій пане, під час тієї повені були не тільки хуйовими, але й дурними. Дивіться: тут текла Одра, тут Олавка, там Мокрий Двір, а тут лежить той нещасний Трестно. У цьому місці, біля Ближановіц, річку звільнили, щоб ця сотня мудаків з Трестно не потопилася. Я навіть намалюю вам це. Отже, у нас є вода тут, тут і тут, а це означає, що Трестно — це острів, відрізаний від світу; туди не дістатися. У армії були гелікоптери, і вони підготували місця для ночівлі у Вроцлаві, але ті з Трестно навіть не думали про переїзд. Річка, кажу панові, тікла на одному рівні з валами, а вони просто сиділи у власних халупах. Банки з консервацією з підвалів витягли, ось і все. Усі думали, що потоп пощадить саме їхню халупу, бо вона на пагорбі, далеко від річки, бо святий Ян Непомуцен захистить їх. Вони вірили в силу цього Непомуцена, а ще більше в нову насосну станцію. Боялися, що їх хтось пограбує. Хто їх пограбує? Аквалангісти? А що вони заберуть? Старий приймач "унітра" та тарілку з Новогрудка? Не треба нам ля-ля.
Всюди було повно дітей. Їх не можна було втримати вдома; ви ж знаєте, як з дитиною – вона бачить воду і летить до неї. Як ми з Хенєком, коли були малими. Пан, взагалі, плавати вміє? О, будь ласка, ви цього разу мене здивували. Добре, бо ця навичка скоро стане в нагоді. У будь-якому разі, діти з Трестно кидалися на болотисті луки, де нещодавно паслися корови, і бродили у воді по пояс. Вони ловили рибу та сміття. Батьки кричали, гівнюки не слухалися, тому батьки йшли за ними на розливи, витягували їх за волосся і несли додому на повній люті. Один так спішив їх побити, що зняв ремінь ще в полі, перекинув хлопчика через плече, а потім почав лупцювати по задній частині. Він б'є, іде, хлопець кричить, але у хлопа без ременя сповзли штани, і він упав у воду, червоний від сміху. Хлопець одразу ж плюнув і почав сміятися з батька разом зі своїми дружками.
Мені розповідали про переляканих сарен. Вода швидко піднімалася і відсікала групи цих бідолашних тваринок на острівцях. Їм ніяк було повернутися до лісу. Спочатку вони метушилися біля самого берега, потім, виснажені, стояли тісно одна до одної, паралізовані страхом. І раптом, тільки уявіть, чоловік з Трестно кинувся до того острова. Вода сягала йому по стегна. Він прийшов, підхопив саренку під пахву, як мішечок, і відніс її до свого сараю, де тримав сокиру. Саренка навіть не чинила опору, лише дивила своїми великими чорними очима. Інші спостерігали. Ніхто нічого не робив. Коли якийсь молодий чоловік, як пан, намагається переконати мене, що люди в основному хороші, я одразу згадую ту історію про саренку.
Рибалки були найгіршими; кожен другий був готовий ловити рибу на акумулятор. Вони тинялися по всій околиці в своїх довгих гумових чоботах. У них були вудки для нахлисту, плетені кошики та пляшки в кишенях. Один з них поїхав на своєму "малюкові" до водного очка. Таких очок було чимало поблизу Мокрого Двору. Він поставив машину, розклав стілець, закинув вудки, їв круті яйця та пив з пляшки. А вода піднялася, оточила його півколом. Йому, пане, все було до дупи. Нарешті його помітили солдати та під'їхали на бронетранспортері. Наказали йому йти з ними, бо скоро місцевість затопить, але він навіть дупи не підняв. Стверджував, що їздить сюди тридцять років, і ніхто ніколи не смів його рушити. Крім того, лаяв солдат, що ще вчора вони людей танками давили, тож вони повинні відпустити Адама Сломку[55], а його самого залишити в спокої. Сержант вдарив його по пиці та наказав силою затягнути до бронетранспортера. Нібито, цей хлоп скандалив ще у Вроцлаві. Це трохи дивно для мене, бо він викладав географію у вечірній школі та був освіченою людиною.
Нарешті, дозвольте мені сказати вам, Трестно все ж таки не залило. Тільки там не можна було витримати, бо вода прорвала всі вигрібні ями, і пахло, як за часів солтиса. Добре було, пане, дуже добре. Це було покарання за ту саренку.
+++
Грішники з Трестно киснули в смороді, а Хенєк оголосив кількість зцілених. Їх було рівно п'ятдесят одна тисяча двісті вісімдесят штук. Непогано для чотирьох років діяльності. У якоїсь баби були викручені руки та ноги, Хенєк доторкнувся до неї, і вони одразу випрямилися. Кажуть, що рани закривалися під його пальцями. Він зціляв усе, що міг: хвороби хребта, виразки, рак, екзему, епілепсію, навіть варикозне розширення вен. Я знаю це, бо він записував кожен випадок у свій зошит: ім'я, прізвище, різновид захворювання, дату. Потім вклеював медичну документацію, або ж, принаймні, лікарське засвідчення, якщо йому вдавалося таке здобути. Тих чорнових зошитів було, хіба, більше за півтора десятка, вони стояли у нього на полиці в рівненькому рядочку.
Хенєк рідко коли скаржився, але я відчував, що ці зцілення його змучують. Він годинами стояв там, просто хапаючи людей за щелепи, за будь-якої погоди. Гадаю, самі об'явлення, те, що Пресвята Діва Марія говорила через нього, були для нього важливішими. Він ставився до зцілення як до звичайної побічної справи. Так я вважаю. Лише одного разу він зізнався, що втомився постійно робити добро. Люди хотіли зцілення, тому він зцілював. Що ще він міг зробити? Він був досить комічним в тій своїй стурбованості. Я попередив його, щоб він був обережним, бо незабаром лікарі з Бачинського прийдуть його лінчувати. Він не дуже хвилювався. Більшість зцілень, сказав він мені, стосувалися духовних хвороб. Я одразу запитав, що це таке. І Хенєк вибухнув добрим, хлоп'ячим сміхом.
— Вже хто як хто, Збисю, а ти повинен знати!
Якщо хтось і справді хотів лінчувати мого брата, то це був Ромек. Його буквально розносило, і б'юсь об заклад, що він приходив до мого салону не для того, щоб постригтися, а щоб поскаржитися на Хенєка. Його скиглення тривало роками. Зі стрижкою також були клопоти, бо Ромек собі подобався та постійно шукав способи покращити свою красу. Одного разу, коли ми говорили про ці зцілення, він захотів сучасну стрижку, знаєте: каре, з відкритими вухами та волоссям, злегка зачесаним назад, багато лаку для волосся. Я одразу запитав, чи готується він до весілля. Бо ті, хто готувався, стриглися саме так.
— Залиш мене в спокої, – відповів він. — П’ятдесят одна тисяча зцілених. Уявляєш собі? Чи знаєш ти, скільки Ісус зцілив у всьому Новому Завіті? Близько тридцяти. Додамо до цього хворих з Генісарету. Біблія не називає їхньої кількості, але скільки євреїв, чорт забирай, могли хворіти в такому місці, як Генісарет?
Так він говорив, а я слухав. За ним було приємно спостерігати, він сидів у кріслі, як архієпископ, і грався своїми товстими пальчиками.
— Не знаю, що тобі на це сказати. Тоді людей було менше, тож, можливо, вони й не дуже хворіли. До того ж, Ісус був скромною людиною, тому, як я знаю життя, він не хизувався всіма тими чудесами.
— Ой, що ти там знаєш, що ти там знаєш? — обурився Ромек.
У нього також була з ним проблема: його обличчя було квадратним, мов дорожній знак, і він поводився як Річард Чемберлен у фільмі